6. Закони царя Хамураппі.

За­кони Хаммураппі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя.

Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенден­цій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службо­вих наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство.

Зако­ни Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали від­строчку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додат­кових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів.

Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачу­вали ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо.

Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років).

Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хам­мурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та ін­ституту приватної власності, проте були спрямовані на гальму­вання їх розвитку і зростання ролі держави, формування тра­диційних підвалин східного суспільства та його соціальної ста­більності.

7. Господарство часів трипільської культури та Східних слов'ян.

Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до н.е.). Пер­шим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка. На по­чатку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».

Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досягло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами. Для поселень характерним було кругове розташування жител, переважно поблизу річок. Трипільці мали постійне житло 4-кутної форми.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Займалися вони також розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також коней та свиней. У трипільців добре було розвинене ремесло. Вони виготовляли керамічний посуд. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент кременевих виробів.

Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е. Трипільцями були виснажені придатні для господарської діяльності землі з чорноземами. Це й спричинило занепад і зникнення трипільської культури. Її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювального господарства на українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степо­вій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

Східні слов'яни – споконвічні насельники Східноєвропейської рівнини. Час їх виділення з індоєв­ропейської спільноти ще недостатньо з'ясований.

Природно-кліматичні умови сприяли формуван­ню розвинутого господарства слов'ян. Ос­новним заняттям східних слов'ян в II-V ст. було землероб­ство. Вони сіяли просо, жито, пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось мотика, серп, коса.

Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі. При перелоговій передбачалось використан­ня одних і тих же ділянок на протязі декількох років (степові і лісостепові райони).

Підсічна система застосову­валась частіше всього в північних лісових районах, де спочат­ку підрубували дерева, а коли вони висихали, їх спалювали.

Родова община у вигляді великої патріархальної сім'ї роз­міщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (городище). Це була окрема господарська одиниця з колективною власністю на землю, знаряддя і про­дукти праці.

Повсюдне використання плугу і перехід до орного земле­робства помітно підвищили культуру землеробства і його про­дуктивність. Коней розводили не тільки з військо­вою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини. Це означало, що основною господарською одиницею стала окрема сім'я. Садиба, тварини, житло переходили в приватну власність, що зумовлювало розпад родової общини.

Основні с/г землі по­ділялись на ділянки - наділи, які передавались общинникам в користування на певний час. Земельні наділи оброблялись тепер членами окремої сім'ї власними знаряддями праці, врожай також належав даній сім'ї. Це призвело до майнового розшарування в середині сусідської общини, до появи заможної верхівки.

На останньому етапі переходу до феодалізму у східних слов'ян сформувався особливий тип відносин, який отримав назву військова демократія. В VII — VIII ст. слов'янські пле­мена здійснили численні військові походи на Візантію, на Бал­кани. В цей час посилюється роль вищого воєначальника - князя, який був одночасно і верховним правителем племені або племінно­го союзу.