21. Український меркантилізм та його представники.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціаль-но-економічній думці кінця XVII — початку XVIII ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на засаді активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження ввезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг для місцевих підприємців і купців. Велике значення мали економічні зв'язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об"єктивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу. Представником меркантилізму в Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.

22. Передумови зародження та основні принципи класичної політичної економії

Класична політична економія виникла в Британії наприкінці XX століття. Її предстваники: Адам Сміт, Давид Рікардо, Джон Стюарт Мілль, Жан-Батіст Сей. Класична політична економія (термін "політична економія" увів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкретьєн) - один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII - першої половини XIX ст., який зародився в Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIIІ ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

23. Економічні погляди Вільяма петті і Пєра Буагільбера

П'єр де Буагільбер (1646 - 1714) - засновник класичної політичної економії у Франції. В ньго була велика жага до економічних вчень та розвитку економічної теорії. У свій вільний від основної роботи час, він займався економікою. Протягом 15 років він займав посаду судді, але не покидав вивчення економічних процесів. Критикує меркантилізм у своїх працях. джерелом багатства вважає не обіг грошей та золота, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе “адвокатом сільського господарства” і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям. Виробництво засобів праці, інструментів, господарчого інвентаря, одежі, взуття, тощо він вважав справою другорядною. Це було його помилкою. Але в інших справах він зробив багато корисного. Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Вільям Петті (1623 – 1687) – видатний економіст, родоначальник класичної політичної економії. Основні економічні ідеї Вільяма Петті знайшли відображення у таких його працях, як „Трактат про податки і збори” (1662), „Слово мудрим” (1664), „Політична анатомія Ірландії” (1672), „Політична арифметика” (1676), „Різне про гроші” (1682). Ці твори засвідчили розвиток економічних поглядів англійського вченого, процес поступового переходу від меркантилізму до класичної школи. В. Петті був першим, хто: висловив ідею про необхідність пізнання об’єктивних економічних законів, виокремив категорії національного доходу і національного багатства, здійснив спробу їх грошової оцінки, здійснив спробу визначити об’єктивну основу заробітної плати, встановивши її залежність від вартості засобів існування робітників, визначив ренту як різницю між вартістю товару і заробітною платою, сформулював та спробував розв’язати проблему грошового обігу, звернувши увагу на наявність певної залежності між кількістю грошей і товарною масою. Вважав, що як надлишок, так й нестача грошей у торгівлі завдає країні шкоди.

24. Економічні вчення А.Сміта, Давіда Рікардо

Адам Сміт (1723-1790) - видатний англійський економіст мануфактурного періоду. В його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична буржуазна політична економія набула найвищого розвитку. Сміт досліджує «людину економічну» він розглядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. Сміт вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими грошима для здешевлення обігу. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки. Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає через працю. «Праця, — писав він, — є справжнє мірило мінової цінності всіх товарів». Сміт стверджує, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в одиницю часу створює більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована.

Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками. Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом.