19. Довженко. Земля.

і930 р. з'явилася «Земля», яка впевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла Довженкові світову славу.

«Земля» — геніальна,— заявить згодом Михайло Ромм.— Я знаю багатьох режисерів, операторів і кінодраматургів, яких саме ця картина примусила піти у кінематографію... До таких режисерів належав, зокрема, і я... «Земля» відкрила переді мною поетичний світ кінематографа» '. Цей твір зробив глибокий вплив на молодих кінематографістів Франції і особливо Англії. «На ліризмі цього фільму учились документалісти» 2,— писав французький кінознавець Жорж ;, Садуль. У 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» Довженка...

Кінокритики й кіномитлі відзначатимуть масштабні, романтично узагальнені образи героїн фільму, незвичайні ракурси, монументальність композиції багатьох кадрів, особливий плавний ритм монтажу.

По деякім часі 1952 р. Довженко повернеться до «Землі» і «запише» її, створивши блискучий прозовий твір.

Існує шедевр німого кіно «Земля», існує і кіноповість «Земля», що є набутком української літератури, який сполучає пристрасть і глибоку думку, трагедійні конфлікти, філософську наснаженість і поетичне світобачення, різьблені народні характери і скупі й величні картини вічно оновлюваної природи.

Так, «Земля» розповідала про глибокі й складні процеси в українському селі, його колективізацію, появу трактора, розорювання меж. Так, у творі існує зовнішній подієвий шар змісту, який зафіксував Довженкові ілюзії щодо соціалістичної перебудови життя зокрема, в українському селі. Незабаром голод 33-го показав, якими вони були трагічно оманливими.

Однак, змальований у «Землі» образ старого селянина Опанаса Трубенка, його сина сількора й тракториста. Василя, діда Семена Трубенка і його давнього товариша й побратима Григорія, куркульського сина Хоми і його батька Архипа Білоконя не тільки й не стільки виявляють драматизм «класової боротьби» на селі, вони вводять нас у коло вічних проблем життя і смерті, молодості й старості, доброти і егоїзму, руху і законсервованості.

«А чи не потанцювати мені?» — каже собі молодий герой «Землі», відчуваючи в ту трагічну, останню свою ніч «незвичайну легкість і радість духу». Цей його танок, обірваний лиховісною кулею, як і яблука, що падають довкола діда Семена, котрий зібрався вмирати, як і урочистий, всенародний похорон Василя із отим благодатним, життєдайним" сонячним дощем, виражають у творі і оптимізм нового світу, в який вірив Довженко, і радість життя як такого.

Т«Довженкова патетика», довженківський «пафос» — були органічними і, якщо говорити про звеличення митцем рідного народу, людини-трудівника, хлібороба, людини як такої, героїки і краси, то вони, Довженкові пафос і патетика, реально обґрунтовані. Коли ж «сфера їхнього поширення», як не раз буде далі, переноситиметься і на велику революцію та її полководців, «соціалістичне будівництво», «соціалізм», на весь тодішній лад і час, то тут письменникову творчість не могли оминути суперечності. На цьому ґрунті виникало іноді і читацьке чи й літературно-професійне неприйняття деякої частини доробку О. Довженка.

Зазнала критичних нападів і «Земля», щоправда, уже з боку ортодоксів від мистецтва, вульгаризаторів, які побачили в ній «осцівування» селянської «буржуазної стихії» тощо.

Після короткочасної поїздки до Німеччини під час зйомок «Землі» О. Довженко наступного, 1.930 року, разом із своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів, Ю. Солнцевою виїжджає у тривале закордонне відрядження.

Довженко усвідомлено визначав жанр своїх фільмів: «Аероград» і «Звенигора» — кінопоеми, «Іван» — кіноповість, «Земля» і «Арсенал» — кіноепопеї. Кіноепопеєю став і його фільм «Щорс», що був поставлений на Київській студії і вийшов на екрани 1939 р.

Фільм О. Довженка «Земля» є одним з найбільш відомих українських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 20-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов’язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.

Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»:

«Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».

Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем’єри у Берліні про Олександра Довженка з’являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно. 20-23. Б.-І. Антонич

Драматично склалася доля Богдана-Ігоря Антонича. Здобувши за життя славу одного з найкращих поетів західноукраїнських земель, викликавши багато суперечок своєю творчістю, він після смерті випав з історії української поезії. Поет, який прожив усього двадцять вісім років, стільки ж років перебував у зоні мовчання. Історія української літератури подавалася у старанно процідженому й урізаному вигляді. Творчість майже всіх майстрів слова Західної України, які писали протягом міжвоєнного двадцятиліття, за винятком п’ятьох-шістьох, котрі орієнтувалися на СРСР, замовчувалася. „Білою плямою” була і творчість Б.-І. Антонича. Майбутній поет народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 р. у сім’ї священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польщі. Єдиному синові досить заможних людей життя мало стелитися м’якими й веселими верстами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати із села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, тому він не ходив до початкової школи, а готувався з приватною вчителькою складати іспити до Сяноцької гімназії, яку пізніше успішно закінчив. З 1928-го по 1933 р. Антонич – студент філологічного факультету Львівського університету – вивчає славістику та полоністику.