26.Проза Хвильового «Сини етюди», «Осинь».

М.Хвильовий – прозаїк. Жанрова різноманітність його прози – новели збірок “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), новела “Арабески” (1927). Повісті “Іван Іванович” (1924), повість “Санаторійна зона” (1924), роман “Вальдшнепи” (перша частина твору з’явилася друком 1927 р.; друга, яка повинна була з’явитися в світ в шостому числі журналу “Вапліте” 1927, була конфіскована і повного тексту роману віднайти до сьогодні не вдалося).

Вирізнялися у "Синіх етюдах" героїко-романтичні новели, як "Солонський Яр", "Легенда", "Кіт у чоботях". У цих ранніх творах, написаних у 1921-1922рр., герої-революціонери постають швидше символічними узагальненнями, ніж індивідуалізованими, психологічно переконливими характерами. Особливо це стосується перших двох новел.

"Легенда" є спробою опоетизувати борців за народну волю, лицарів революції через звернення до традиційної фольклорної стилістики. Про подвиг молодої жінки — повстанського ватажка Стеньки — розказано піднесено, захоплено, хоча надмір пафосу, неощадне використання поетичних засобів часом справляє прикре враження.

Яскравіше окреслено характер головної героїні хрестоматійної свого часу новели "Кіт у чоботях". Патетика в ній зрівноважується теплим гумором, молода жінка-революціонерка "товариш Жучок" постає народним типом. Такі, як вона, самовіддані й безстрашні, пройшли "з краю в край нашу запашну червінькову революцію". Тут ще звучить палка й наївна віра у початок нової ери, бо "зав'язка — Жовтень, а розв'язка — сонячний вік, і до нього йдемо").

  Ці ранні новели відбили нетривалий період майже цілковитого прийняття художником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на неодномірність дійсності, на драматичне неспівпадання ідеалу і його реального втілення. Роль захопленого співця не могла довго задовольняти письменника. У його новелах починають вібрувати складні конфлікти, трагічні суперечності доби. Життєствердні мотиви все ж продовжують звучати, але тепер уже художник приймає життя, осмисливши його трагізм, пізнавши велич і ницість, на які здатна людина.   Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не лише побуту, але й буття було розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому пристрасно, нервово, раз у раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці часом лунали нотки подиву з приводу того, що палкий романтик, яким увійшов Хвильовий у літературу, пізніше постав перед читачем пильним аналітиком і нещадним сатириком. Між тим передумови такої еволюції можна побачити ще в ранніх творах.

Його герої — вчорашні борці, революціонери почуваються не в своєму часі, на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого вони боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії.

  Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозірливо помічає, — і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких кращих новел, як "Синій листопад", "Арабески", "Сентиментальна історія", "Дорога й ластівка" (частково й повісті "Санаторійна зона"), є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень. Усе високе, романтичне, гарне співвідноситься з минулим або майбутнім. Звідси й нестримний політ фантазії, ностальгічні згадки про "тіні середньовічних лицарів" (І, 305) в "Арабесках", і печально-похмурий колорит колись величного князівського палацу, який стає тлом трагічних і жорстоких подій у новелі "Я (Романтика)", і нестримно-наївні мрії Б'янки в "Сентиментальній історії". В ряду цих символів і такий дорогий для Хвильового образ "загірної комуни", яка небагато мала спільного з суворою й непривабливою реальністю будованого комунізму. Письменникові боліла зрада високих ідеалів революції, він намагався застерегти сучасників від поступового зміщанення, здрібнення прагнень і мрій.   Навіть у фіналі наскрізь романтичної новели "Дорога й ластівка" автор несподівано повертає читача до жорстокої реальності. Цей ранній твір Хвильового є роздумом про призначення мистецтва, про служіння красі й про все ту ж фатальну розбіжність між мрією й дійсністю. У химерному перебігу асоціацій поєднуються спогади дитинства, пейзажні етюди і врешті — дивна візія ластівки, яку привабило в кімнату яскраве світло електрики. Вона сполохано шукала виходу, вікна, але навкруги було "чотири оксамитових стіни". Волелюбна пташка загинула всього за десять хвилин до світанку, який висвітлив прозорий квадрат відкритої кватирки. А мертву ластівку кинули "в помийну яму, де рились бродячі міські пси". Нагадуванням про суперечність між прекрасними візіями й незрідка потворною реальністю закінчується твір. До багатьох його мотивів письменник звернеться у пізніших "Арабесках".

  Новелу "Арабески" (1927) можна вважати своєрідним ключем для розкриття стильової магії Миколи Хвильового. Тут знайдемо чи не всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. Жінка-революціонерка, символ вічного материнського начала — була у прозі Хвильового знаменням епохи, матір'ю у муках народжених нових людей, матір'ю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє.

Ще один тип героїні, до якого звертається Хвильовий, — це панна Мара в "Арабесках", представниця "безгрунтовних романтиків", котрим немає місця в суспільстві "бездушного американізму". Ця мрійлива, позбавлена будь-якої своєкорисливості молода лікарка належить до того ж типу людей, що й Катря та Хлоня в "Санаторійній зоні", Вероніка в "Силуетах", значною мірою й Б'янка в "Сентиментальній історії".   Основний композиційний принцип "Арабесок" — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, "безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій". Через авторську свідомість примхливо пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: "Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості", "і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть".

Друга книжка новел Хвильового “Осінь”, видана в 1924 році, вважається вершиною творчості Хвильового, вона засвідчує специфічний стиль автора, названий ним самим “романтикою вітаїзму”. Але саме ця книжка i стала відправною точкою у своєрідній війні Хвильового з партвладою. В 1924 році пише першу велику прозу – “Повість про санаторійну зону”. Твори з “Осені” одразу ж викликали занепокоєння у парткомі, i захисні маневри Хвильового призвели до так названої літературної дискусії 1925-26 років.