18. Довженко. Звенигора. Арсенал.

У рецензії на фільм «Звенигора» Микола Бажан, тодішній редактор журналу «Кіно», захоплено писав, що це «зафільмована лірика, епос і філософія». Картину відзначали новаторське застосування монтажу, поєднання символіки і побуту; відтворені в ній казково-фантастична колізія шукання скарбів, образи безсмертного діда та його .двох онуків, більшовика Тимоша і петлюрівця Павла, розкривали і героїчну історію українського народу, і сучасне — гостру братовбивчу війну в Україні, розпад роду.

Фільм «Звенигора» демонструвався в Москві, відбулося два його великі громадські перегляди в Парижі, які закінчувалися овацією. Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади та інших країн.

Сюжет фільму охоплює дві тисячі років буття і розповідає про багато етапів історії України: від скіфів і варягів до більшовиків та білогвардійців. Ці етапи, викладені у 12-ти епізодах, об'єднані однією постаттю діда, що є уособленням патріархального селянства з його вірою у минулі цінності та байдужого до революційних змін. Онуки діда — Павло і Тиміш — традиційно в дусі аґітпропу протиставлені один одному. Молодший — контрреволюціонер, націоналіст, у конфлікті з владою і законом, мігрує до Праги і отримує диверсійне завдання. Старший, Тиміш, приєднується до більшовиків, зрозумівши глибинну суть легенди про гайдамацький скарб — все багатство земля. Сам дід не впорається з завданням, що його доручає молодший онук — підірвати більшовицький потяг. Його підбирають молоді пасажири і він погоджується їхати з ними у непевне світле майбутнє.

Оцінки «Звенигори» радянських часів з плином часу змінилися. З однобокої оцінки фільму як тріумфального зображення будівництва нової соціалістичної держави він постає тепер як зображення міфічної України, сила і вічність якої, як гайдамацький скарб, заховані у історичній пам'яті народу. Цікаво, що саме молодшому онукові розкриває дід таємницю старої гробниці, яку мистецтвознавці ототожнюють з метафоричною скарбницею культурно-історичної пам'яті народу. Але скарб не знайдений, щасливе майбутнє нездійснене, а Павло стріляє собі в голову з попередженням діду: «Ось наближається антихрист!». Це ніби передвіщення до хвилі страшних репресій, до безжального та апокаліптичного Молоха, що пожирає своїх дітей. Довженко добре знав про репресії, адже й сам ледве уникнув їх у 1923 році. Колись позитивний (у трактуванні радянських мистецтвознавців) образ більшовика Тимоша теж нині переоцінюється. Цей чловік, який вбиває свою кохану заради святих цілей революції, є вельми проблематичним образом у низці архетипів Довженка. Мотиви зради у його творах займає особливе місце: зрада коханих, зрада ідеалів, зрада інтересів викликає у нього однозначну і однакову відразу. Він не просто вбачає у своїх земляків потяг до зради, а й висловлюється щодо її причин. А вона полягає у недостатньому знанні свого минулого і небажанням його пам'ятати. «Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», — говорить Довженко у своєму щоденнику. За картину Довженко був «таврований» клеймом буржуазний націоналіст.

Епічно-пісенний, поетичний характер кінорозповіді буде засвідчено і новою картиною Довженка «Арсенал», 1929, де він знову виступає як сценарист і режисер (віднині Довженко ставитиме фільми тільки за власними сценаріями), а оператором був його соратник по перших фільмах Данило Демуцький. «Арсенал» — це імперіалістична війна, події в Києві 1918 p., робітники київського збройного заводу, село, фронт — усе це поставало в картині за допомогою драматично насичених символічних образів і деталей (колючий дріт, окопи, вибухи, снарядів, і — убога хата, мати, інваліди на милицях, стара жінка-сівачка).

Події трактуються О. Довженком з прорадянських позицій, але національне й загальнолюдське не притлумлюються виключно класовим. В «Арсеналі» вражали-художньою несподіваністю талановито застосовані Довженком засоби умовності (у тупому розпачі б'є однорукий солдат-селянин коня :— «злидні заїдають». І раптом кінь повертається: «Не іуди б'єш, Іване»'); народнопоетична образність, засоби українського фольклору, пісні органічно поєдналися тут з технікою найсучаснішого мистецтва («Ой були в матері три сини» — перший титр «Арсеналу»).

Третій повнометражний фільм Олександра Довженка. Це революційна епопея, кінопоема, в основі сюжету якої лежить трагедія національної поразки й робітниче повстання на київському заводі «Арсенал» проти Центральної Ради та військ УНР в січні 1918 року. У 1925 році на Одеській кіностудії Лесем Курбасом був поставлений фільм «Арсенальці». Через два роки О.Довженко створив свій фільм на ту ж тему на основі сценарію, наданого ВУФКУ учасником подій М.Патлахом під заголовком «Січневе повстання в Києві 1918 року» (сценарій був драматургічно перероблений Довженком).

У трактовці подій фільм виявився неоднозначним. Одні вважали його поступкою владі, яка не припиняла звинувачувати Довженка в націоналізмі, особливо після виходу фільму «Звенигора». Інші вважали картину непрямим закидом націоналістам у тому, що вони втратили Україну, адже сам Довженко був свідком боїв за взяття столиці різними військами, як рядовий Української національної армії. Про події він розповідає з великою достовірністю та щирістю, від чого цей стовідсотково більшовицькій твір не втрачає відчуття щеми автора за втраченим.

Юрій Лавриненко в своїй книзі «Розстріляне Відродження» про цю роботу Довженка пише так:

«Щоб уможливити собі дальшу працю в кіно, Довженко мусив зробити у другому своєму фільмі „Арсенал“ (1929) політичну концесію Москві, змалювавши повстання проти Центральної Ради, яку Довженко сам же і захищав у 1917-18 роках. Ця концесія, як видно це і з натяку в його „Автобіографії“, завдала йому „великого болю“. А проте Довженко показав красномовними експресіоністичними засобами красу і силу української людини, що невмируще стоїть в осередді самої смерті».

«Арсенал» вважають одним з найвидатніших експресіоністських фільмів українського кіно. Серед усіх картин режисера він—найбагатший на кінематографічні знахідки: пряме авторське втручання у події, провокація глядача, психологічні паузи. Такою ж знахідкою була й праця з запрошеними неакторами. Режисер спілкується особисто з кожним, він провокує і робить так, що неактор забуває про камеру, і не грає, а діє. На роль головного героя Тимоша, червоного робітника заводу, Довженко запрошує Семена Свашенка, який грав раніше у «Арсенальцях» Леся Курбаса. Кінцевою сценою, де обстріляний і, напевне, загиблий герой наступає на ворогів далі й далі, Тимош нагадував Олексу Довбуша, від якого відскакували кулі. Саме цей кадр спонукав до внесення героїчного робітника до списку більшовицьких невмирущих ідолів та спровокував думку, нібито Довженко є найбільш комуністичним з усіх радянських режисерів.