15.Середньові́чні міста, ремісничі цехи та торгівельні гільдії.

Середньові́чне мі́сто — центр ремесел та торгівлі на відміну від села, мешканці якого займалися сільським господарством.

Середньовічні міста виникали на місцях старих античних міст, біля мостів через річки, на перехрестях торгових доріг і були своєрідними торгівельними центрами. Саме із сільських ремісників склалося первісне населення середньовічних міст. У містах також осідали купці та селяни-втікачі. Міста розросталися швидко, однак украй нерівномірно. Спочатку вони з'явилися в Італії та Франції. Далі почали виникати міста па території Англії, Німеччини, Нідерландів. А найпізніше в Ірландії, Угорщині

Склад населення середньовічного міста був надзвичайно різний. Кількість населення середньовічних міст була порівняно незначною. Великими вважалися міста, у яких мешкало 20-30 тисяч осіб, середніми — 3-5 тисяч осіб. Але були й містечка, у яких проживало 1-2 тисячі городян.

Середньовічні міста зазвичай були оточені високими кам'яними або дерев'яними стінами з вежами і глибокими ровами.У центрі міста знаходилася ринкова площа. Поруч із нею височіли дві. споруди: кафедральний собор та ратуша. Ближче до центру розташовувалися будинки найзаможнйпих.

Економічною основою західноєвропейського середньовічного міста було ремесло. Ремісники однієї або кількох споріднених професій об'єднувалися в цехи.

Перші цехові організації виникли в Італії вже в X ст,, у Франції, Англії і Німеччині — в ХІ-ХІІ ст. Цехи були найрізноманітнішими. Одні виготовляли продукти харчування, інші виробляли тканини, одяг, взуття. Особливо шанувалися цехи, які займалися обробкою заліза й деревини

Цехи складалися з майстерень певного профілю. Кожний цех мав свій статут. В них було записано, зокрема, таке: у майстернях дозволялося працювати майстру, підмайстру, одному або двом учням. Як правило, вони жили, харчувалися в невеличкому приміщенні майстра. Використовувалася тільки ручна праця. Заборонялося майстрам та їх помічникам застосовувати будь-які вдосконалення, винаходи. Статути всіх цехів установлювали зразкові вироби( так звані шедеври ), на які й орієнтувалися ремісники як на зразки. Заборонялося випускати товар гіршим або кращим від шедевра. Ніхто з членів цеху не мав права укладати договори чи вступати в спілку на шкоду свого об'єднання. Члени цеху були водночас і воїнами, захищаючи певну ділянку оборонного муру міста або вежі.

В епоху Середньовіччя існували також союзи, що об'єднували переважно купців одного міста. Вони називалися гільдіями. Подібно до законів цеху при вступі в гільдію треба було зробити грошовий внесок і почастувати її членів. Гільдія мата статут, її очолював старшина. До об'єднання купців спонукало намагання утвердити монополію торгівлі у своєму місті тільки за членами гільдії, аби відсторонити конкурентів. Крім того, члени гільдії зобов'язувалися захищати одне одного під час торгових подорожей.

16.Господарство України в добу Київської Русі та в Литовсько-Польську добу

в добу Київської Русі

Основною галуззю господарства залишалося зернове господарство. Головне значення мали жито, пшениця, ячмінь. Розвивалося також городництво і садівництво.Важливою галуззю, пов'язаною із землеробством, було скотарство. Розводили коней, волів, корів, овець, поросят, курей, гусей, качок. Важливу допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство. У VI—IX ст. від сільського господарства відокремилися ремесла. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 спеціальності: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри й хутра, виготовлення кераміки, ювелірних виробів тощо.

У Київській Русі розвивається ремісниче виробництво на селі і міське ремесло.Як міське ремесло виділялося виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів — цегли, черепиці, плитки, які широко використовувалися в будівництві церков, будинків та інших споруд. У давньоруську добу лише в Києві було зведено більш ніж 30 кам'яних церков. До наших днів збереглись у Києві Золоті ворота, Софійський собор з його унікальними мозаїками і фресками, побудований у 1037 р. На початку XII ст. київські теслі побудували великий дерев'яний місток через Дніпро.

в Литовсько-Польську добу

У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників, що жили з полювання. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися пасічництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Европі потребувала багато дерев'яних виробів. Були вирізані величезні ліси. Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галицьку сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки.Майже по всій Україні, видобували з болотяної руди залізо, але великого значення рудна промисловість не мала. У XV ст. підвищилися цінг на худобу в Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було лісів, на Поділлі. Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

17.Економічна думка Київської Русі та Литовсько польської доби: Руська правда, Повість минулих літ, Повчання Мономаха,Литовсько-Польський статут 16 ст, Документ Устава на волоки, Галицько-Волинський літопис.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена.

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою).

Руська правда зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, в якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви й деяких інших країн.

Повість минулих літ

В 1113 р. була написана “Повість временних літ” – найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. “Повість” за змістом – складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками і редакторами.

Головна мета автора – з’ясувати походження Русі. Прагнучи пов’язати руську історію з біблейською. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов’янських племен та географічному опису Київської Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов’язують Русь з іншими країнами. У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов’янських племен та народів, що їх оточують. Окрема увага приділена Києву, як центру поширення християнства.

Як історична праця і як пам’ятка літератури “Повість временних літ” не має собі рівних в тогочасній європейській літературі. Не дивно, що і вплив її на дальший розвиток давньоруської літератури виявився надзвичайно великим.

Отже «Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств.

Повчання Мономаха

«Повча́ння ді́тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1377 р. у кількох неповних частинах.Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік.

З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів.

Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

Литовсько-Польський статут 16 ст

Литовські Статути.

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з ХVІ ст. до 40-х років ХІХ ст. Став джерелом російського “Соборного уложения” (1649 р.), “Прав, по которым судится малороссийский народ” та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії

« Устава на волоки» 1557 — правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За «У.на в.» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки, що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.

«У. на в.» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи.

Галицько-Волинський літопис

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства.В ньому розповідається про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти бояр.