67) Оцінка діяльності Павла Скоропадського

Павло́ Петро́вич Скоропа́дський (15 травня 1873 — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904—1905) та Першої світової воєн (1914—1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

Навколо його імені тривалий час точаться дискусії в українській історіографії – від відвертої ідеалізації його діяльності прихильниками гетьмана до не менш відвертої критики всіх його політичних кроків радянськими істориками та лівими діячами діаспори. П.П.Скоропадський походив з одного з найшляхетніших українських родів, який упродовж кількох століть був на провідних ролях в Україні. У період Першої світової війни як російський патріот природно схилявся у бік Антанти, що він із певним упередженням ставився до австро-німецького блоку. На нашу думку, оголошення П.П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. федерації з Росією має розглядатися не як політична помилка, фатальний вчинок, а як крок, здійснений з власної волі, відповідно до своїх політичних переконань.

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Однак головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради, викликаний превентивними діями німців і як наслідок — заколотники що мали майже вдесятеро менше військових досягли бажаного.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести її на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С. М. Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.

Опинившись у скрутній ситуації, П.П.Скоропадський мав складну альтернативу. Перше – спробувати очолити національний рух, впливаючи на Український національний союз, який планував 17 листопада 1918 р. скликати Український національний конгрес, і досягти угоди з усіма українськими політичними силами, в тому числі й лівими, хоча сам гетьман вважав останні анархістсько-руйнівницькими. До такого варіанту він ставився з великою неохотою, оскільки був поінформований, що об’єднані в Українському національному союзі політичні угруповання планували повстати проти нього.

Інший шлях, який зрештою й обрав гетьман, полягав у можливості не допустити до проведення Національного конгресу, очоливши російський рух в Україні, що нараховував близько 15 тисяч офіцерів, і проголосивши нову політичну програму, яка б мала на меті федерацію України з Росією. Таке рішення відповідало власним переконанням П.П.Скоропадського, оскільки він, по-перше, не вірив у перемогу Німеччини, яка підтримувала самостійність України, по-друге, його переконання збігалися з вимогами Антанти. Врешті, по-третє, він вважав даний варіант найбільш реалістичним, оскільки його власна оцінка політичної ситуації підтверджувалася ставленням Антанти до української справи загалом.

П.П.Скоропадський був переконаний, що “Україна на існування має повні підстави, однак лише як складова частина майбутньої російської федерації”. Проте разом з тим гетьман хотів захистити права України. У “Спогадах” П.П.Скоропадський зауважує: “Я не приховую, що хочу лише широко децентралізованої Росії, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, щоб у цьому тіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала достойне місце і щоб усі ці області й держави зливалися як рівні з рівними в одному могутньому організмі, названому Великою Росією”.

Два процитовані уривки показують, що П.П.Скоропадський довільно трактував термін “федерація”, а його концепцію українсько-російських взаємин не можна окреслити словом “федерація” у сучсному розумінні, оскільки він посилається на Україну як на “державу” з “окремим” і “самобутнім” статусом.

В еміграції колишній гетьман займав однозначну позицію: хоча він і не визнавав публічно проголошення україно-російської федерації за помилку, проте до кінця життя належав до української самостійницької політичної спільноти.

Слід відзначити ще одну важливу рису особистості останнього українського гетьмана: як засновник Української Академії наук, Державного українського університету в Києві, Державного українського університету в Кам’янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж тогочасні політики, потребу державної підтримки національної науки.

Отже, вихований у середовищі російської аристократії українського походження П.П.Скоропадський, під час перебування при владі залишався прихильником монархічного, диктаторського управління державою, залишався на позиціях Великої Росії. Разом з тим, у свідомості гетьмана помітна тенденція до зростання симпатій до української державності. Проте остаточно прихильником незалежної України він став уже в еміграції.