52. Визначте місце революційних народників у визвольному русі в Україні у другій пол 19 ст.

Народники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства.

Основні ідеї:

1. Росія на відмінно від країн Західної Європи повинна минути капіталістичну стадію розвитку і розпочати соціалістичну

2. Селянство – рушійна сила революції на шляху до соціалізму.

3. Революційна інтелігенція повинна йти в народ, пропагувати соціалістичні ідеї і готувати його до революції.

1873-1874 – в Києві також виникає невеликий народницький гурток «Київська комуна». До складу входили: Яків Стефанович, Віра Засулич та ін.

Вони вели пропаганду серед робітників, проводили політичні диспути. Ними були проведені акції: ходіння в народ і чигиринська змова.

1874 – «ходіння в народ» організувала «Київська комуна». Метою її було зблизитися з народом, розгорнути пропаганду революційних ідей, підняти селянство на революційну боротьбу.

Масове «ходіння в народ» охопило 37 губерній в Росії в тому числі Подільську, Чернігівську, Харківську, Київську. В цьому ж році розпочалися арешти і розправлення над народниками. Причина в тому, що основна маса селян не сприйняла ідеї соціалізму.

1877 – Чигиринська змова. Організувала група «Південні бунтарі». Метою було підняти селян на повстання. Повстання було розгромлено.

Ходіння в народ – це перший досвід зближення інтелігенції і народних мас, але народництво так і не стало масовою, добре організованою силою у визвольному русі. Вони були далекі від національних прагнень українського народу.

53. Визначте досягнення освіти та науки в Україні в другій пол. 19 ст.

Економічний прогрес другої половини XIX ст. вимагав більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань, нових наукових розробок, що не могло не вплинути на стан освіти і науки Наддніпрянської і Західної України. Розширилася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях. Більшість країн Заходу на той час забезпечили своїм громадянам загальну початкову освіту і досягли зниження рівня неписьменності. В Україні все було інакше. В кінці XIX ст. в Наддніпрянщині лише 20 % населення вміли читати, що було менше, ніж в центральній Росії і ніж у добу Гетьманщини, що свідчить про освітній регрес.

Наприкінці ХIX Збільшилася кількість початкових шкіл. Однак вони охоплювали лише третю частину дітей. 70% дітей залишалися поза школою.

Виникали недільні школи для дорослих 1859р. Перша школа відкрилася в Києві.

Середня освіта. В 1871р. гімназії перетворені у класичні 3 8-річним терміном навчання. Були створені окремі жіночі гімназії, перша у 1859р. Виникали училища професійної освіти: ремісничі, технічні, комерційні. Для підготовки офіцерських кадрів для армії були створені кадетські корпуси з 7 річним терміном навчання. Освіта була платною і велася російською мовою. В 1887 р. – циркуляр «Про кухаркіних дітей», що забороняв вступ до гімназії з малозабезпечених сімей.

Вища освіта. 1805р – Харківський університет

1834р – Київ (Св. Володимира)

1865 – Одеса (Новоросійський)

1875 – Чернівці

1894р – при Львівському університеті була відкрита кафедра української літератури, яку очолив Кирило Студинський. Здобути вищу освіту могли в основному діти з заможних сімей.

Дещо кращою була ситуація з введенням української мови в освіту в західноукраїнських землях, де австрійський уряд чинив менше перепон навчанню рідною мовою. Тут існували не тільки початкові україномовні школи, а й навчальні заклади, багато з яких були під опікою «Просвіти». Друга половина ХІХ ст. стала періодом значних досягнень у галузі природничих наук. В Україні працювало декілька відомих вчених: фізик Олександр Ляпунов у Харкові, біологи Ілля Мечников і Микола Гамалія в Одесі, західноукраїнський фізик Іван Пулюй, відомий своїми дослідженнями рентгенівського випромінювання.

На новий рівень піднялись гуманітарні науки. Наприкінці ХІХ ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика М. Грушевського, який очолював наукове товариство ім. Шевченка. Він почав писати свою головну працю «Історія України-Руси». Одним із найбільш авторитетних дослідників українського козацтва став Дмитро Яворницький. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привертала увагу як спеціалістів, так і простих читачів своїм багатим матеріалом і новими підходами до багатьох питань. Великим авторитетом користувалися мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні.