37. Набрання міжнародним договором чинності. Дія міжнародного договору

Договір набирає чинності в порядку і з моменту, передбаченому в . имому договорі або погодженому між державами, які брали участь у переговорах. При відсутності такого положення або домовленості до¬говір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх учасників переговорів на обов’язковість для них договору.

До набрання чинності договір або його частина може застосо¬вуються тимчасово, якщо це передбачається самим договором або держави, які брали участь у переговорах, домовилися про це в якійсь інший спосіб.

Згідно з принципом pacta sunt servanda кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватися. Учасник договору не може посилатись на положення свого внутріш¬нього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Як правило, договори не мають зворотної сили. Однак за взаємною згодою сторони можуть поширити дію договору на події і факти, що існували до набирання ним чинності.

Строк дії договору визначається в самому договорі. Існують без¬строкові договори. До них належать мирні договори, договори про кордони, статути міжнародних організацій тощо. Багато двосторонніх договорів укладаються на певний строк, але передбачають, що після його закінчення договір залишатиметься чинним до тих пір, поки один з учасників не заявить про свій намір денонсувати договір. Часто в договорі встановлюється, що після закінчення первинного строку дії договір буде автоматично подовжено на певні періоди, якщо жодна з сторін до закінчення строку дії договору не направить повідомлення про намір припинити його дію. Продовження дії договору, здійсню¬ване до закінчення його строку на умовах, передбачених в договорі, називається пролонгацією. Якщо згідно з положеннями договору для пролонгації не потрібне вчинення ніяких дій, вона є автоматичною, якщо потрібне - ініціативною.

Від пролонгації слід відрізняти відновлення дії договору (ренова- цію), яка здійснюється у разі припинення або зупинення дії договору.

Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб, то договір є обов’язковим для кожного учасника щодо всієї його території (ст. 29 Віденської конвенції 1969 p.).

Договори і треті держави. За загальним правилом, що міститься у ст. 34 Віденської конвенції 1969 p., договір не створює зобов’язань або прав для третьої держави без її на те згоди. Конвенція розрізняє договори, які передбачають зобов’язання для третіх держав (ст. 35) і договори, які передбачають права для третіх держав (ст. 36). Відносно зобов’язань Конвенція вимагає вираження третьою державою ясної

і годи на це зобов’язання у письмовій формі. Щодо прав, згода третьої д< І >жави припускається доти, поки не має доказів протилежного, тобто и п о, що держава відмовляється від прав, що надаються договором.

Стаття 38 Конвенції закріплює за нормою, що міститься у договорі, можливість стати обов’язковою для третьої держави в якості звичаєвої норми міжнародного права.

39.Недійсність міжнародних договорів

В міжнародному праві існує презумпція дійсності договорів, згідно ' нкою кожний чинний договір є обов’язковим для учасників, поки Інше не встановлено на основі міжнародного права. Таким чином, не¬нин 11 ість договору має бути встановлена, після чого кожен учасник має нр.іно вимагати, щоб в межах можливого було відновлене положення, іміпсне в результаті виконання договору.

І Іедійсність договору може бути відносною і абсолютною. Відносна 11 < дійсність робить договір оскаржуваним, її підставами є помилка, об-

f. .її ідкуп представника держави,укладення договору з порушенням

ііо/н >жень внутрішнього права,які стосуються компетенції укладати до- і от іри. Абсолютна недійсність означає нікчемність договору із самого

Її підставами є примус представника держави, примус держави

мімихом погрози силою або її застосування, протиріччя імперативній їй ірмі загального міжнародного права (jus cogens).

Я кщо договір визнано недійсним, можливо декілька варіантів: його учасники звільняються від зобов’язання виконувати договір у подаль-

му; усуваються підстави, які стали причиною недійсності договору;

ІІІ її одою учасників переглядається весь договір або його частина.

40Поняття і джерела права міжнародних організацій

Міжнародні організації в їх сучасному розумінні виникли напри- мм ці XIX - початку XX ст.ст. Так, в 1874 р. був створений Всесвітній

товий союз, в 1919 р. - Міжнародна організація праці і т.д. Першою

м і /іч і іародною політичною організацією універсального характеру була Мп а І Іацій, заснована в 1919 р. відповідно до положень Версальської

* ні теми і що формально проіснувала до 1946 р.

11 раво міжнародних організацій є сукупністю норм, що регулюють процес утворення, діяльності та припинення діяльності організації, и ні модії з іншими суб’єктами міжнародного права та міжнародних МІДНОСИН.

І Іраво міжнародних організацій як самостійна галузь міжнародно-

рана складається з двох груп міжнародних норм, утворюючих: по-

Ні рі і іе, «внутрішнє право» організації (норми, що регулюють структуру і ірі м 11 і іації, компетенцію її органів і порядок роботи, статус персоналу, 111111 і 11 равовідносини) і, по-друге, «зовнішнє право» організації (норми диткорів організації з державами і іншими міжнародними організа- ціими).

І Іорми права міжнародних організацій переважно є договірними мі >| імами, тому право організацій - одна з самих кодифікованих галузей мі * народного права. Джерелами цієї галузі є засновницькі документи МІ ж народних організацій, Віденська конвенція про представництво Держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсаль¬ного характеру 1975 р., Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., угоди про привілеї і імунітети міжнародних організацій та ін.41.

Поняття, характерні риси та види міжнародних організацій

Міжнародна організація - заснована міжнародним договором організація, що покликана на постійній основі координувати дії держав- членів відповідно до наданих їй повноважень.

Характерні риси організації:

• створення шляхом укладення особливого договору, що є засно­вницьким актом;

• система постійно діючих органів;

• автономний статус і відповідні функції.

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застосо­вані різні критерії.

За характером членства міжнародні організації поділяються на міжурядові та неурядові. Останні, хоча і відіграють значну роль на міжнародній арені, не розглядаються як суб’єкти міжнародного права, оскільки створюються не державами, а юридичними та фізичними особами різних держав.

За колом учасників міжнародні міжурядові організації поділя­ються на універсальні, відкриті для участі всіх держав світу (ООН, її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону (Африканський Союз, Організація американ­ських держав).

Міжурядові організації поділяються також на організації загальної і спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції стосується всіх сфер відносин між державами-членами: політичної, економічної, соціальної, культурної і ін. (наприклад, ООН, СНД, ОАД). Організації спеціальної компетенції обмежуються співпрацею в одній спеціальній області (наприклад, Міжнародна організація праці) і за предметом діяльності можуть поділятися на політичні, економічні, соціальні, культурні, наукові, релігійні і т.д.

За порядком вступу організації поділяються на відкриті (будь-яка держава може стати членом) і закриті (прийом в члени проводиться за згодою первинних засновників).