8. П.Тичина – співець української національної революції

Його називали великим співцем нової ери, поетом "руху мас". І нерідко дорікали за ідейну незрілість ранніх творів. Та саме в ранній ліриці Павло Тичина був чесним, щирим і по-справжньому талановитим.

Зміни в суспільному житті викликали у поета суперечливі почуття. Здається, революція принесла надію на національне визволення і свободу українського народу. Проте нове життя народжувалось у кривавих класових битвах, а душа поета не приймала кровопролиття і смерті. Вірш "Хто ж це так із тебе насміяться смів?" викриває грабіжницьке обличчя братовбивчої громадянської війни. Тичина в художній формі ставить гострі питання, які хвилюють українського патріота:

   Хто ж це так із тебе насміяться смів?    Хто у твоє серце ніж загородив? Поет близько до серця взяв страдницьке життя українського народу, змалювавши вражаючу картину великого горя, яке принесли в нашу країну революція й війна. Хто винен у цій трагедії? Поет не дає відповіді, але вона і так усім відома, тому питання звучить риторично, як болючий роздум про велике суспільне зло, що нависло над Україною. Більшовики обіцяли народу райське життя, та хіба можна йти до нього з чорною злобою в серці і кривавою зброєю в руках?    І сказали людям: ми вас поведем!    Рушимо з ножами у наш край-едем. Обіцянки нової влади виявилися марними, облудними. Поетове серце болить за обдурений і скривджений рідний народ. Мотиви туги й відчаю ще більше посилюються в циклі "Скорбна мати". Яке майбутнє чекає Україну, зморену голодом, спустошену війною, зранену і розтерзану? Плаче жінка над загиблим сином, тужить Божа мати, вражена картинами страшного горя, голосить і побивається ненька Україна над своєю недолею. І поетове серце розривається від болю та жалю:    - За що тебе розп'ято?    За що тебе убито? Настрої відчаю і приреченості, якими сповнено вірш, здаються такими не властивими Тичині, якого ми знаємо як бадьорого, оптимістичного, що впевнено прозирає у "світле майбутнє". Розгублений, пригнічений, він ніби стоїть серед великої руїни і гарячково намагається осмислити події, що відбуваються. Інколи йому вчувається "золотий гомін" в ритмах нового дня, вбачається якась непевна надія на національне відродження України. Та надії не справдились, розігнані чорним вороном:    Чорний птах,    чорний птах кряче.    І навкруг    каліки. Суверенність нашої держави не вистояла, "чорнокрилля" надовго закрило небо України. Поет болісно переживає крах прагнень рідного народу. А так бажалось щастя-долі багатостраждальному краю! Адже він любить його до щему в серці, ніжно леліє в душі образ вільної, незалежної України. Гарячими патріотичними почуттями сповнено вірші "Україно моя, моя люба Вкраїно", "Не раз ти бував у наших краях". Із гордістю і замилуванням пише Тичина про свою Вітчизну, освідчуючись їй у палкій любові. Тоді він ще міг писати щиро і чесно, бо патріотизм ще не встигли наректи націоналізмом, і майбутня репресивна машина тільки проектувалась. Проте до її пуску лишалося зовсім небагато часу...

Але все-таки більшість ранніх віршів Тичини сповнені радісних очікувань, віри в національне відродження України. Про це говорить і сповнена радісних почуттів пейзажна лірика, у якій прихід весни, відновлення природи символізує відновлення країни, і гармонія музичних асоціацій ліричного героя. Часто, намагаючись передати ту заплутану ситуацію, що склалася в країні, поет вдається до образів-символів. Так, за допомогою образів сонця та вітрів Тичина говорить про поступові зміни в Україні, про ті сили, що впливали на відродження нашої країни. «Дума про трьох вітрів» є символічним відображенням політичної ситуації в Україні, де Ясне Сонечко — то людські надії на відродження країни, а вітри — різні політичні партії та угрупування, що намагалися захопити владу в країні. Та не всі вони сприяли її розвитку: Лукавий Сніговій — реакційні сили, що хотіли повернутися до старого, Безжурний Буревій — сили анархії та розбрату, що спричинили війну і принесли багато смертей, і лише Ласкавий Легіт-Теплокрил турбується про людей: А вставайте, — каже, — люде, Сонце вам усміхається, Вашого плуга земля доглядається. Я думаю, що цей твір є свідченням того, що поет добре розумів політичну ситуацію і бачив, що Україну роздирають протиборчі сили, проте ще живі події на відродження рідної землі. Свідченням цьому є й поема «Золотий гомін», написана під враженням проголошення Центральною Радою 28 червня 1917 року незалежної України. Поет начебто повертає читачів у минуле, згадує славні княжі часи, коли земля наша була сильною та могутньою. Я думаю, що поет використав цей прийом недаремно, він поєднав два історичні періоди, коли Україна була вільною, адже, як відомо, з часів занепаду Київської Русі земля наша не знала волі, на неї постійно зазіхали всілякі загарбники. Справжнім героєм поеми стає Київ, місто, де жив на той час поет, і яке було свідком колишньої слави української землі. Все місто, вся природа навкруги, а не тільки люди радіють звістці про незалежність: І засміялись гори, Зазеленіли... І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті — Торкнулися струни. Радісний, святковий настрій передає поет за допомогою образу «золотого гомону», що утворився і струнами природи, і «дзвоном Лаври і Софії». Автор бачить, що не все ще добре, ворожі сили втілені в образі чорного птаха, що «із гнилих закутків душі, із поля бою прилетів. Кряче...», ще багато калік та знедолених ходить по землі, проте є в поемі впевненість, що все зможе подолати народ, який став на шлях свого відродження: Я — Невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух. Вітай же нас ти з сонцем, голубами, Я дужий народ! — з сонцем, голубами. Вітай же нас рідними піснями! Я — молодий!

Музика весняної пори, що символізувала початок нового життя на початку двадцятого століття, зазвучала у «Сонячних кларнетах» — збірці поезій молодого поета, що поспішав назустріч не тільки власній долі, а й змінам у суспільстві, поета, чий голос зазвучав на всю Україну, збуджуючи її від зимового сну, висловлюючи її думки і почуття, поета, якого буде названо «співцем української національної революції» — Павла Тичини. Павло Тичина вийшов на творчий шлях поетом-оптимістом, поетом-сонцелюбом, його твори дихали молодечим запалом, пристрастю молодої душі, юначою енергією, адже розквіт його життя припав на час великих історичних змін, на відродження державності України. То як можна було не оспівувати світ, природу, людину, не втілювати свої сподівання і мрії в поезіях!? Відроджується Україна, вдруге народжується нація, «падають зерна кришталевої музики в душу», прозріли «тисячі очей» і з тисяч грудей виривається «Слава»: І всі сміються, як вино, І всі співають, як вино, Я — дужий народ. Я — молодий. Поет мріяв про жадану волю, розквіт, добробут, добу відновлення. Але ж ось проступила перша кров, розгорілася громадянська війна. Жорстока реальність розвіяла рожеві мрії молодого поета. Він зрозумів, що люди відчиняли двері «голубій блакиті», а Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами.... дощ... На порозі стояла війна, руїна, голод, смерть — «горобина ніч». Важко й болісно усвідомлювати прірву між ідеалом, який вималював собі поет, і дійсністю, засобами його досягнення. Вже не як весну сприймає Тичина початок століття, а як добу божевілля, судну годину людської історії. Недарма в циклі «Скорбна мати» одвічні біблійні символи переплітаються із жахливими реаліями революційної доби. Проходить Україною Божа Матір із скорбно стиснутими вустами, бо в її серці блискучі ножі, бо йде вона полем, що в могилах мріє, бо усвідомлює марну жертву свого Сина: «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю». Ці слова стали пророчими, вони ніби супроводжували Україну все двадцяте століття, таке страшне для українського народу. Але я вірю, що всі страхіття минулого віку залишаться там, у минулому тисячолітті, що двадцять перше сторіччя почне нову щасливу еру не тільки для України, а й для всього світу.