23.Антонич. Зелена євангелія.

Після закінчення навчання Антонич зайнявся винятково літературною працею, з якої він і жив. За чотири роки поет написав ще три книжки, але тільки одна з них, „Книга Лева”, вийшла за його життя, в 1936 р. Дві інші – „Зелена євангелія” і „Ротації” – посмертні видання.

Мотив незнищенності матерії переходить з „Книги Лева” в „Зелену євангелію” – книжку, в якій відчувається прагнення поета злитися із життєдайними силами природи, уособленням яких для нього, як для сина Карпат, був насамперед ліс. Я розумію вас, звірята і рослини, я чую як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве. Б.-І. Антонич – незрівнянний майстер поетичної мініатюри в українській поезії. В його вірші „Яворова повість” більше драматизму, філософії і чару, ніж у деяких повістях і романах. Мав дяк в селі найкращу доню, Дівчину явір покохав. Почула плід в своєму лоні по ночі п’яній від гріха. Дізнавшись, дяк помер з неслави, мов ніч похмурий був і гнівний. Кущем, як мати, кучерявим росте син явора й дяківни. Залишається тільки дивуватись, як у такій дрібці слів умістилося стільки гріховної принади життя, стільки родинної трагедії. Романтичне, фольклорне, трагедійне – все поєдналося у цих восьми рядках. А є в них ще й філософська ідея. Підтекст вірша веде читача до пізнання гріха як животворної душі вічності. Гострий зір і насторожене вухо митця вловлювали у природі, у житті приховані барви і потаємні звуки. Його проникливий розум прагнув гармонії та краси, а серце горіло любов’ю до всього живого на землі. Поет склав натхненний гімн природі. Картини „Зеленої євангелії” свідчать про те, що Антонич був митцем-філософом, який прагне дійти до суті речей і явищ.

«Зелена євангелія» не приносить нам нових тематичних мотивів чи

формальних нововведень. Навпаки, тут бачимо зведення тем, віднімання

мотивів, виструнчування основи поетичного світогляду, згущування

найосновнішого. Поет не продовжує тем волюнтаризму, відваги, боротьби,

що були в попередніх збірках. Не продовжує він також теми ортодоксальної

релігії. Натомість він посилює основні теми своєї творчости і своєрідно

підносить їх до цілком уже містичних сфер. Коли в першій збірці ми

бачили атмосферу казки, а в другій міту, то тут зустрічаємо витончену та

художньо перевтілену містику.

Циклічність природи, її гін до запліднення, її ірраціональність стають

тут для Антонича цілком релігійними процесами. Поет відчуває, що, хоч

його коріння втоплене в низинних хащах природи, природа допомагає йому

підняти чоло до зір. Погляди його на вічність у такому, наприклад,

прекрасному творі, як «Дім за зорею», можна порівняти до інтерпретації

вічности буддистів: після шістьох реінкарнацій в рослинні і тваринні

форми людська душа стає зорею в якомусь «занебесному» сузір'ї.

Притримуючися однієї лінії розвитку, Богдан Ігор Антонич з чарівного і

талановитого поета лемківських краєвидів став геніяльним

поетом-мислителем, поетом-містиком. 24. Антонич. Ротації.

Після закінчення навчання Антонич зайнявся винятково літературною працею, з якої він і жив. За чотири роки поет написав ще три книжки, але тільки одна з них, „Книга Лева”, вийшла за його життя, в 1936 р. Дві інші – „Зелена євангелія” і „Ротації” – посмертні видання.

Збірка „Ротації”. Вона – про місто. Антонич освоював нові в українській поезії урбаністичні мотиви, поєднуючи захоплення красою здобутків нової техніки з осудом міста-потвори, що знеособлює і знищує відчужену людину. Через усю збірку проходить образ грошей, всесилля яких призводить до розтління душ, морального переродження особистості, втрати людської подоби. Збірки „Зелена євангелія” і „Ротації” датовані 1937 р.

Дуже цікавий і важливий етап у розвитку поета Антонича становить посмертна збірка «Ротації». У багатьох формальних і поетичних аспектах

вона відрізняється від головного русла його таланту. Урбаністичні теми

були в нього й раніше, але тут місто стає вже своєрідним символом

«антиприроди», в противагу до «оприродненого» села «Трьох перстенів».

Людським інтелектом створене страховиддя — воно сковує природні

зростання та буяння, а з ними і людське щастя. У цій збірці вже нечасто

зустрічаємо урочисті гімни святкування життя. У високомайстерних, часом

гротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо своєрідні

апокаліптичні візії міста-марева, міста-пекла.

Можливо, що, коронно завершивши свій головний творчий струмінь у

«Зеленій євангелії», Антонич свідомо вирішив піти новими дорогами: від

стверджування і святкування до заперечення і картання, від неоромантизму

до похмурого експресіонізму. А можливо, це була тільки тимчасова криза

світогляду або психологічна криза особистости. Як би воно не було,

маленька збірка «Ротації» показує нове і дуже цікаве обличчя таланту

Богдана Ігоря Антонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки

темних кольорів, «чорний дотеп», риторична дикція — все це могло б стати

в основу «нового» Антонича, навіть цікавішого і багатшого.

25.«Празька школа»        Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933), а з 1933р.— «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».        У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки — підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).

       «Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

«Празька школа» поетів в українській літературі — феномен, який не має аналогів у світовій літературі XX століття, оскільки безпосередньо пов'язаний з процесами національного становлення і тими катастрофами, що випали на долю української політичної нації. Будь-яку розмову про феномен творчості «пражан» годі починати без ґрунтовного аналізу тієї суспільно-політичної ситуації, в якій опинилася міжвоєнна Європа. Насамперед, це зумовлюється тим, що ідейно-естетична платформа поетів «Празької школи», певною мірою, була дотичною до ідеологічного характеру мислення, а їхня творча практика досить активно вбирала провідні політичні, культурологічні, філософські ідеї, які породжував європейський інтелект.     Перша світова війна — як прояв небувалої досі «системної» цивілізаційної кризи — в художньому та інтелектуальному мисленні викликала своєрідну агонію, пов'язану із загибеллю Старого світу, загибеллю «фаустівської» цивілізації (Шпенглер), яку переживали філософи, художники, письменники. Рільке, Мандельштам, Тракль, Бенн, Мунк, Шестов — яскраві приклади цьому. Виникає особливий тип історіософського світогляду — катастрофізм. Оте спустошення, яким виявилася дійсність — дійсність початку XX століття, котра була вражена масовими психозами, логоцентристськими, раціоналістськими «експериментами» у всіх сферах життя людини і котру Томас Стернз Еліот правдиво виразить метафорою «безплідної землі»,— для «Празької школи» було сфокусоване на національній трагедії українства, через призму чого сприймалися європейські «сутінки».     Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945—-1947)», отже, зваживши на час і дату її написання, несла, певною мірою, репрезентативний та осмислений характер. Ця назва відображала незаперечне літературно-мистецьке явище і конституювала його ідейно-естетичну самобутність. Попри те, що навколо поняття «Празька школа» точилися різні суперечки,— закидали, що як літературний гурт чи осередок «Празька школа» не існувала, оскільки не виробила жодних маніфестів, програм та інших документів, які підтверджували б її соціо-літературне функціонування,— тим не менше, не викликає жодного сумніву, що «пражани» були своєрідним «творчим клубом», в якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пражан», об'єднані лише певними загальними рисами.     Ще одним суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х років, де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали у місцевих вузах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.     Проте, в літературознавчій науці існують певні розбіжності щодо чіткого окреслення «Празької школи» як колективного феномена. Скажімо, дослідник Микола Нервлий у своїй розвідці «Празька поетична школа» до цієї групи літераторів зараховує Івана Ірлявського, Ірину Наріжну, Івана Колоса, Максима Гриву, натомість відсторонює від неї Юрія Липу та Наталю Лівицьку-Холодну (вочевидь, за «розкольницьку» лінію — створення варшавської літературної групи «Танк»), На нашу думку, творчий доробок Ірини Наріжної та Максима Гриви так і не визрів із літературного початківництва до оригінальної творчості як самобутньої художньої моделі, а поезії Івана Колоса взагалі близькі до графоманії, не кажучи вже й про те, що цей автор украй мляво брав участь у літературно-мистецькому житті еміграції, а в повоєнні роки свідомо порвав будь-які контакти зі своїми приятелями та українськими літераторами, і, як багато інших початківців, виявився випадковою постаттю у діяльності «Празької школи».     Ще перші інтерпретатори творчості поетів «Празької школи» відзначали посилену увагу до історичного, як не лише до минулих епох, але й континуальної, цілісної картини національного буття.     Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами. Подібне ставлення до історії позначають як історіософізм, або ж, метаісторія. Історіософізм як особливий тип філософського, культурологічного, художнього мислення має давнє походження, і в цьому сенсі поети «Празької школи» є продовжувачами унікальної інтелектуальної традиції. Перші спроби історіософського осмислення реальності були помітні ще в античності (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). «Друге дихання» історіософізм набуває за доби романтизму та німецького ідеалізму. У філософських розробках Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного набуває концептуального значення. Ще в руках романтиків, як пише історик філософії Віндельбанд, «історичне дослідження перестало бути зібранням курйозів, і саме через те, що вони підвели під нього філософський масштаб загального розвитку».     Будь-яке ж осмислення історії як універсальної схеми поступу чи становлення тих чи інших соціокультурних, етно-національних тощо феноменів передбачає, в першу чергу, визначення її суб'єкта. Історіософська чи метаісторична поетика творчості пражан уреальнює ті ціннісно-смислові засади, які пов'язані з героїзмом, патріотизмом та національною традицією. Оскільки нація, за пражанами, проголошується основною «персоною» історії, зрозуміло, що остання прочитується чи художньо реконструюється ними в площині національного буття як єдиного реального простору існування.     З'ясування інтелектуальних ідеалів та переконань пражан важливе хоча б із тієї причини, що достатньо повнокровно відображує ту творчу, ідейну чи навіть ідеологічну атмосферу, в якій працювали поети. Національне буття пражани уявляли як тяжкість, на котру впродовж історії впливали різноманітні чинники: візантійський вплив на становлення культури, варязький вплив на зародження адміністративної та військової традиції, Дике поле (степ) — кочівники, які хвилеподібно вривалися на терени України, після занепаду київської княжої держави та королівства Данила Галицького — небезпека іноземної інтервенції з боку поляків, угорців, а після Переяславської угоди 1654 року — початок московського володарювання.     Якщо врахувати й те, що поети-пражани за життя стали свідками краху державних інститутів (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і поневолення України радянським режимом, стає цілком зрозуміло, чому в поетиці їхньої творчості загострюється почуття трагічного, котре набуває подекуди гіперболізованих форм і перетворюється в надзвичайно напружену метаісторичну «матрицю». Трагічне є наслідком конфлікту реального та ідеального і виникає на фоні конкретного історичного фактора. В основі трагічного — суперечність, яка породжує страждання або ж відчуття катастрофи. Крім того, трагічне пов'язане з активними діями людини, крах намірів якої увиразнює й загострює колізію трагічного, особливо тоді, коли звершуються «великі справи». Відтак трагічне цілком сонорне з піднесеним, бодай утому, що воно невід'ємне з ідеєю величі та достоїнства людини. Що ж було піднесеним для «Празької школи»? Насамперед — боротьба за власну «землю обітовану» — за державу, бо лише ця ідея мала для них сенс і вирішальне значення. Ще Гегель називав державу «дійсністю моральної ідеї», моральним духом, стверджувальною волею, яка «мислить і знає себе, виконує те, що вона знає». Недарма ж Євген Маланюк в одній із поезій зізнається: «Я волю полюбив державну». Тому трагічне для пражан є ознакою загальноісторичного, універсального розвою, оскільки поразки зазнала споконвічна боротьба, й епохальною колізією трагічного є втрата державності, а відтак — втрата сенсу буття.     Тут варто торкнутись іще однієї площини, яка є ключовою для творчості «Празької школи»,— це психологеми степу. В історичній долі України вирішальну роль відігравали дві основні культурно-цивілізаційні, антропологічні домінанти: осілість і переміщення. Перша знаменує собою наявність хліборобсько-земельної традиції (характерна для європейської спільноти), друга — рухливо-кочівницької (показова для азіатського світу). Якщо ж такі суперечності охарактеризувати ментально, то це буде конфлікт індивідуального світу з колективістським. У російського культуролога В. Топорова є слушне зауваження, що основною ознакою степу є «безмежність (в екстенсивному плані) й особливо (в інтенсивному плані) — коливальні рухи, які, фіксовані й візуально, й акустично, індуціюють відповідний ритм». Таке первинне, архетипне визначення природи степу збігається і з розумінням багатьох представників «Празької школи». Впродовж багатьох століть східні племена на територію України вторгалися хвилеподібно (скіфи — сармати — алани — готи — угри — авари— тюрки— печеніги— половці— монголо-татари). Недарма у статті «Начерк культурного процесу» Євген Маланюк пише: «фатальний коридор степової полоси (курсив авторів— А.Д., О. А.)... творив як би постійний топографічний «протяг», що як би «втягав» собою періодичні азійські хмари та бурі, періодичні расово-чужі навали з Азії, що їх тяжко і довго треба було відпирати або перетравляти тубільному населенню».     Але не тільки песимізм, як може здатися на перший погляд, був притаманний історіософській поетиці «Празької школи». Ніби бінарною опозицією, антитезою до трагічного у багатьох поетів-пражан виступає ідея возвеличення всього героїчного, мілітарного (військового), переможного, що знала українська історія. Героїчне, по суті, постає «ідеальним часом» у поетичних візіях Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Ольжича, а в творчості О. Лятуринської набуває частково романтичних ноток. Цим і мотивується помітна ідеалістична романтизація історичних персоналій, зафіксована чи присвятами, чи згадками імен у поезії пражан (Олександр Македонський, Ганнібал, Святослав Завойовник, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Карл XII, Симон Петлюра, Беніто Муссоліні та інші). Бо тільки експансивно-пасіонарний ідеал вождя, лідера— для поетів— здатний надихнути мільйони на подвиги в ім'я становлення національної спільноти. Скажімо, глибоко символічною для «Празької школи» є постать гетьмана Івана Мазепи. Мазепа став не просто символом хоробрості й мудрості, а перш за все фундатором національної ідеї, тим необхідним «кодом», котрий поєднав два великих «материки» української історії: «давньоукраїнський» (Русь, Галицько-Волинська держава, козаччина) і «модерний» (символи якого — Шевченко, Франко, УНР, процеси становлення політичної нації у XX столітті). Код «Мазепа», за пражанами, ніби здійснив, якщо казати сучасною мовою, своєрідну «дефрагментацію» національної історії — подолав «розрив» між державними епохами. Джерело сепаратизму, самосвідомості та етнічної пам'яті про золотий час (давні українські держави) бачив Дмитро Донцов у житті і діяльності Мазепи. Євген Маланюк називав великого гетьмана «людиною епілогу Козацької Доби».

Поети “Празької школи” (Л. Мосендз – хімік, О. Ольжич – археолог, О.Стефанович – філософ, Є. Маланюк – культуролог), як і “неокласики”, відроджували в українській літературі тип вченого-митця, що склався у добу еллінізму, зазнавши в інші епохи певних змін. Науковий потенціал поетів-еміґрантів сприяв поглибленню інтелектуального струменя в їх творчості, служив основою для відповіді на запити доби “жорстокої, мов вовчиця” (О.Ольжич). У їх поезії проблеми буття української нації виводилися на обшир світової історії, осмислювалися у контексті всієї цивілізації. Сягаючи ще в “дослов'янську” епоху і там знаходячи коріння м'якотілості та розслабленості слов'ян, Є. Маланюк не просто відшукував знаки нашої трагічної історії, а дошукувався відповіді на питання першочергової ваги: “Куди ж поділа, степова Елладо, //Варязьку сталь і візантійську мідь?” О. Ольжич, пильно вчитуючись у скупі аннали історії, знаходив у житті далеких пращурів основи мілітаристського світогляду. Якщо поетична творчість неокласиків мала здебільшого просвітянський характер, поезія “вісниківців”, які теж синтезували ars i racio, відзначалась більшою наступальністю, а іноді й агресивністю, зумовленою прагненням сатисфакції за віки неволі.

26.Олег Ольжич.        У колі українських літераторів, що мешкали у Празі, скромний і стриманий Олег Ольжич (син Олександра Олеся) зовні нічим не вирізнявся. Неординарність його натури – політичного діяча, вченого і поета – ставала очевидною пізніше.

Олег Кандиба, відомий під псевдонімом Ольжич, тобто син київського князя Олега, народився 8 липня 1907 року у Житомирі. Ще в дитинстві він виявив феноменальні здібності: на третьому році життя навчився читати, в п'ятирічному віці написав п'єсу про козацькі часи, прекрасно малював, грав на піаніно і скрипці. Навчаючись у школі поблизу Києва, Олег багато читав.

У ліриці О.Ольжича героїчні мотиви звучали природно, повносило, потужно. Поетові близьким було все, у чому він знаходив вияви героїчного: боротьба Ганнібала з Римом, затятість семиголового змія, що ладен був упасти під коня, ніж зректися королівни; відчайдушність Біласа і Данилишина, котрі у 1932 році вчинили напад на польську пошту у провінційному галицькому містечку. Почуваючи себе вільно у часі і просторі, автор легко переносився з камінного віку в бронзовий, з бронзового – в мідний чи залізний, так, наче сам спостерігав їх зміну. На його думку, кожна доба відкриває можливості для героїчного самовиявлення людини. І чим більше лихо вона несе, тим більше простору для героїчних вчинків, героїчних діянь.

Смерть, саможертовна, гідна звання людини, - найвища нагорода для поета. Якби ця думка була висловлена емоційно-піднесено, а не так лаконічно-несподівано, вона б здавалася позою, спробою похизуватися перед читачем, а не чітко усвідомленим кредо.

Одержимий духом поет жив передчуттям героїчної доби і вже першою своєю збіркою “Рінь” (1934) провіщав прихід нового віку – віку героїв. “Рінь” Ольжича, - зазначає Б.Червак, - тільки на перший погляд аполітична збірка. Історіософські алюзії, заглиблення у сиву давнину – не самоціль і не наслідування неокласиків. Поет шукає філософського обґрунтування нового націоналістичного світо-гляду…”⁴⁴  Рінь – це камінці, вигладжені, витерті, обточені водою; вони нагадують про “силу вод рвучку та різкість вітру, що над ними віяв”. Метафоричною назвою збірки підкреслюється вплив часу на все нові покоління, що все вище піднімалися у своєму розвитку. Тяглість, проте, не спроможна змінити ні застиглість каменю, ні одвічність пориву. Щодо каменю, то він набуває в Ольжича бінарного характеру, сприймаючись як символ сили і застиглості водночас.

Прелюдом до збірки “Рінь” постають цикли “Кремінь” (1931), “Камінь” (1932), “Бронза” (1932), “Залізо” (1932), що у зазначеній послідовності відбивають зміну епох у житті людства. Кам'яна доба, її періоди зображені у перших двох циклах. На тлі дикої незайманої природи поет змальовував первісну людину – сувору, залежну від сил природи, понуру у боротьбі за виживання. “Дігнати б нам тільки оленів, //Що втікають в лісисті долини!” – ось що було для неї першорядним.

У боротьбі зі стихійними силами природи, хижим звіром, ворожими племенами гартувалися сила, воля, дух первісної людини. Перемагає сильніший – мусила вона усвідомити, щоб гідно вистояти у “бенкеті відваги і сили” (вірш “Полінезійці”). Поет, вчитуючись у скупі історії аннали, знаходить у житті далеких пращурів основи мілітаристського світогляду. Плекання сили, звитяги відчутне і в циклі “Камінь”, що на відміну від попереднього зображує більш розвинуту людину епохи неоліту. Силою вона відвойовувала собі кращі землі для проживання, тому війни, походи стають однією з форм її існування. “Діти сонця” завойовують північні території, змушують слабших поступатись їм: “І рятується Півночі Син // У країні великих озер” (вірш “Напинайте рогожі вітрил”).

Завойовникам, що стають як мур, не можуть протистояти “юнаки з дівочим станом”: силу може подолати тільки більша сила, тому й, “мов листки, листки кленові, //Юнаки майдан заслали”. Здобиччю воїнів цього разу виявилися жінки / вірш “Золотий порох над майданом”/, які скорилися силі. Отже, хочеш перемогти – будь сильним.

У циклі “Бронза” поет продовжив розробку теми воїнської звитяги. Вік металів призвів до вдосконалення зброї, відкрив ширші простори для вияву відваги. Герой циклу не вдовольняється спокійним існуванням, прагне пізнати незвідане, співає хвалу своєму ворогові, з яким йому почесно зустрітися в бою, сміливо дивиться смерті у вічі. Смерть не лякає його, бо той, хто вміє жити, прийме її без стогону і нарікань – як належне. “Легко і ясно лежати з пробитими грудьми…, ” – скаже про це поет.

Образ ворога – не примітивно-спрощеного, тенденційно очорненого, а гідного поваги – виразно окреслився у циклі . Це достойний суперник, фізично дужий, сповнений “п'янкої відваги”. Вступити з ним у бій наважиться тільки сильний духом сміливець. “Слава ворогові, що твоєї ненависті вартий…”, – підкреслює автор у “Пісні про ворога”. Не зневаги, не жалю, а саме ненависті як протиотрути м'якотілості, розслабленості. Світ поет сприймає у його противенствах, у динаміці і русі.

Цикл “Залізо”, представлений у збірці “Рінь” п'ятьма віршами, зображує новий щабель поступу людства, зумовлений застосуванням більш дешевого у порівнянні з бронзою металу. Реалії мирного життя уживаються у циклі з брязкотом зброї, романтикою битв і походів. Буденні клопоти, господарські турботи хоч і приємні, але надто одноманітні, надокучливі для відвагою сповненого серця. Герой циклу постає більш конкретизованим: це грек, вікінг, гот, кельт, тобто представник того народу, які впливали на формування української нації, найзавзятіший сміливець, що нудився від бездіяльності. Ольбієць з однойменного вірша, що мав би втішатися багатством, розкішшю, нудьгує у благословенному місті. Свій рятунок він бачить у завтрашньому поході, боротьбі зі скитами, яка (і він це добре розуміє) може скінчитися загибеллю.

А стріли, як злива. Десь кочовник невідомий мою наклада, В день такий смерть – як цілюща холодна вода (58).

Гідно прийме її звичний до ризику ольбієць, адже і саме місто, в якому він мешкає, виникло тільки завдяки відвазі еллінів, що колись закладали на чорноморському побережжі торгівельні факторії.

О.Ольжич зображує неспокійні, сповнені завзяття народи, які сповідували культ перемоги. Безстрашні вікінги, що сміливо долали морські простори, не раз змагалися з океаном, воліли краще загинути, ніж зазнати поразки. Сім розбитих човнів, багато загиблих – такий результат їхнього нерозважного походу (вірш “Вікінг”). Чи буря потопила ці човни, чи сильніший супротивник – загалом важить не це, а те, що воїнові почесніше загинути, ніж відчути себе переможеним. Молодий вікінг, повертаючись з невдалого походу, знав, як “блиснуть презирством сині-сині очі” тієї, що була його. Суворі нормани, що ввібрали сам дух непривітної Скандинавії, не мали жалю і співчуття ні до подоланих народів, ні до своїх співвітчизників.

Войовничий характер мали представники одного з кельтських племен - галли, германського племені – готи, що прибули на Придніпрянщину з заходу. Поет-історіософ зображує міграцію готів, передчуття зустрічі з антами. Виокремлюючи одного з представників цього племені, упевненого в тому, що у вирішальну мить його не зрадять “крицеві долоні”, автор підкреслює його войовничий запал, який не змогла пригасити навіть проведена з бранкою ніч. Постійна готовність вступити у бій, перебування, як пише поет, “на грані” – необхідна умова виживання.

Ключовим для розуміння історіософської концепції О.Ольжича є вірш “Був же вік золотий…” . Поет зображує тут, як стверджує Н.Заверталюк, “рух людства з позицій Овідія і німецького філософа Х1Х ст. Освальда Шпенrлера – позицій циклічності розвитку життя, що відповідає послідовним змінам в межах року і доби .”

Вік золотий характеризується гармонією в природі і людському житті, порушення цієї гармонії веде до соціально-політичних катаклізмів: “І нелюдська жага нападає чоловіків, як хороба, //І жінки безсоромні, немов од напою міцного”. Опозиція природних і соціальних сил зі зміною віків розкривається виразно, незмінними лишаються лише земля як субстанція і “довічний” колообіг серця, отже, життя на ній.

Поетичну енергію Ольжич спрямував на виховання покоління борців, здатних витримати будь-які випробування, не похитнувшись, не зрадивши справі. Як стверджує сам автор, друга його збірка “Вежі” була вже не передчуттям нового, героїчного віку, а прямим його ствердженням. Цикл “Грудень 1932”, що ввійшов до неї, був написаний під впливом погано підготовленої операції по експропріації коштів, яка проводилася у Городку Ягайлонськім на Львівщині. Напад на пошту, здійснений бойовиками ОУН, закінчився провалом: один учасник був вбитий, другий – сам застрелився, а Василя і Дмитра Данилишина видали ворогові свої ж українці. Поета найбільше вразило те, що брат у братові бачив свого ворога. Через увесь цикл рефреном проходить звертання до побратимів по боротьбі, набуваючи нових відтінків. Пристрасне ствердження, що випробувані у боротьбі товариші – його єдина опора, змінювалося застереженням:

Товаришу любий мій, брате, Дивися у вічі рабам, - Як будете так воювати, Вкраїни не бачити вам! (84)

Ці рядки перегукуються зі словами Данилишина, враженого, що саме земляки зв'язали і віддали його до суду.

Коло авторських симпатій і антипатій виявилося у циклі виразно. Поет страждає від того, що його тіло видається слабшим за дух: “Прокляття моїй плоті, //Що слабша за мій дух!” ( 83). Розуміючи, що боротьба за волю буде довгою, виснажливою, Ольжич створює образи справжніх борців, які нікчемності, кволості протиставляють “неугнутість волі” і “віри граніт”. Окремі рядки циклу, акумулюючи енергію поетового серця, звучать афористично:

Хто вмів справедливо карати, Той дивиться смерті в лице! (84)

Несміливим, нерішучим, байдужим поет не залишає місця, вони зайві у запеклій боротьбі не на життя, а на смерть.

Метою Ольжича була воля народу, гідність людини, соборність держави. У статті “Українська історична свідомість” він стверджував: “Ідея державного самоздійснення України по упадку княжої держави залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Це був дороговказ, що до нього прямували остаточно всі пориви розбитої історією, але живої нації” (243). Пробуджувати національну свідомість поет прагнув постійно, неухильно, щоденно.

Держава не твориться в будучині. Державу будується нині (91), -–

підкреслює він у циклі “Незнаному Воякові”, що складається з 32 частин. Атмосфера життя на західноукраїнських землях, поступове наростання протесту проти пацифікації (втихомирення за допомогою каральних акцій) українського населення знайшли у циклі художнє відображення. Влучними деталями-характеристиками поет досягає тут належної виразності: “школа – леговище зради”, бо виховує польських патріотів, “кубельце своєї посади” породжує облуду і фарисейство. Для державного будівництва потрібні титани, лицарі духу: “люди – на сталь перекуті в огні”, “люди – як брили камінні”. Автор ушляхетнює бойові якості, почуття вищого обов'язку і честі. На цій підставі і виникають у нього розходження з Олександром Олесем, який, переживши криваві події 1917-1919 років, не міг ні прийняти, ні зрозуміти бажання сина вступити у запеклий бій і загинути гордо за свої життєві ідеали. Оспівування насильства, породженого, за визначенням самого Ольжича, мілітаристським світоглядом, було для Олеся неприйнятним.

У свою чергу при всій обізнаності з поєзією батька, при дивовижній здатності безкінечно цитувати її Олег Кандиба вважав його творчість перейденим етапом. На його думку, перечулені ліричні вірші О.Олеся не здатні підняти на боротьбу, мало чим могли допомогти поневоленій нації здобути державність. Принципові розходження у поглядах на шляхи визволення України були значною мірою зумовлені різницею у віці, адже у пору своєї молодості Олесь пристрасно вітав наближення суспільно-політичних змін, скажімо, у віршах “Воля?! Воля?! Сниться може”, “Яка краса: відродження країни”. Досвід, болючі враження від кровопролиття, що закарбувалися назавжди, розуміння життя як найбільшої цінності змушували Кандибу-старшого застерігати сина від схиляння перед силою, екстазу боротьби. Проте ні батькові застереження, ні спокуса спокійного життя, блискучої кар'єри, зрештою, звичайного людського щастя не могли відвернути Ольжича від головного: боротьби за волю народу, повноважним представником якого себе вважав.

“Підзамча” (1946) – посмертна збірка поета, підготовлена до друку самим автором. Злагода зі світом, погідність настроїв, умиротвореність вирізняють її з-поміж інших двох, більшою чи меншою мірою позначених нервовим ритмом боротьби. На думку П.Іванишина, у ній “немає сонячного оптимізму, але немає й чорного песимізму; тут немає явного геройського пориву, але немає й рабського животіння; тут немає місця для болючо яскравої смерті революціонера, але немає також місця і для життя підлого зрадника”⁴⁶ . Тут домінує притулене до гори “спокійне Підзамча”, турботи пересічних людей (ткачів, кушнірів, ковалів), які не прагнуть піднятися вище – до веж духовості, які задовольняються тим, що є, поринувши у свої повсякденні клопоти. На варті їхнього спокою стоять замки, ті, хто має “незборену волю”, воліє радше смерть прийняти, ніж зрадити високим поривам, переборює спокуси плотського життя. Ліричний герой збірки то заглиблюється в споглядання природи, ніби розчиняючись у ній, то піддається звабі жіночих принад, прагнучи “до дна пізнати і збагнути” ту, котра викликає у нього хвилю адорації. Жіноча краса, передана у мистецьких творах, не менше хвилює його, ніж безпосередньо побачена красуня. Зображена на полотні сонна Венус викликає, скажімо, такі почування, які й збагнути важко, а не те, що піддати аналізу. Сфері емоцій чужий холодний розрахунок.

Тема сильного, гарячого кохання розкривається поетом у несподіваних, навіть екзотичних варіаціях. Його героїнею постає то індіанка (“Шякунтала”), то голландка, яка чекає повернення коханого. О.Ольжич зображує взаємне почуття, яке не гасне, а єднає людей навіть на відстані. За зовнішньою безтурботністю героїні вірша “Порцеляна”, її грайливою поведінкою (“До дзвінкого водограю //З шумом балю в голові// Я збігаю по терасах, //По розсипаній жорстві”) криється глибоке почуття до молодого старшини, котрий береже мережану хустину – її дарунок, отже, теж пам'ятає її. Ідилічні картини звичайного людського щастя, освітленого великим коханням, злиттям з природою, служать розрадою втомленій душі, розкривають мрію поета-борця про недосяжне у роки війни мирне спокійне життя.

Проте не всі вірші збірки дихають гармонією та спокоєм. Із загальним тоном перших творів дисгармонує поезія “Муки св. Катерини”, навіяна біблійними ремінісценціями. Покірність страдниці тому, що називають долею, її готовність прийняти муки підносять її до рівня святих. Сугестивна сила цієї сцени настільки велика, що під впливом неї ліричний герой відчуває готовність стати на прю з самим Сатаною. Отже, дух борні, змагання спочатку затамовано, згодом більш повносило звучить у цій збірці, збагачений новими нюансами, виразніше окреслений у подальших віршах, засвідчуючи незмінність позиції Ольжича-борця.

Ольжич-борець і Ольжич-поет невіддільні. Дух боротьби, лицарської звитяги пронизував його вірші, а тонкий дар провидіння допомагав передбачити власне майбутнє.

В особі Ольжича поєдналися вчений і митець. Почуттєвий спектр його творів у значній мірі визначався тими критеріями, які встановлювалися наукою, зокрема філософією як вченням про розумове світовідчуття. На думку О.Лосєва, основним принципом будь-якого художнього твору був “розум (raison) і навіть більше того – здоровий розум (bon sens), що виключало будь-яку фантазію і вимагало перемоги ідеї й обов'язку перед почуттєвим пориванням людини”.⁴⁷  Ці слова відбивають специфіку художнього мислення поета, котрий свідомо підпорядко-вував почуттю обов'язку інші пориви. Абсолютизація духу як вітальної сили, вчитування у “граніт” епох і відшукування там підґрунтя для своїх переконань вирізняло О.Ольжича.

       Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури).               Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю...»).         За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби.           «Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу («Триптих»).

27. Олена Теліга (1907 — 1942)  Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенева) — українська поетеса, публіцист, громадсько-політичний діяч. Народилася 21 липня 1907p. в Петербурзі. З 1923p. вимушена жити за кордоном. Олена Теліга належала до кола поетів-«вісниківців», що об'єднувались довкола редагованого критиком та публіцистом Д. Донцовим журналу «Вісник». Характерними рисами її поезії в цей період виступають прагнення активного, дієвого життя, протест проти нудоти «буденного» існування. Провідною для О. Теліги, як і для інших поетів міжвоєнної доби, залишається ідея державного самоствердження України («Безсмертне», «Племінний день», «Відповідь»). Ліричний герой поетеси — завжди яскрава особистість, сповнена самодисципліни та почуття обов'язку перед нацією («Сучасникам», «Вечірня пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого інтимного колориту, пильної уваги до внутрішнього світу людини. Через несприятливі обставини О. Теліга не встигла видати жодної прижиттєвої збірки. Лише після її трагічної загибелі з'явилися в світ книги її поезії: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «На чужині» (1947). В окупованому фашистами Києві займалася організацією літературних сил, редагувала додаток до газети «Українське слово» — «Літаври». Розстріляна німецькими фашистами у Бабиному Яру 21 лютого 1942p. В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення: Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання. Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім'ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907p. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської. Під час більшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924p. — alma mater української еміграції). У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали «вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій». Власне, йдеться про неоромантизм, що об'єднує «вісниківську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»: Заметемо вогнем любови межі. Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову із своїм народом. Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне», «Засудженим»). О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма».

На думку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації». Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не пробачу...»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів. Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української еміграції, зосібна молоді, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї, охопленому хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило об'єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929). Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя». Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942p. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована. За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася.