Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Mezhdunarodnoe_pravo.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
17.04.2019
Размер:
257.26 Кб
Скачать

24. Поняття визнання в міжнародному праві

Визнання - це односторонній політико-правовий акт, яким суб'єкт визнання (держава, що визнає, або міжнародна організація) і тверджує свою обізнаність про певний факт та позитивне ставлення щодо нього.

Таке визначення визнання вказує, по-перше, на те, що це є акт по¬літичний, який залежить від політичних інтересів держави, що визнає, та, по-друге, це є акт правовий, тобто такий, що тягне за собою правові і іаслідки (встановлення дипломатичних, консульських відносин, укла¬дення договорів та ін.).

Інститут визнання відноситься (відповідно, дестинаторами визна¬ння є) до визнання держави,уряду, повсталої сторони, нації, що бореть¬ся за свою незалежність. В ширшому розумінні, визнання відноситься до будь-якої правової ситуації, наприклад, визнання територіальних імін, що стають предметом визнання.

З огляду на те, що визнання є актом політичним, стає зрозумілою відсутність у міжнародному праві обов’язку визнання. Проте, існує обов’язок невизнання ситуації, що суперечить праву. Походження цього обов’язку пов’язують із сформульованою державним секретарем СІЛА у 30-ті роки XX ст. так званою доктриною Стимсона. Вона стала реакцією США на японську агресію у Китаї і окупацію Маньчжурії та містила протест, згідно з яким США не будуть визнавати жодної ситу¬ації або будь-якої умови, що суперечать Пакту Бріана-Келлога. Після Другої світової війни принцип невизнання протиправних ситуацій (наприклад, анексії території у випадку агресії) знайшов закріплення у низці міжнародних документів, таких як: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Декларація про визначення агресії 1974 р., Заключний акт НБСЄ 1975 р. та ін.

Теорії визнання

У доктрині міжнародного права склалися дві теорії визнання: кон¬ститутивна та декларативна,які відрізняються між собою моментом,з яким пов’язують настання правових наслідків фактів, що підлягають визнанню.

Згідно з конститутивною теорією визнання, лише визнання поро¬джує відповідні правові наслідки та надає відповідні правові, консти- туюючі (правовстановлюючі) якості дестинатору визнання: державі - міжнародну правосуб’єктність, уряду - здатність представляти державу у міжнародних відносинах. Відповідно, без визнання держава не може вважатися суб’єктом міжнародного права.

Серед недоліків конститутивної теорії визнання потрібно за-значити, по-перше, відсутність визначеної кількості актів визнання, необхідних для надання дестинатору зазначених якостей; по-друге, конститутивною теорією порушується засада суверенної рівності держав, оскільки наявність міжнародної правосуб’єктності суве-ренної (а тому - рівноправної) держави ставиться в залежність від її визнання з боку інших суверенних держав; по-третє, держава може ефективно існувати та реалізовувати міжнародні угоди і за відсутності будь-якого міжнародного визнання (наприклад, Придністровська Молдавська Республіка, яка існує без офіційного визнання протягом тривалого часу).

Згідно з декларативною теорією, визнання не впливає на існування дестинатора визнання та не надає йому відповідних властивостей, а лише констатує його появу та сприяє реалізації контактів з ним. Ви¬знання передбачає об’єктивне існування та внутрішню незалежність нової держави, проте не породжує її. Як зазначав Ф.Ф. Мартене, «дер¬жава виникає та існує самостійно. Визнанням лише констатується її народження».

Незважаючи на прогресивність та більшу відповідність сучасному міжнародному праву декларативної теорії, відсутність визнання з боку інших держав значною мірою перешкоджає реалізації її міжнародної правосуб’єктності. Але головним недоліком декларативної теорії є те, що вона розглядає виникнення нової держави як очевидний факт. Проте, якщо виникнення держави є сумнівним - сумнівним є також

и міжнародна правосуб’єктність. Тому визнання буде не лише актом констатації, але й правової оцінки.

Протиріччя між конститутивною та декларативною теоріями ви¬тання може бути вирішено шляхом розрізнення визнання з точки зору держави, що визнає,та держави,що визнається (дестинатора визнання), і погляду держави, що визнає, - визнання є конститутивним актом, з погляду дестинатора визнання - є декларативним актом ствердження

11 існування. Справедливим є також бачення визнання як акта консти¬тутивного характеру на ранніх етапах становлення держави, коли ще є сумніви щодо її існування, та декларативного - на більш пізніх етапах, к оли держава вже відбулася як суб’єкт міжнародного права.

Види визнання

Види визнання розрізняють в залежності від дестинатора визна-ння: держави, уряду, уряду у вигнанні, воюючої та повсталої сторони, організації опору та національного визволення.

Визнання держави має місце у випадках появи нової незалежної держави, революційних та інших соціальних перетворень, територіаль-

11 их змін, об’єднання та розділу держав і т.д. Основним критерієм визна- н ня держави є її незалежність та самостійність у реалізації ефективної та легітимної державної влади, що означає законність її встановлення та підтримку з боку населення встановленого режиму.

Визнання уряду означає визнання його здатності здійснювати ефективну державну владу в країні та представляти її на міжнародній арені. Питання про визнання уряду виникає лише при неконституцій¬ному приході до влади. У міжнародній практиці поширення отримали дві доктрини визнання урядів, названі іменами міністрів іноземних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) та Мексики Хенара І'стради (доктрина Естради).

Доктрина Тобара приписує утримуватися від визнання урядів, що прийшли до влади у результаті державного перевороту або іншим неконституційним шляхом, поки не буде сформовано конституційним шляхом вільно обраний уряд.

Доктрина Естради виступає проти «образливої практики, що по¬сягає на суверенітет інших націй... та веде до того, що внутрішні справи останніх можуть ставати предметом оцінки з боку інших урядів...». Інакше кажучи, дана доктрина виходить з того, що законність або не¬законність приходу до влади уряду не має бути предметом оцінки з боку іноземних країн.

Сучасна міжнародна практика виходить також з теорії «ефектив¬ного контролю», згідно з якою ефективний контроль уряду, за умови його стабільності та тривалості, над певною територією є основною вимогою у прийнятті рішення щодо його визнання.

Особливим видом визнання є визнання уряду у вигнанні, що отримало широке поширення під час Другої світової війни, коли уря¬ди низки окупованих країн (Польщі, Франції, Чехословаччини та ін.) були вигнані зі своїх держав та знайшли притулок в інших країнах або були в них сформовані. Таке визнання має місце за умов тісного зв’язку уряду зі своїм народом, а також наявності військових формувань, які продовжують активну боротьбу за визволення своєї країни і підлеглі своєму уряду.

Визнання воюючої сторони означає визнання учасником міжна¬родних відносин, що регулюються законами та звичаями війни. Харак¬терно, що такий суб’єкт добровільно приймає на себе статус воюючої сторони, вступаючи до міжнародного збройного конфлікту з іншим суб’єктом міжнародного права. Визнання повсталої сторони надається внутрішньодержавному суб’єкту у збройному конфлікті неміжнарод- ного характеру - визнання повстанців, організацій опору, учасників національно-визвольної війни та ін. Визнання воюючої та повсталої сторони породжують права та обов’язки, що витікають з законів та звичаїв війни (надання статусу комбатанта, право притулку, тощо).

Форми визнання

Існують наступні форми визнання:

- de-jure;

- de-facto;

- ad hoc.

Найбільш поширеним є визнання de-jure, яке є офіційним, по-вним та остаточним. Воно передбачає встановлення між суб’єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі та су-

11 роводжується, як правило, заявою про офіційне визнання та встанов¬ленням дипломатичних відносин. Визнання де-юре носить безумовний характер та, як правило, не може буди відкликане.

У разі наявності сумнівів щодо відповідності міжнародному пра¬ну виникнення нових держав та урядів, використовується визнання tie-facto,яке є офіційним, але не повним. Воно може супроводжуватись їй гановленням консульських відносин, але це не є обов’язковим. Ви¬щання de-facto трактується з політичних причин як проміжне між иснизнанням держави та повним визнанням. Визнання de-facto може бути відкликане.

Особливою формою є визнання ad hoc (визнання на даний випа- . . . док), яке має місце, коли держава вступає з іншою державою у разові

відносини для здійснення конкретних дій, проведення мирних пере-говорів, підготовки мирних угод, тощо. Прикладом можуть служити неодноразові переговори між Організацією Визволення Палестини і .і Ізраїлем.

Визнання може бути як явно вираженим, так і у формі дій, що свідчать про визнання (так зване «мовчазне визнання»). Прикладами можуть служити встановлення дипломатичних відносин, укладення двосторонньої угоди з новою державою, продовження відносин з новим урядом, що прийшов до влади неконституційним шляхом. Проте не є визнанням факт участі суб’єктів міжнародного права, що не визнають один одного, у одному багатосторонньому договорі або міжнародній і »рганізації (див. ст. 82 Віденської конвенції про представництво дер¬кав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]