3. Література західної україни до 1939 р.

Літературне життя в Західній Україні, Буковині. Вплив традицій І.Франка. Активна участь у літературному житті О.Кобилянської, В.Стефаника. Місце на літературній ниві “молодомузівців” Б.Лепкого, В.Пачовського, П.Карманського. Орієнтація на літературне життя Східної України (А.Крушельницькій, В.Бобинський, М.Ірчан). Прихід у літературу молодих письменників Західної України (П.Козланюк, С.Тудор, Я.Галан). Орієнтація письменників на традиції національно-визвольної боротьби Січового Стрілецтва, УНР і ЗУНР (Р.Купчинський, О.Бабій).

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), Святослав Гор-динський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та інші. Ці поети так само, як і «молодомузівці», лишаючись занепокоєними суто українськими суспільними проблемами, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Наша культура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»). Для широких верств українців призначалися популярні книжки таких видавництв, як «Червона калина», «Хортиця», «Добра книжка», «Дешева книжка» та ін.

Вірними темі України, тонкими знавцями народних тилів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні романи і повісті, якими багата українська література цієї доби; романи й повісті «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк» Ю. Опільського, «Шоломи в сонці» К. Гриневичевої.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя – терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та ін., що утворили 1928 р. літературну організацію «Горно», тримали зв’язок з Міжнародним об’єднанням революційних письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в радянській періодиці.

У Галичині джерелом знань були німецькі, австрійські і польські публікації. Віденські, краківські і навіть паризькі літературні новини ставали предметом обговорювання на тільки у великих містах, але й серед сільської інтелігенції.

Поширення ідей модернізму на Західній Україні пов’язане передусім з літературним угрупуванням «Молода Муза», що існувало у Львові в 1907–1909 рр., та київським журналом «Українська хата» (1909–1914), які мали значний вплив на дальший розвиток української літератури по обох боках України. До «молодомузівців» належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. «Молода Муза» не була організацією з розробленим статутом і чіткою програмою. Це був клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді із різних галузей мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст Осип Шпитко. Усі вони прагнули оновити українське мистецтво, їх об’єднувало прагнення шукати в ньому нових шляхів, визволитися від побутового етнографізму і влитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку.

«Молодомузівцям» часто доводилось чути несправедливі звинувачення в тому, що їх твори нежиттєві, штучні. Насправді письменники, що входили до літературного угрупування «Молода Муза», і ті, що були під впливом «Молодої Польщі» (В. Стефаник, Б. Лепкий), чи взагалі поділяли основні принципи естетики модернізму (Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська) не цуралися ні громадських тем, ні національних традицій української літератури. У їх творах суспільні теми розкриваються не описово, а крізь призму людської душі. Ні «Молода Муза», ні «Українська хата» не проголошували розриву із школою «старого» реалізму, а прагнули поєднати національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями. Творчість «молодомузівців» ішла поруч з творчістю поетів, що гуртувалися навколо журналу «Українська хата» в Києві, і стала важливим етапом в розвитку української літератури. Незаперечний вплив «молодомузівців» на молодих поетів, чий талант розгорнувся пізніше (П. Карманський — М. Рильський, В. Пачов­ський — П. Тичина).

Літературна група «Молода Муза» вперше поставила своїм завданням засвоювати тогочасні надбання західноєвропейської поезії.

Зародження модерністського типу мислення дослідники спостерегли найперше у творчості І. Франка та Лесі Українки. Протест проти старої манери письма відвертіше висловила молода генерація письменників на межі XIX і XX століть. І. Франко зауважував на початку XX ст.: «Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечних течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів». Представників різних груп, течій, а то й просто індивідуальностей об’єднувало неприйняття старого способу письма — молоді творчі сили переходили від зображення, тобто від опису зовнішніх обставин, портретів тощо, до проникнення у людську душу — вираження настроїв. В основі їх творчості лежала увага не тільки до змісту, а й до форми, до внутрішньої структури твору.

У прозі Ольги Кобилянської, наприклад, згармонізувалися європейська філософська думка та український духовний аристократизм (ідея духовної краси людини). Представниками раннього українського модернізму були М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків. Вони розпочинали писати у традиційній реалістичній манері, поступово виходячи на шляхи нового модерністичного напряму: М. Коцюбин­ський — імпресіоністичного, В. Стефаник — експресіоністичного, М. Яцків — символістичного (йдеться про визначальні риси стилю, оскільки «чистого» стилю не існує взагалі). Творчість таких письменників, як М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський, так само належить до раннього модернізму. Отже, особливістю раннього українського модернізму було те, що представники його не проголошували повного розриву із «старим» реалізмом, не зрікалися ідеї служіння рідному народові, а намагалися поєднати національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями.

Українську традицію письменники шукали не в описі, а у символіці фольклору, насамперед кобзарських дум і пісень, у поетичних образах Г. Сковороди, в українській демонології (сукупність «демонів» — дýхів, що населяють світ і сприяють або шкодять людині). Не випадково при характеристиці літератури кінця XIX – початку XX ст. часто зустрічаємо поняття «символізм», хоча нікого з українських письменників цього періоду не можна назвати символістом у повному розумінні цього слова.

Помітною ознакою української літератури цього періоду було існування у ній «нової» (модернізм) і «старої», тобто реалістичної школи. Представники реалізму також прагнули оновити традиційний стиль, надати йому нової якості. (Це так званий психологічний реалізм або неореалізм. Основні риси неореалізму — зосередження на внутрішньому світові особистості, філософське заглиблення у дійсність, промовиста художня деталь. Неореалізм як стильова течія яскраво виразив себе у 20-х рр. ХХ ст., зокрема у творчості Г. Косинки, В. Підмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60–70-х рр. — у Гр. Тютюн­ника). Тут найяскравіше виявилася рання проза В. Винниченка.