64. Постмодернізм в українському мистецтві 20-21 ст.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал- соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму.

В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом. Поширення постмодернізму проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, говорити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму .

Рис постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.

65. Внесок О.Довженка у світове кіно.

Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (*29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — †25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Мистецька та літературна спадщина

Твори

• Воля до життя

• Зачарована Десна (кіноповість)

• Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)

• Мати

• Ніч перед боєм

• Повість полум’яних літ

• Нащадки запорожців (драматична поема)

• Україна в огні (кіноповість)

• Поема про море (кіноповість)

• Антарктида (кіноповість)

• Життя в цвіту (п’єса)

• Щоденник 1941–56

Фільмографія

• 1926 Вася-реформатор (співрежисер, сценарист, фільм втрачено)

• 1926 Ягідка кохання (режисер, сценарист)

• 1927 Сумка дипкур’єра (режисер, переробка сценарію, актор)

• 1927 Звенигора (режисер, переробка сценарію)

• 1929 Арсенал (режисер, сценарист)

• 1930 Земля (режисер, сценарист)

• 1932 Іван (режисер, сценарист)

• 1935 Аероград (режисер, сценарист)

• 1939 Щорс (режисер, сценарист)

• 1939 Буковина, земля українська (режисер)

• 1940 Визволення (режисер)

• 1943 Битва за нашу Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою та Я. Авдєєнко)

• 1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою)

• 1945 Рідна країна (художній керівник)

• 1948 Мічурін (режисер, сценарист)

• 1951 Прощавай, Америко! (режисер, незакінчений, змонтовано лише 6 частин)

• 1959 Поема про море (режисер)

Нереалізовані сценарії

• 1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)

• 1934 Загублений і віднайдений рай

• 1941 Тарас Бульба

• 1943 Україна в огні

• 1951 Відкриття Антарктиди

• 1954 У глибинах космосу

• [ред.] Нагороди та премії

• 1934 МКФ у Венеції (Приз, фільм «Іван»)

• 1941 Сталінська премія (I ступеню, фільм «Щорс»)

• 1949 МКФ в м. Готвальдові (Премія праці, фільм «Мічурін»)

• 1949 МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольорвий фільм, фільм «Мічурін»)

• 1949 Сталінська премія (II ступеню, фільм «Мічурін»)

• 1959 ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм «Поема про море»)

• 1959 Ленінська премія (посмертно, фільм «Поема про море»)

Створені Довженком кінофільми здобули собі світову славу. За життя автора про них багато сперечалися. Довелося Олександрові Петровичу вислухати з приводу їх чимало несправедливого та прикрого, що гіркою отрутою напувало йому серце. Нині можна вважати загальновизнаним, що Довженко — один з найбільших майстрів радянського і світового кіномистецтва. Вклад його в художню прозу, драматургію, публіцистику ввійшов у золоту скарбницю нашої культури. Для всієї діяльності автора «Землі», «Щорса», «Поеми про море», «Зачарованої Десяи», «Повісті полум'яних літ» характерне те, що кожний його новий твір був і новим етапом у мистецтві, що в кожній повій речі ставив перед собою майстер нові завдання і по-новому розв'язував їх, що він ніби не знав слова «зупинка».Проте весь творчий шлях цього неспокійного митця був позначений єдністю його основних естетичних принципів, етичних і філософських поглядів, єдністю ставлення до дійсності, до життя, до минулого, сучасного і майбутнього рідної країни, всього Радянського Союзу і всього людства. Визначити цю єдність, накреслити основні риси творчого світогляду і творчої практики Довженка допомагає нам не тільки безпосереднє знайомство з його фільмами, кіносценаріями, драмами, оповіданнями і т. ін., а й пильне читання не так давно зібраних і опублікованих лекцій, промов, «заготовок» до сценаріїв, щоденникових записів і т. ін. І перед нами постає творчість Довженка у всьому своєму багатстві, як складна й могутня симфонія.

66. Актор, сценарист, режисер Іван Миколайчук.

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (*15 червня 1941, Чортория  — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.

Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.

В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Життєвий шлях

Народився в с. Чортория Чернівецької області.

У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.

А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий.

Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.

У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.

Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне бароко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».

У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.

У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.

Фільмографія

• 1964 — «Сон», (Тарас Шевченко)

• 1964 — «Тіні забутих предків», Іван Палійчук

• 1965 — «Гадюка», актор

• 1966 — «Бур'ян», актор

• 1967 — «Дві смерті», актор

• 1967 — «Київські мелодії», актор

• 1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор

• 1968 — «Анничка», актор

• 1968 — «Камінний хрест», актор

• 1968 — «Розвідники», актор

• 1970 — «Білий птах з чорною ознакою», сценарист, актор

• 1970 — «Комісари», актор

• 1971 — «Іду до тебе», актор

• 1971 — «Лада з країни Берендеїв», актор

• 1971 — «Захар Беркут», (Захар Беркут)

• 1972 — «Наперекір усьому», актор

• 1972 — «Пропала грамота», Козак Василь

• 1973 — «Повість про жінку», актор

• 1973 — «Коли людина посміхнулась», актор

• 1974 — «Марина», актор

• 1974 — «Мріяти і жити», сценарист

• 1975 — «Канал», актор

• 1976 — «Тривожний місяць вересень», актор

• 1977 — «Відлюдько», сценарист

• 1978 — «Море», актор

• 1978 — «Під сузір'ям Близнюків», сценарист

• 1979 — «Вавілон ХХ», актор, композитор, режисер, сценарист

• 1980 — «Лісова пісня. Мавка», актор

• 1981 — «Така пізня, така тепла осінь», актор, режисер, сценарист

• 1982 — «Повернення Баттерфляй», актор

• 1983 — «Легенда про княгиню Ольгу», актор

• 1983 — «Миргород та його мешканці», актор

• 1986 — «І в звуках пам'ять відгукнеться...», сценарист

• 1989 — «Небилиці про Івана», сценарист

67. Артист театру і кіно Богдан Ступка.

Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (*27 серпня 1941, Куликів, Львівська область) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії 1993 року (за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом). Народний артист УРСР (1980). Народний артист СРСР (1991).

Біографічні відомості

Народився 27 серпня 1941 у селі Куликів. До сцени звик змалку, батько його співав у хорі в оперному театрі, старший мамин брат був там же солістом, тітка — головним концертмейстером.

За кулісами Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Козловського і Лемешева.

Богдан вирішив вступати на хімічний факультет «за покликом доби»^[1], але іспити склав невдало. Тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку. А потім перекваліфікувався на філолога — заочно вчився у Львівському університеті.

У 1961 році Ступка закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Марії Заньковецької (тут він тривалий час працював), а в 1964 році — заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Його наставником протягом усього творчого життя був Сергій Данченко, який у 1978 році очолив київський театр імені І. Франка й переманив туди Ступку. Після смерті Данченка Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка очолив його учень Богдан Ступка.

• 1961 — Закінчив студію при Львівському театрі ім. М.Заньковецької.

• 1984 — Закінчив КДІТМ (театральний факультет, театрознавче відділення).

• 1999—2001 — міністр культури і мистецтв України.

Дружина Лариса, випускниця Бакинського хореографічного училища. Син Остап.

Творча діяльність

У кіно Богдан Сильвестрович вперше випробував свої сили у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Ступка тоді зіграв Ореста Дзвонаря, на цю роль претендував і Миколайчук. Але оскільки стрічка була на заборонену в радянські часи тему — боротьбу загонів УПА, то влада не хотіла, аби вояком повстанської армії був Іван Миколайчук. Тож затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж, але його трактування образу виявилося настільки вдалим, що роль Ореста (воїна УПА, в якого закохалася головна героїня, красуня Дана (Лариса Кадочникова), і досі одна з найкращих у списку актора.

Ролі

Загалом у Ступки — понад 100 ролей у кіно та більш ніж 50 на сцені.

У його послужному списку — ряд історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада») та Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

У 2006 році на екрани вийшла російська стрічка «Заєць над безоднею» Тиграна Кеосаяна, де Ступка зіграв генсека Бежнєва (Брежнєва без літери «р»). Він знявся також у Романа Качанова в комедійному детективі «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Ґурченко). У 2007 році знявся у фільмі режисера Володимира Бортка «Тарас Бульба» (прем'єра фільму відбулася у 2009 році), де виконав головну роль.

Фільмографія

1970 Білий птах з чорною ознакою, актор 1971 Осяяння, актор 1972 Наперекір усьому, актор 1973 Новосілля, актор 1974 Друге дихання, актор 1977 Право на любов, актор 1979 Забудьте слово смерть, актор 1980 Дударики, актор 1980 Від Бугу до Вісли, актор 1981 Мужність (7 серій), актор 1983 Вир, актор 1984 Володчине життя, актор 1984 Все починається з любові, актор 1984 Украдене щастя, актор 1985 Женихи, актор 1986 Версія, актор 1987 Наклеп, актор 1987 Данило — князь галицький, актор 1988 Генеральна репетиція, актор 1989 Камінна душа, актор 1990 Нині прославіся сине людський, актор 1990 Луна, актор 1991 Із житія Остапа Вишні, актор 1991 Гріх, актор 1992 Чотири листи фанери, актор, полковник

1992 Господи, прости нас грішних!, актор 1992 Для домашнього огнища, актор 1992 Тарас Шевченко. Заповіт, актор 1993 Єлисейські поля, актор 1993 Кайдашева сім'я, актор 1993 Пастка, актор 1993 Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди, актор 1993 Сірі вовки, актор 1995 Геллі і Нок, актор 1999 Вогнем і мечем, актор 2000 Чорна рада (9 серій), актор 2001 Молитва за гетьмана Мазепу, актор 2004 Водій для Віри, актор 2004 Свої, актор (приз за найкращу чоловічу роль на Московському міжнародному кінофестивалі) 2008 Сафо 2008 Serce na dłoni (Серце в долоні), актор 2008 Олександр. Невська битва, актор 2009 Тарас Бульба, актор 2009 Інсайт, актор 2009 Іванов, актор 2009 Куплю друга, актор 2009 Відторгнення, актор 2009 Огни притона, актор 2008

Нагороди

У листопаді 2008 року Богдан Ступка отримав нагороду за найкращу чоловічу роль на III-му Римському кінофестивалі — за головну роль в українсько-польському фільмі "Серце на долоні" режисера Кшиштофа Зануссі. Під час вручення нагороди актор сказав:

68. Велико-Сорочинський іконостас.

Одну з найяскравіших пам'яток українського бароко 30-х років XVIII ст. — Спасо-Преображенську церкву з унікальним іконостасом з с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.

Сорочинський іконостас є унікальним з багатьох аспектів. Кожна з трьох його частин має, загалом, самодостатню канонічну структуру та тематичну програму. При цьому іконостаси приділів поєднуються з центральним архітектонічно та тематично. Динамічний стрій композиції іконостасу, характер різьблення, живопис високого ґатунку створюють неповторну сутність Сорочинського іконостасу — унікальної пам'ятки доби зрілого українського бароко.

За відсутності стінопису в інтер'єрі храму, іконостас став непересічним художнім витвором, що увібрав широку богословську та тематичну програму храмового живопису. П'ятиярусний іконостас має висоту 18 м, а довжина його становить 22м. Центральна його частина присвячена Преображенню Господньому, північна — Покровам Пресвятої Богородиці, а південна — Святій Трійці. Ікони для іконостасу виготовлялись за традиційною технологією, на липових дошках, по левкасу олійними фарбами.

На момент створення в іконостасі було сто тридцять ікон, а на час першого повноцінного обстеження у 1960-х роках дванадцять з них були втрачені, на вісімнадцяти образах левкас із фарбовим шаром зазнав значних пошкоджень і часткових втрат. Були втрачені ікони центральних царських врат та повністю царські врата приділів. За відсутності детальних описів первісної тематичної програми іконостасу, суттєву користь у атрибуції ікон, крім кола збережених аналогів та богословських текстів, дають написи на іконостасі та документація щодо дослідження та реставрації ікон у 1960–1980 роках.

Ікони в іконостасі розміщено в наступній послідовності, починаючи з центральної частини. Стрижнем її композиції та тематичної програми є центральні ікони та елементи кожного ярусу — починаючи з царських врат, з розташованими обабіч іконами «Вседержитель» та «Богородиця Нев‘янучий Цвіт», далі над іконостасом ікона «Спас Нерукотворний», вище у святковому ряді «Таємна вечеря», над нею «Христос-Архієрей», «Богородиця-Знамення» та вінцева композиція «Розп‘яття» з пристоячими образами Богородиці та Іоана Предтечі та розташованими обабіч янголами зі знаряддями страстей Господніх. До складу ікон намісного ряду центральної частини увійшли образи: «Свята Уляна», «Успіня Пр.Богородиці», «Архангел Михаїл» (врата жертовника), «Архангел Гавриїл» (дияконські врата), «Преображення Господнє» та «Пророк Данило». Антепендіум центральної частини містить три герби роду Апостолів — фундаторів храму та ікону «Пророк Данило у рові з левами». Царські врата увінчує образ «Спаса Нерукотворного».

Третій святковий ряд в центральній частині містить зображення сцен із земного життя Христа: «Поклоніння волхвів», «Стрітення», «Хрещення», «Вхід до Єрусалиму», «Воскресіння Господнє», «Вознесіння», «Зішесття Св.Духа», «Воздвиження Чесного Хреста». До апостольського чину увійшли зображення 12-ти Учнів Христа, закомпоновані в іконах парами та розташовані обабіч центрального образу «Христос Архієрей»: «Св. Апостоли Хома та Варфоломій»,«Св. Апостоли Симеон та Андрій», «Св. Апостоли Петро і Павло», «Св.Апостоли Яків Заведеїв та Іоан», «Св. Апостоли Матвій та Марко», «Св. Апостоли Пилип та Тадей». Пророчий, вінцевий ряд сформований обабіч «Богородиці-Знамення» еліпсовидними за абрисами іконами у різьблених картушах: «Пророк Аарон»,

«Пророк Мойсей», «Пророк Захарія», «Пророк Давид». Картуш у вигляді двоголового орла з образом «Богородиці — Знамення» тримає вінець композиції іконостасу — «Розп'яття».

Іконопис Покровського приділу іконостасу присвячений житійному циклу та уславленню Богородиці, пов‘язаним з нею символам віри, пророкам, апостолам та святим, що передрекли та проповідували її святість. Квінтесенція богословської ідеї, виявленої в іконописі, втілена у центральних іконах кожного ярусу: намісна «Покрова Пр. Богородиці», «Богородиця у хмарах» в святковому ряді, «Цариця Небесна» з апостольського чину, вінцевий образ «Коронування Богородиці». В намісному ряду збереглись ікони: «Св. Никодим та Роман Солодкоспівець», «Св.Стефан» (дияконські врат), «Архангел Михаїл» (на заломі між північною та центральною частиною іконостасу), «Введення до храму»,

«Благовіщення» (пов‘язуюча ланка між приділом та центральною частиною). Цокольний ряд містить ікони «Страта Св.Варвари», «Адам і Єва». Святковий ряд присвячений сценам з життя Св. Іоакіма та Анни та уславленню Богородиці, які розташовуються обабіч образу «Богородиця в хмарах», а саме: «Втеча до Єгипту», «Обручення Марії та Йосипа», «Моління про посохи», «Першосвященники з пурпуром, що виткала Марія», «Цілування Марії та Єлизавети», «Христос у храмі», «Богородиця у славі», «Благовіщення». В апостольському ряді обабіч образу «Цариці Небесної» міститься зображення шістьох апостолів з кола 70-ти (по три в одній іконі): «Св. А постоли Іосій Варсава, Климент, Сосіпатр», «Св. Апостоли Онісій, Стахій, Архіпп». Далі подібний за композицією образ розміщений на пов‘язуючій ланці між приділом та центральною частиною — «Св.Апостоли Клеопа та Кіндрат і Св. Діонісій Арєопагіт». У вінцевому пророчому ярусі розташовуються, обабіч центральної ікони «Коронування Богородиці», образи в різьблених картушах: «Пророк Авакум», «Пророк Гідеон», в симетричних картушах по іншій бік центральної ікони образи втрачені, а пов‘язуючу ланку вінчає образ «Пророк Ілля».

В південній частині іконостасу, присвяченій Святій Трійці тематика іконопису так само розгортається від центральних, стрижневих образів: намісного «Старозавітна Трійця», центрального у святковому ряді «Неділя Всіх Святих», Деісісу апостольського ряду та вінцевого образу «Бога Саваофа». До складу намісного ярусу увійшли ікони: «Зішесття Христа в пекло», «Воскресіння» (пов‘язуюча ланка між центральною частиною та іконостасом приділу), «Зішесття Св. Духа», «Першосвященник Мельхіседек, цар Салімський» (дияконські ворота), «Богородиця з немовлям» (образ новий), «Св. Феодосій». В антепендіумі збереглась ікона «Страта Св. Катерини». Серед ікон святкового ярусу слід згадати: «Увірування Хоми», «Зцілення біснуватого», «Христос і самаритянка», «Зцілення

сліпого». До апостольського, деісісного ярусу увійшли ікони: «Св. Апостоли Тадей, Тимофій, Симон» (на вигині що обходиться стовп), «Св. Апостоли Варнава, Іаків, Матфей», «Св. Апостоли Сила, Іаків, невідомий» . В пророчому ярусі обабіч образу Саваофа розташовуються ікони: «Пророк Ієзекіль», «Пророк Соломон», «Пророк Софоний», «Пророк Іосія», «Пророк Міхей».

Обстеження іконостасу встановили, що основу його складають липові дошки з рівною поверхнею завтовшки від 2 до 4 см., пофарбовані у синій колір, синє тло покриває ажурна дуже тонка за малюнком наскрізна різьба, яку створюють стилізовані рослинні орнаменти: грона винограду, яблука, груші, макові голівки, дубове, виноградне та акантове листя. Різьблення іконостасу не несе конструктивних навантажень, а є лише декоративним оздобленням, що вкриває всю його поверхню. Воно виконане з липи і вкрите щільним шаром левкасу та позолоти («на полімент»).

Дрібні за розміром ікони святкового та пророчого ярусів виконані як одне ціле з різьбленим обрамленням у вигляді картушів. Стіна іконостасу складається з окремих щитів, з'єднаних поміж собою і каркасом за допомогою гачків та цвяхів ковальського виготовлення. Ці цвяхи збереглися у другому ярусі. Всі ікони Сорочинського іконостасу виконано на липових дошках в олійній техніці, дошки ікон склеєні з двох частин, зрідка з 3 і з'єднані рухливими шпонками по дві зустрічні. Зворотній бік оброблено зензубелем, а на стиках дощок заклеєно прядивом, коноплею відповідно до української традиції. На деяких іконах спостерігаються заклеєні коноплею дошки і з лицьового боку, що добре видно замість паволоки на місці втрати на іконі «Св. Пророк Данило».Левкас на іконах клеєкрейдяний багатошаровий білого кольору, товщиною до2 мм, здебільшого крихкий, а в деяких випадках з відшаруванням від основи по краях. Фарбований шар щільний з гладкою поверхнею, живопис багатошаровий із застосуванням лесувань. Більш корпусно прописано лики, руки, складки одягу. Цією ознакою вирізняються пророчий ярус, де живопис має виразну фактуру, вочевидь з розрахунку на сприйняття із значної висоти. Прикраси і орнаменти виконано золотом.