50. Українське мистецтво 19ст. Архітектура, образотворче мистецтво, музика, театр корифеїв.

Архітектура.

В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників. У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву “еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі” (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома, П.Спарро, А.Беретті.

Опрацювавши цей реферат я зроби висновок ,що в 19 столітті на зміну бароко прийшов класицизм.Завдяки цій зміні і завдяки талановитим архітекторам було зведено багато цікавих і унікальних будівель.Почалася забудова і розвиток багатьох міст ,але на кінці 19 століття стиль класицизму змінився на змішаний стиль.Також зазнали розвитку і парки і сквери.Особливий внесок в розвиток архітектури в Україні внесли І.Штром , П.Спарро ,А.Беретті ,А.Меленський.

Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Образотворче мистецтво

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Скрізь, де українські автори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою "Ревізора" Гоголя.

М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

51. Т. Шевченка – художник

Шевченко-художник Пам'ятник Т. Г. Шевченка в Чернігові Вивчення Шевченка як живописця представляється важкою справою, за розкиданості і малої доступності його творів, лише випадково і в дуже малому числі потрапляли на виставки. Більша частина малюнків Шевченка зберігається в Чернігові в музеї Тарновського. Видано дуже небагато і в уривчастої формі. Досліджень та описів мало (Шугурова, Русова, Горленко, Кузьміна, Грінченко); дослідження короткі, стосуються приватних питань; ще в грудні 1900 р пан Кузьмін небезпідставно скаржився, що про Шевченка як художника «майже нічого не говорилося». Думки про Шевченка як рисувальник значно розходяться. Так, пан Кузьмін каже, що «Шевченкові по справедливості може бути приписана слава чи не першого російського офортист в сучасному значенні цього слова». Ще раніше Сошенко вбачав у Шевченка живописця не останньою проби. Інакше дивиться пан Русов (в «Киевской старине», 1894 р.). На його думку, Шевченко в живопису був лише «фотографом навколишньої природи, до якої і серце його не лежало, і в створенні жанру він не пішов далі учнівських проб, жартів, начерків, в яких, при всьому бажанні знайти будь-яку художню ідею, ми вловити її не в змозі, до такого ступеня невизначена композиція малюнків ». І Кузьмін, і Русов визнають в живописі Шевченка невідповідність її поетичним його сюжетів, але в той час як пан Русов вбачає в цьому недолік, пан Кузьмін, навпаки, бачить гідність. Щоб визначити значення Шевченка як живописця і гравера, потрібно оцінити його твори в сукупності і з різних історичних точок зору, не підганяючи їх під те чи інше улюблене вимогу. Шевченка заслуговує вивчення як сила, що відбила на собі настрій епохи, як учень певних художніх течій. Хто захоче ознайомитись докладно зі школою Брюллова та з'ясувати його вплив, той деяку частку відповіді знайде в малюнках і картинах Шевченка. Хто захоче вивчити вплив у Росії Рембрандта, той також не зможе обійти Шевченка. Він ставився до мистецтва з глибокою щирістю; воно подало йому розраду в гіркі хвилини його життя. Малюнки Шевченка мають неабияке значення для його біографії. Є малюнки, взяті прямо з оточувала поета побутової обстановки, з хронологічними датами. Розподілені по роках (що зроблено вже частково паном Грінченка у 2 т. каталогу музею Тарновського), малюнки в сукупності описують художні смаки і прагнення Шевченка і становлять важливу паралель до його віршів. Крім автобіографічного значення, малюнки Шевченка мають значення історичне. У свій час поет, за дорученням Київської археографічної комісії, змальовував пам'ятки старовини в Переяславі, Суботові, Густині, Почаєві, Вербках, Полтаві. Тут знаходяться малюнки будиночка Котляревського, руїн Густинського монастиря до виправлення, місця поховання Курбського та ін В даний час історичну цінність мають багато жанрові малюнки. Такий, наприклад, малюнок «У минулому час» (в зборах С. С. Боткіна в СПб.). На малюнку зображено покарання шпіцрутенами, сумна «зелена вулиця». Засуджений до покарання скинув сорочку; біля ніг його валяються зняті важкі залізні кайдани. Перед ним тягнеться довгий ряд його мимовільних катів. Поблизу відро, повинно бути, з водою. Вдалині на горі обрис фортеці. Це - правдива сторінка з історії російського побуту. Згадуючи одного разу, в кінці свого життя, солдатчину, Шевченко дістав з альбому цей малюнок і дав своєму учневі Суханову таке пояснення його, що той зворушений був до сліз, і Шевченко утішив його, сказавши, що цьому звірячому катуванню настав кінець. Історичне значення має нині і побутової свого часу малюнок «Товариші», який зображає тюремну камеру з двома скутими арештантами, причому залізний ланцюг йде від руки одного арештанта до ноги іншого - чудова ілюстрація до книжки О. Ф. Коні про доктора Гаазе. Характерно змальована вся тюремна обстановка. Є ще одна сторона в малюнках Шевченка, дуже цікава - етнографічна. Якщо розібрати численні малюнки Шевченка з фольклорними цілями, то в підсумку вийде цінний етнографічна колекція. Так, для ознайомлення з будівлями можуть стати в нагоді старовинна будівля в українському селі, комора в Потоці, батьковской хата; для ознайомлення з костюмами - ярмарок, дівчина, яка розглядає рушник, жінка в намітку, що виходить з хати, «Коло каші» (чотири селянина їдять під вербою кашу з казанка), «знахар» в костюмі, характерному для селян Київської губернії, «старости» на цікавий момент подачі нареченою рушників та багато ін Для малоросійського жанру старого часу цікаві малюнки чумаків у дорозі серед курганів, бандуриста, діда у царина, пасічника, волосного суду («судно рада») з підписом: «отаман збира на село громаду, коли Що трапа Незвичайне, на раду І суд. Громада, порадує І поміркуйте добро, розходів, п'ючі по чарці позвової »та ін У цих малюнках Шевченка є гідним сучасником Федотова. Обмежене місцеве значення мають численні малюнки середньоазіатської природи - тієї пустельній, степовій обстановки, серед якої Шевченко змушений був тягнути своє життя: бідна природа, піщані бархани, скелясті береги річок, рідкісні чагарники, групи солдатів і татар з верблюдами, магометанські кладовища. Малюнки цього роду, що збереглися в значній кількості і більшою частиною чудово виконані, можуть послужити хорошою ілюстрацією до деяких сумним віршам Шевченка з перших тяжких років його заслання. Картин Шевченка олійними фарбами дуже мало; Шевченка лише зрідка вдавався до пензля. Судячи з грунтовному каталогу пана Грінченка, в багатому зборах Тарновського в Чернігові (понад 300 №) знаходяться всього лише чотири картини Шевченка олійними фарбами - «Катерина», «Голова молодої людини», «Портрет княгині Рєпніної» і «Кочубей». Г-н Горленко в «Киевской старине» за 1888 р вказує ще на три картини Шевченка олійними фарбами - «Пасічник», портрет Маєвського та власний портрет. У Харкові, в приватному музеї Б. Г. Філонова, знаходиться приписувана кисті Шевченка велика картина «Спаситель», висотою аршина два і шириною півтора. Робота чиста, фарби свіжі, відмінно збереглися, але стиль суто академічний. Христос зображений по пояс, в профіль, з поглядом, зверненим на небеса. У музеї мистецтв та старожитностей харківського університету знаходиться невелика картина Шевченка, написана на полотні олійними фарбами, з написом білою фарбою: «Та нема гірше так Нікому, Як бурлаці молодому». На картині поясне зображення похилого малороса, з невеликими вусами, без бороди і без бакенбард. Посмішка на обличчі не відповідає напису. Фон картини майже зовсім чорний. Помітно вплив Рембрандта, якого Шевченко рано полюбив. За словами В. В. Тарновського, Шевченко в Академії називали російським Рембрандтом, за що існував тоді звичаєм давати найбільш обдарованим учням імена улюблених художників-зразків, з манерою яких роботи цих учнів мали найбільш подібності. В офортах Шевченка виявляються характерні риси робіт великого голландця: ті ж неправильні, пересічні в найрізноманітніших напрямках штрихи - довгі, часті - для фонів і затемнених місць, дрібні, майже обриваються в точки в місцях світлих, причому кожна точка, кожен найдрібніший завиток, є органічно необхідними, то як характерна деталь зображуваного предмета, то для посилення чисто світлового ефекту. Малюнки Шевченка випадково потрапляли і на виставку гоголевско-Жуковського в Москві в 1902 р, і на виставку XII археологічного з'їзду в Харкові в 1902 р, але тут вони губилися в масі інших предметів. У Харкові були виставлені дві гравюри Шевченка 1844 р - «Судно рада» і «Дари в Чигирині», обидві з колекцій професора М. М. Ковалевського в Дворічному Куті Харківського повіту. У пресі неодноразово було висловлено побажання (наприклад, паном Горленко в «Киевской старине» за 1888 р.), щоб всі малюнки і картини Шевченка були відтворені і видані у формі зборів, що дуже знадобилося б і для історії російського мистецтва, і для біографії Шевченка.

52. Катерина Білокур і її доля.

Катери́на Васи́лівна Білоку́р (* 25 листопада (7 грудня) 1900 — †10 червня 1961) — майстер українського народного декоративного живопису.

Дитинство

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Коли саме — до кінця не з'ясовано. Сама художниця називала і 23, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження було зрештою визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було логічніше за все, адже 25 листопада — день Святої великомучениці Катерини.

Білокури були не бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне — землю. Батько художниці, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сім'ї були ще два сини — Григорій і Павло.

Приблизно у 6—7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані власними успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено — у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так вміє, а економія одягу й особливо взуття — величезна. А от посадити її за прядку — давно пора. Втім, це заняття дозволили сполучати з читанням букваря.

Потяг до малювання

Коли саме майбутня художниця почала малювати — сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Було вжито невідкладних заходів — різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки.

Збереглася, проте, легенда, яка свідчить про неабияку популярність спроб 15—17-літньої Катрі і навіть їхнє визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, який володів водяним млином, був пристрасним театралом. Разом із своїми однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п'єси мали чималий місцевий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур «уміє малювати», творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше, до речі, і грала на сцені цього унікального «театру на воді».

У ТЕХНІКУМІ

У 1922 або в 1923 році Катерина Білокур (за однією версією — у календарі, за іншою — у часопису «Радянське село») прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово «кераміка» виявилося для неї незнайомим, а от слово «художній» було зрозуміло. Якщо технікум «художній», то в ньому не інакше як навчають художників! Вперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався з двох малюнків: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму.

Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням — чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в Катерини Білокур не було, і на її малюнки навіть не глянули.

Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу — перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять — і гукнуть, запропонують залишитися?

Драмгурток

Від катастрофи її врятувала творчість — незважаючи ні на що, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитою, богданівськими вчителями. Батьки Катерини погодилися на участь дочки у виставах, але за однієї умови — драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі.

У 1928 році Катерина Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати свої сили. Чому саме театральний технікум — не зовсім зрозуміло. Можливо, зіграв свою роль богданівський драмгурток, а можливо — хотілося будь-що вирватися з дому й одержати професійну художню освіту. Адже в Києві, напевно, є і художники, і художні школи. Вступивши до театрального технікуму, можна буде малювати далі, а там її роботи, напевно, помітять і допоможуть перевестися в яку-небудь художню школу. Так міркувала Катерина Білокур. До поїздки в Київ вона готувалася ґрунтовно — узяла метрику і довідку про стан здоров'я. Але й у Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення семирічки — і цим питанням, загалом, закінчилася.

Випробувальний час

Наступає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживала вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги — пам'ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році приймається найважливіше і безповоротне рішення: «Я буду художником». Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує учитися самостійно.

Отже, Катря Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Саме ремеслом, іншими словами — технічною стороною мистецтва. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні і фанері. Аквареллю і олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби. Пензлі вона робить сама — вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної фарби — свій пензлик.

Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур, очевидно, усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Можливо, їй знову допоміг вчитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, а можливо — іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Але вже в тому ж поворотному 1934 році Катря Білокур створює «Берізку» — одну з трьох картин, що принесли їй всесвітню популярність. Через рік народжуються «Квіти за тином» —- інший прославлений шедевр.

Радісні часи

Настає 1939 рік. Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, «одержима», що усе квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок. Або доля.

У Полтаву надходить розпорядження — з'їздити в Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.

І от — у Богданівку приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, декілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Рішення однозначне — негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин.

Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви. Її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження — «малі голландці», художники-передвижники і французькі імпресіоністи.

У 1941 році Катря Білокур створює «Польові квіти».

Творчість

Потім — війна. А в 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай — запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме стараннями цієї людини Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.

Одну за одною створює художниця свої прославлені картини — «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948—1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» («Снідання») (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953—1958), «У Богданівці на Загреблі» (1955), «Хата в Богданівці» (1955), «Георгіни» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958—1959), «Букет цвітів» (1959)… Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася, природно, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Шість жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні, проте залишилася ними задоволена. Любила, малювала, оспівувала передусім квіти, але не тільки. Катерина Білокур — автор пейзажів і портретів (наскільки, зрозуміло, придатна до її унікальної творчості стара і жорстка система жанрів). Довго і дуже сильно хотіла вона намалювати «картину-казку» — лелеки принесли дитинку. Декілька разів зверталася вона до цього сюжету, але подив і нерозуміння оточуючих, що чекали від неї тільки нових «квіткових композицій», були такі сильні, що художниця віднесла «картину-казку» до своєї кімнати-майстерні, де працювала і куди нікого не пускала — і ніколи її більше звідти не виносила.

«Офіційна» повоєнна біографія богданівської художниці виглядає цілком благополучно. У 1949 році вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а пізніше, 1956 року, Народного художника України. її творчість вивчають, про неї пишуть. Твори Катерини Білокур регулярно експонуються на виставках — у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах. Опальний мистецтвознавець Стефан Таранущенко бачить її роботи в далекому Курську — і саме після цього, вражений «Царем-Колосом», починає із художницею багатолітнє листування.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова:

«

Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!

»

«Громадянку села Богданівка» він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою — Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, що про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відзивався абсолютно конкретно і зовсім інакше: «Я тону в лайні». А Катрю Білокур назвав «геніальною».

Тепер Катря Білокур, коли дозволяє здоров'я і менше нагадують про себе хворі ноги, вирушає до Полтави і Києва. У неї з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких геніальна самоучка знаходить розуміння і повагу. Крім зустрічей, вона веде із ними тривале листування з Богданівки. Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів — поет Павло Григорович Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Григорович Нагай, прославлена художниця Олена Львівна Кульчицька, полтавський художник Матвій Олексійович Донцов і його дружина Юлія Іванівна, художниця Емма Іллівна Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми і свою роботу, ділиться спогадами, думками і враженнями. І в самій Богданівці у художниці з'являються учні або, точніше, учениці, захоплені, як і вона колись, малюванням — Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Думка переїхати в Київ з'являлася в Катрі Білокур не раз, але так і залишилася мрією. Можливість регулярного спілкування з друзями, музеї, концерти — все це було так прекрасно! Захоплювали і повсякденні блага міського життя, на зразок електрики і газової плити — сільський побут завжди здавався художниці прокляттям. Проте, за винятком наїздів у Київ і Полтаву у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському у 1955 році, Катерина не покидає Богданівки.

Недоля

Крім того, у сім'ї Білокурів починаються серйозні «внутрішні проблеми».До війни Білокури не входили до колгоспу і вели власне господарство. Василь Йосипович володів теслярським ремеслом і підробляв у будівельній бригаді. Григорій Васильович, брат художниці, теж був майстром на всі руки — столярував, теслював, умів лагодити музичні інструменти. Але після війни Білокури стають колгоспниками. Василь Йосипович уже старий і слабкий, в 1948 році він помирає. Якийсь час Катря живе одна з хворою матір'ю. У 1951 році, за рішенням Якилини Павлівни, до них переїжджає Григорій Васильович із своєю дружиною, Христею Яківною, та п'ятьма дітьми.

Якилина Павлівна все життя недолюблювала свою невістку, котра була з бідної, багатодітної сім'ї. Христя Яківна, «баба з перцем», зі свого боку, добре пам'ятала, як прийшла колись до Білокурів із первістком на руках — відстоювати свої права — і зрештою здобула перемогу, стала дружиною Григорія. Тепер свекруха і невістка опинились віч-на-віч. Почалися огидні, моторошні сцени. Діставалося і «блаженній» зовиці — Христя Яківна, що працювала в колгоспі і тягла на собі весь дім, не могла простити їй незрозумілого «малювання».

Останні роки і смерть

Весна 1961 року, з усіма її квітами, не принесла звичайного полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина і які вона так щедро роздавала в листах своїм друзям, не допомагали.

На початку червня 1961 року померла 94-літня Якилина Павлівна. Катрю Білокур, геть змучену болем, відвезли в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй було зроблено операцію, чи то невдалу, чи то вже марну. У той же день художниці не стало. Хата Білокурів у Богданівці — давно вже Музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона сама, із трояндами — скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича

Малюнки

1. Жінка в зеленому корсеті. 1920-ті рр.

2. У Богданівці, за греблею. Середина 1920-х рр.

3. Квіти. Кінець 1920-х рр.

4. Натюрморт. Кінець 1921-х рр.

5. Портрет Олі Білокур. 1928 р.

6. Портрет Надії Кононєнко. 1929 р.

7. Пейзаж з вітряком. Початок 1930-х рр.

8. Дорога в'ється в даль. Початок 1930-х рр.

9. Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач. 1932—1933 рр.

10. Квіти за тином. 1935 р.

11. Портрет племінниць художниці. 1937—1939 рр.

12. Квіти у тумані. 1940 р.

13. Сон. 1940 р.

14. Жоржини (Квіти і калина). 1940 р.

15. Дерева в лісі. 1940-ві рр.

16. Селянське подвір'я. 1940-ві рр.

17. На околиці. 1940-ві рр.

18. Портрет Софії Журби. 1940-ві рр.

19. Портрет Надії Білокур. 1941 р.

20. Польові квіти. 1941 р.

21. Квіти. 1942 р.

22. Квіти увечері. 1942 р.

23. Квіти на блакитному тлі. 1942—1943 рр.

24. Буйна. 1944—1947 рр.

25. Декоративне панно. 1945 р.

26. Привіт урожаю. 1946 р.

27. Півонії. 1946 р.

28. ХХХ-ліття СРСР. 1947 р.

29. Квіти та горіхи. 1948 р.

30. Півонії. 1948 р.

31. Колгоспне поле. 1948—1949 рр.

32. Букет квітів. Кінець 1940 — початок 1950-х рр.

33. Горобчики. Кінець 1940-х рр.

34. Тихесенький вечір на землю спадає. Кінець 1940-х рр.

35. Колгоспниця. 1949 р.

36. Цар Колос. 1949 р.

37. Ескіз «Жінка з палицею». 1950-ті рр.

38. Цар Колос (варіант). 1950-ті рр.

39. Рожі (Мальви) 1950 р.

40. Квіти, яблука і помідори. 1950 р.

41. Автопортрет. 1950 р.

42. За рідною Богданівкою. 1950 р.

43. Ваза з квітів. 1950-ті рр.

44. Щастя (Чорногузи дитину принесли). 1950 р.

45. Ескіз до картини «Щастя». 1950 р.

46. Щасливе дитинство. 1950-ті рр.

47. Квітоньки та берізоньки вечором. 1950 р.

48. Сердитий хлопець. 1950 р.

49. Снідання. 1950 р.

50. Пшениця, квіти, виноград. 1950—1952 рр.

51. Кавун, морква, квіти. 1951 р.

52. Щастя (не скінчений варіант). 1951 р.

53. Портрет дівчини. Початок 1950-х рр.

54. Ескіз «Калина. Мак». Початок 1950-х рр.

55. Квіти. 1952—1953 рр.

56. Квіти і виноград. 1953—1958 рр.

57. Квіти на синьому фоні. 1954 р.

58. Будьте здорові, з урожаєм. 1954 р.

59. Мальви та троянди. 1954—1958 рр.

60. Богданівські яблука. Середина 1950-х рр.

61. У старому селі. Зима. 1950-ті рр.

62. Гарбузи цвітіть. 1950-ті рр.

63. Ескіз «Будинок». 1950-ті рр.

64. Гілка полині. Середина 1950-х рр.

65. На кручі. 1950-ті рр.

66. Хата діда Савки. 1950-ті рр.

67. Сосна. 1950-ті р.р.

68. Дерево. Середина 1950-х рр.

69. Дерева за парканом. 1950-ті рр.

70. Гультяї (гумористична сценка). 1950-ті рр.

71. Хата в Богданівці. 1955 р.

72. Гай. 1955 р.

73. Георгіни. 1957 р.

74. Півонії. 1958 р.

75. Цветы и калина. 1958 р.

76. Натюрморт із колосками і глечиком. 1958—1959 р.

77. Натюрморт «Квіти та овочі» 1959 р.

78. Букет квітів. 1959 р.

79. Натюрморт. 1960 р.

53. творчості Марії Приймаченко

Приймаченко Марія Оксентіївна (12 січня 1909, Болотня — †18 серпня 1997, Болотня) — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка

Біографія

Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя.

Батько, Авксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень.

Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Авксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).

Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.

Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору (у 1960—1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г.Мєстечкін). 1936 року Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою — Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Є інформація й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Примаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.

Творчість

Творчість Марії Примаченко — явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів.

Примаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва є незаперечними. Звернімо, наприклад, увагу на своєрідну сітку на головах мальованих нею коней. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається Примаченко, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі, що знайшли відгук у надрах слов'янської міфології, образи фантастичних чудовиськ і птахів. Примаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень, і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері

Твори Примаченко також народжувалися від часом несподіваних асоціацій. «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні»,- сказала якось Марія Авксентіївна.

Творчість Примаченко здатна викликати асоціації у глядача. Безумовно, головним фактором, що визначає неповторність мистецтва Примаченко, є її рідкісний талант,- саме завдяки своєму натхненному покликанню зуміла вона вловити і висловити інтонацію української культури, донести її теплий і людяний тембр.

Що являють собою роботи Примаченко? Живопис це чи станкова графіка? Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші.

Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у примаченківських «Соняшниках». Перед нами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи.

Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. У них неповторний ритмічний лад, що тримається саме у цьому кольорі, саме у ньому розмірі. Ритмічно довершені квітково-птапіині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках». Примаченко володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами.

Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах М. Примаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму».

Шкода, що архітектори не зацікавилися талантом Марії Примаченко, не запросили її та сина Федора до оздоблення громадських споруд. Не судилося здійснитися мрії художників: «От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б — цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей…»

Примаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.

Примаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.

Разом з незаперечним тяжінням до декоративності у творчості Примаченко набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Тут слід згадати про творчу співдружність двох поетів — Марії Примаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». За характером світосприймання, за специфікою відбору найголовнішого, на й образнішого, за мірою узагальнення малюнки Примаченко якнайбільше відповідають образній структурі дитячих казок. Але Примаченко у жодній з виставочних робіт не повторила своїх блискучих ілюстрацій. Отже, вона добре розумілася на різниці книжкового малюнка і картини.

Примаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов'язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих примаченківських підписів-примовок. Підписи ці легко запам'ятовуються, неначе вкарбовуються у пам'ять: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі».

У творчості Марії Примаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» — так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили).

1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні).