15.Українські скульптори (й. Г. Пінзель, і. Кавалерідзе, л. Позен, м Микешин, о. Архипенко.)

Іван Георгій Пінзель (Іоан Георг Пінзель, майстер Пінзель~1707 — †~1761) — український скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів.

Біографія

Біографічні відомості про майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, а також обставини появи в Галичині та смерті наразі невідомі. В середині 1740-х років він з'явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. 13 травня 1751 року одружився у Бучачі із вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою з родини Маєвських. Від цього шлюбу мав двох синів — Бернарда (1752) і Антона (1759).

Протягом 1750-60-х років працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Городенці (нині Івано-Франківська область), Монастириську та Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область). Для творів Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.

За наявними документами, 24 жовтня 1762 року Єлизавета Пінзелева втретє вийшла заміж за Беренсдорфа. Отже, Пінзель, імовірно, помер до цієї дати (близько 1761 року, певно, у Бучачі).

Перелік творів

• Кам'яні монументальні скульптури Богородиці і святого Яна Непомука у Бучачі (збереглися голови, 1750)

• Самсон роздирає пащу лева

• Кам'яні скульптури для парапету Бучацької ратуші (початково 14, вціліли 9^[9])

• Святий Юрій (на парапеті собору святого Юра у Львові)

• Святі Леон та Атанас (статуї покровителів родини Шептицьких на соборі святого Юра у Львові)

• Святий Вікентій та Франциск Борджа

• Скульптури Козака і Невільника, що розриває пута (відомі тільки за документами)

• Алегорія Звитяги

• Вівтар костелу Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці (з 18 скульптур врятовано 5^[10])

• Колона зі статуєю Пречистої Діви Марії у Городенці

• Розп'яття для костелу Святого Мартина у Львові

• Благовіщення

• Вознесіння

• Жертвоприношення Авраама (Музей Пінзеля, Львів)

• Богородиця зі сцени Розп'яття

• Розп'яття (варіанти)

• Цар Соломон

• Святий Онуфрій (Рукомиш)

Ескізи (боцеті)

Вдова Пінзеля вивезла з собою частину скульптурних майстра (6 боцеті). Робилися як ескізи до великих скульптур. Віднайдені 1999 року на мистецькій ярмарці в Мюнхені. Всі (окрім більшого Святого Йосипа) висотою близько 10 сантиметрів.

Святий Яким, Свята Анна, цар Давид, пророк — ескізи втрачених^[11] вівтарних скульптур костелу в Монастириськах.

Святий Ієронім — ескіз невідомої скульптури.

Святий Йосип — найбільший за розміром ескіз знищеної скульптури вівтаря костелу в Городенці.

Леонід Володимирович Позен (26 лютого 1849, Оболонь - 8 січня 1921, Петроград) - український скульптор-передвижник, дійсний член Імператорської академії мистецтв (з 1894 року), сенатор (з 1912 року).

Творча діяльність Спеціальної художньої освіти Леонід Позен не мав. Його з дитинства залучали глиняні іграшки, виконані Опішнянською гончарями. Він намагався ліпити їх копії з житнього хліба. Захоплювався також малюванням. Батьки Леоніда бажали, щоб він, по закінченні гімназії, надходив в Санкт-Петербурзьку художню академію. Проте хлопець не ставився серйозно до своїх художніх задатків. Свої художні заняття Л. В. Позен відновив після приїзду до Полтави у 1876 році. Спочатку він копіював гіпсові фігури різних діячів, використовуючи в якості зразків для копіювання твори сучасних йому скульпторів: М. І. Ліберіха, Є. А. Лансере, П.-Ж. Мена. Потім став ліпити з натури невеликі портрети друзів і близьких, пробував робити і складні композиції. Так, наприклад, в 1877 році він виліпив із воску скульптурну групу «Візник». У 1882 році, за порадою Г. Г. Мясоєдова, Леонід Позен представив свою скульптурну групу «На волах» на 10-й виставці Товариства пересувних художніх виставок (ТПХВ). Робота початківця скульптора мала величезний успіх. Через кілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього литва К. Ф. Верфель купив скульптурну групу «На волах» для відливу її у бронзі. Згодом він багато років систематично купував твори Л. В. Позена, відливав їх і влаштовував виставки не тільки в Росії, але і за кордоном: в Італії, Англії, Німеччини, Голландії, Америці. На черговій, 11-й, пересувній виставці успіх Позену принесли раніше виконані роботи «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл», «Лоша», «Кобчик». Л. В. Позен був постійним учасником виставок Товариства аж до 1918 року, беручи участь майже в кожній виставці і продемонструвавши понад 50 робіт. У 1891 році Л. Позен став дійсним членом ТПХВ. Він був першим з скульпторів, що приєдналися до Товариства. Леонід Позен був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Миколою Ярошенко. У 1894 році у зв'язку з хворобою Л. Позен виїхав до Риму, де перебував на лікуванні і попутно вивчав музейні колекції. У тому ж році він був обраний дійсним членом Імператорської Академії мистецтв (ІАХ). У 1900 році призначений членом Ради ІАХ. У 1915 році Позен відмовився від запропонованого йому звання академіка скульптури «з міркувань принципового характеру». Найбільшу популярність Леонід Позен придбав своїми кабінетними жанровими композиціями на теми з життя та історії українського народу: «Кобзар» (1883), «Переселенці» (1884), «Жебрак» (1886), «Запорожець у розвідці» (1887), «Скіф »(1889),« Оранка на Україні »(1897) і ін Він створив також ряд портретних бюстів: Г. Г. Мясоєдова (1890), Ф. І. Стравінського (1897), Н. А. Ярошенко (1898, 1899), І. П. Котляревського (для Полтавської школи носить ім'я письменника) і ін На початку 1900-х років Л. Позен створив пам'ятник поетові Івану Котляревському (відкритий в 1903 році). У 1914-1915 роках працював над пам'ятником Миколі Гоголю в Полтаві (відкритий в 1934 році). Твори Леоніда Позена зберігаються в багатьох музейних зібраннях, в тому числі в Державній Третьяковській галереї, Державному Російському музеї, Київському музеї російського мистецтва, Полтавському художньому музеї та інших. Відомий історик мистецтва Петро Петрович Гнєдич вважав Леоніда Позена надзвичайно цікавим і самобутнім скульптором. Самим характерним зразком притаманною Леоніду Володимировичу сильної композиції Петро Петрович вважав його "Скіфа".

Михайло Осипович Микешин (9 (21) лютого 1835 року, село Максімково Рославльское повіту Смоленської губернії - 19 (31) січня 1896 року, Санкт-Петербург) - російський художник і скульптор, автор ряду видатних пам'яток у великих містах Російської імперії .

Михайло Осипович Микешин народився 9 (21) лютого 1835 року в селі Максімково Смоленської губернії поблизу Рославля. Навчався в Смоленську у місцевого іконописця. У 1852 вступив до Академії мистецтв, де навчався по класу батального живопису під керівництвом Б. П. Віллевальде. У 1858 році з відзнакою закінчив Академію, отримавши велику золоту медаль за картину «В'їзд Тіллі в Магдебург». Проявилося в роки навчання романтична трактування патріотичних тим принесла йому увагу царської сім'ї та Микешин був запрошений навчати малювання Великих княжен. Незважаючи на те, що Микешин був, перш за все, баталістом, представлений ним проект пам'ятника тисячоліття Росії в Новгороді переміг на конкурсі (1859) і був прийнятий до виконання. Для того, щоб керувати виконанням проекту, Микешин вивчав скульптурну техніку у І. М. Шредера. У результаті М. О. отримав безліч подібних замовлень. Створені за його проектами пам'ятники Кузьмі Мініну в Нижньому Новгороді, адміралу Грейгу в Миколаєві і Олександру II в Ростові-на-Дону стали ілюстрацією офіційної формули «самодержавство-православ'я-народність».

Небагато Мікешінскіе пам'ятники пережили роки Радянської влади. Серед них - пам'ятник Катерині II в Санкт-Петербурзі (1873) і пам'ятник М. Ю. Лермонтова, Богдану Хмельницькому у Києві (1888), Єрмаку в Новочеркаську (1904) і вже згаданий пам'ятник тисячоліття Росії в Новгороді. Проекти Микешина перемагали і в міжнародних конкурсах (наприклад, пам'ятник Педро IV в Лісабоні). У 1876-1878 роках Микешин редагував сатиричний журнал «Бджола». Він друкував там свої карикатури і публікував ілюстрації до творів М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка. У 1892р. разом з Ф.Ф. фон-Каналош-Лефлером, майбутнім головою, М.О. Микешин став одним з головних засновників першого офіційно визнаного Урядом (МВС) товариства есперантистів "Espero" ("Надія") в С. Петербурзі. Володіючи правами створювати свої відділення по всій країні і займатися видавничою діяльністю, це суспільство відіграло важливу роль у поширенні есперанто в Росії. Михайло Осипович Мікешин помер 31 січня 1896 в Санкт-Петербурзі. Похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Л.Позен (1849-1921) створив низку жанрових, станкового характеру реалістичних композицій з життя українського села, історії народу («Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.) Серед його монументальних творів – памятники І.Котляревському (1896-1902) та М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві. У жанрі скульптурного портрета успішно працювала П.Забіла (1830-1917) мармуровий портрет Т.Шевченка, пам’ятник М.Гоголю в Ніжині та ін. Реалістичну традицію в монументальній скульптурі успішно розвивав М.Микешин (1835-1896): пам’ятник Б.Хмельницькому.

Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (*26 квітня 1887, хутір Ладанський — †3 грудня 1978, Київ) — український радянський скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист.

Біографічні відомості

Народився 14 (26 квітня) 1887 року на хуторі Ладанський (нині село Новопетрівка Роменського району Сумської області) в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина нащадка грузинського князівського роду Васо Кхварідзе, якого в середині 19 століття привіз московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.

Дитинство Івана Кавалерідзе пройшло в селі Талалаївці на Полтавщині.

Початкову земську школу закінчив 1899 року. Більше за все йому подобалося виліплювати з глини фігурки людей і тварин. Такі дивні розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Аркадійовича Мазаракі, що закінчив свого часу Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва, де Іван навчався у Київській гімназії Вальтера.

У 1907—1909 роках навчався у Київському художньому училищі. У 1909—1910 роках навчався у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. У 1910—1911 роках удосконалював художню майстерність у приватній студії Н. Аронса у Парижі.

У лютому 1915 року Іван Кавалерідзе був мобілізований і направлений для проходження служби у 119-ий запасний батальйон, який дислокувався у В'ятці, а в квітні 1915 року майбутній скульптор і митець був переведений до школи прапорщиків у Петергоф, під Петербургом, а згодом — до Трього зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському Селі, що стояв на варті коло покоїв останнього московського імператора Миколи Романова у лютому 1917 року.

Жовтневий переворот І. П. Кавалерідзе зустрів у Ромнах, де згодом за дорученням секретаря Роменського ревкому З. Й. Свідерського, а наприкінці 1920-их років — заступника голови Всеукраїнського фотокіновідділу, отримав доручення щодо створення місцевого музею та створення бюсту Тарасу Шевченку. Працюючи у відділі народної освіти у Ромнах, він викладав малювання у шести школах, вів міський драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925—30), організував Товариство охорони пам'яток старовини тощо.

Помер у Києві 3 грудня 1978 року. Поховано на Байковому цвинтарі.

Доробок у галузі скульптури

У творчому доробку Кавалерідзе — скульптурний портрет Федора Шаляпіна (1909), пам'ятники — княгині Ользі у Києві (1911; зруйнований у 1919 р., відновлений у 1996 р.), Тарасу Шевченку в Ромнах (1919), Полтаві (1925), Сумах (1926, зруйнований на початку 1960-х рр.), Григорію Сковороді в Лохвиці (1922), Києві (1977), проект пам'ятника Ярославу Мудрому (1944—1960), проект пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962) , композиції «Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954), «Прометей» (1962); «Лев Толстой» (1965), «Святослав у бою», «Запорожець на коні», «О.Пушкін і М.Гоголь», «М.Кропивницький», «Летять журавлі»; меморіальні дошки та горельєфи.

Також створював монументальні пам'ятники одіозним більшовицьким узурпаторам та їх поплічникам — Артему у Слов'яногірську (тоді Святогірську), який було відкрито у 1927 році, та Леніну з комсомольцями.

О. Архипенко.

Архипенко народився в Києві. Ще у дитячі роки зацікавившись живописом, він у 1902-1905 рр. продовжив навчання у приватних студіях Москви. Хоч у ті роки Архипенко кілька разів брав участь у збірних виставках, нічого, на жаль, із його робіт не збереглось. У 1908 році він переїхав до Франції.

От з цього моменту, власне, і почалася біографія Архипенка-митця. В Парижі 25-річ­ний українець лише кілька тижнів відвідував школу мистецтв. Потім він полишив її і вже ніколи не звертався ні до мистецьких закладів, ні до відомих, іменитих майстрів. Він обрав свій шлях мистецького вдос­коналення. Студіюючи у паризьких музеях разом з Амадео Модільяні ста­родавню скульптуру Греції, Ассирії, готики і, особ­ливо, Єгипту, Архипенко виробляв власний, неповторний стиль, намагаючись, за його словами, "поєднати в одній формі нев­ловиме: простір, прозорість, світло, реф­лексію...". І це йому блискуче вдалось. Революцію, яку Пабло Пікассо творив у малярстві, Олександр Архипенко здійснив у скульптурі.

Майже всі новаторські тенденції у мистецтві поч. ХХ ст. так чи інакше пов'язані з його ім’ям. Зароджується кубізм. Олександр Архипенко входить до знаменитої паризької "Золотої секції" разом з Дюшампіаном, Браком, Пікассо, Браккузі та Модільяні. У його роботах того періоду все тяжіє до простих форм: голова – куля, рухи – циліндри, очі – блакитні еліпси – "Синя танцюристка", "Боксери", "Карусель-П'єро" (1913). Та коли майстрові вказують, що його "Боксери" – початок кубізму в скульптурі, він відповідає: "Думка вико­ристання простих форм виникла з моїх захоплень… Саме вона привела мене до форм, які я вперше вжив у скульптурі в період кубізму. Але я не кубіст. Я сам по собі, я – неза­лежний". Знаменитий "Гондольєр" (1914), про якого Г.Голь писав: "…казкова вертикальна лінія, що ледь-ледь спирається на діагональ, а в цілому несе незрівнянну рівновагу", за словами Архипенка, "виносить геометричний характер із скрайнього спрощення, а не з догми кубізму…".

Так. Митець завжди у мистецтві "крокував своїм шляхом". Захопившись ідеєю моде­лювання простору, він вперше у світовій практиці використовує "простір всередині" та "порожнечу" як зобра­жальний елемент, рівний матеріальному. Це була одна з найбільших Архипенкових знахідок – “відкриті форми”. Водночас він переносить акцент з опуклості на впадину, зі світла на тінь. Так постають його шедеври, що стали вже мистецькою класикою ХХ століття – "Крокуюча жінка" (1912), "Червоний танок" (1913), "Жінка, що сміється" (1915).

Архипенко повертає у скульптуру колір, сміливо використовує най­різноманітніші матеріали: дерево, метал, скло. Нарешті, робить ще один винахід: скульпто-малярство, у якому поєднує тривимірний простір з пло­щиною, а скульптуру з малярством.

Ці новації породжують серію мандрівного цирку "Медрано" (1912), скульптури "Перед дзеркалом" (1915), "Еспаньйола" (1916), "Натюрморт з книгою і вазою на столі" (1918) та інші. У 1921р. скульптор переїздить із Парижа до Берліна, а у 1923 р. – до США, де поселяється назавжди. Тут, в Америці, у 1928 р. він ще раз дивує глядача своєю мистецькою знахідкою, архи­пентурою, ідея якої зародилась у нього ще в Берліні. За допомогою складного механізму вузькі кольорові смуги рухалися, творячи певні композиції, що змінювалися за бажанням художника.

Експериментував він зі "звуковою скульптурою" та робив напівпрозорі, освітлені зсередини форми – об'єкти (1940). Творча діяльність Олександра Архипенка вражаюча – 125 пер­сональних виставок. Не менша кількість виставок уже після смерті скульптора. Найвідоміші галерії світу – від Нью-Йорка до Токіо – гостинно відкривали двері перед творами митця. 48 музеїв та 139 приватних колекцій можуть похвалитися його скульптурами та картинами.