31. Вишивка. Килимарство.

Вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія

Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в 2 ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі рисунки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники 16-19 ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Орнаменти

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта.

Килимарство — традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного ткацтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла (завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги, саней), виконували обрядові та естетичні функції (використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах). Килими були обов'язковою частиною віна (приданого жінки); ними сплачували данину.

Ручне килимарство існує з тих часів, коли люди навчилися виробляти пряжу і тканини з волокнистих матеріалів. Батьківщиною килимарства вважається Персія (сучасний Іран). Історики вважають, що тодішні східні кочівники ткали щільні теплі полотна, щоб мати можливість швидко облаштувати житло. В умовах кочового життя захищали від вітру й піску, дозволяли розділити приміщення чи прикрасити його. Трансформація практичного полотна у твір мистецтва почалася, очевидно у часі, коли кочівники стали вести осілий спосіб життя.

Згодом, близько 4000 років тому, килимарство виникло у південній Туркменії. Виготовлення ворсових килимів було розвинуто у Середній Азії, Китаї, Ірані, Месопотамії (північна частина Сирії) в II—III столітті до нашої ери. Перші килими були вишиті на лляному полотні з різними тематичними сюжетами. Різновидністю вишитих килимів були килими з аплікаціями.

Перший стародавній килим, який дійшов до нашого часу, був витканий більше 2000 років тому.

Килимарство — невід'ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер'єрах, обрядовості. Ними накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривали сани, вони входили до віна молодої, їх використовували і на похоронах. Залежно від призначення килими мали відповідні форми, декор. Наприклад, вузькі та довгі слугували для накриття лав, з мотивами хреста та "голгофи" — для похоронного обряду.

Сировина і техніка.

Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними — рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.

На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки – налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні, так й естетичні функції. Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів з’являються такі нові види килимових виробів, як накидки на крісла, стільці, журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для салонів легкових автомобілів тощо.

Тчуть килими лічильною («рахунковою»), гребінковою («кругляння») та ворсовою техніками. Лічильну техніку застосовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим, що кольорові нитки закладають у зів для переплетення з основою по всій ширині килима і прибивають їх бердом. Існує кілька різновидів цієї техніки: «закладне», «у вічко», «на косу нитку». При «закладній» нитки утка двох суміжних площин різного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи. Під час ткання «у вічко» нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з'єднуються лише через кілька прокидок утка, і на межі стику утворюється щілина — «вічко». Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні «на косу нитку» нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами.

Килимарство виникло як домашній промисел. Уже в часи Київської Русі воно виділилося в окреме ремесло. В XIV ст. виникли цехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше почали використовувати у феодальному побуті, житті міщан. Різко зросла торгівля ними. Килимарські майстерні з підневільною кріпацькою працею створювалися при поміщицьких володіннях. В інвентарних описах феодальних володінь трапляється назва панський килим. Виготовлювані на мануфактурах у XVII — на початку XIX ст. на замовлення панів вони відрізнялися від народних внесенням у них композиційних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських художніх стилів — бароко, рококо, класицизму. Поряд з тканням виготовляли килими. Особливо славилися дорогі килими з введенням у них золотих і срібних ниток, вироблюваних у Львові.

Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно ґрунтувалося на традиційному домашньому виробництві. Для виготовлення використовували місцеву сировину, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало.

Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі самі орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. Відмінності у колориті зводилися до того, що на килимах з Лівобережжя він вирізнявся поєднанням золотисто-жовтих, синіх, коричневих і рожевих кольорів, на килимах з Правобережжя вводився ще червоний та чорний. Колір тла завжди був контрастним стосовно кайми. На килимах Східного Поділля домінуючим був червоний колір. Для волинських і поліських килимів характерне розбиття (поділ) поля килима на орнаментальні поля з геометричним або рослинним, але дуже геометризованим орнаментом, та каймою з геометричним орнаментом. Дуже складна семантика мотивів орнаменту поліських килимів, помітний зв'язок зі слов'янською (праслав'янською) світопоглядною системою.

В XIX ст. килими виробляли переважно у домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині XIX ст., килимарство згасало і як домашній промисел. Щоб підтримати його, а водночас і послабити зростання безробіття на землях, які входили до складу Російської держави, окремі меценати вживали для цього конкретні заходи, наприклад, організовували школи-майстерні, скуповування і продаж домашніх килимів.

Доля традиційних осередків килимарства в Україні після 1920 р. була різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тиску планового колективного господарювання, на західних — конкуренції фабричної продукції. Здебільшого вони збереглися, хоча кількість індивідуальних майстрів дуже зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська, Діхтярська, Хотинська, Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с. Кути, Пістинь, Яблунів на Гуцульщині та ін.). У Карпатських районах килимарство не мало таких традицій, як, наприклад, Наддніпрянщина. Однак процес відродження килимарства притаманний і Закарпаттю. Народні майстри — носії традиційного розуміння краси і доцільності, що створюють комплекс художньо-образного ладу килимів. Ці основоположні творчі принципи — запорука існування килимарства.