73Правовий режим Чорноморських проток

Чорноморські протоки (Босфор, Дарданелли та Мармурове море) мають важливе економічне та військове значення для всіх чорномор­ських держав. Правовий режим проток визначений Конвенцією про режим проток, яку було укладено у 1936 р. в швейцарському місті Монт- рьо. Відповідно до Конвенції, гарантується принцип повної свободи судноплавства по Чорноморським протокам для торгівельних суден як в мирний, так і в військовий час (якщо Туреччина є воюючою стороною, то правом вільного проходу користуються тільки судна держав, що не допомагають противнику Туреччини).

Відносно проходу через протоки військових кораблів, Конвенція встановила ряд загальних положень: обов’язкове повідомлення про прохід, обмеження кількості та тоннажу кораблів, що проходять через протоки, та ін. Конвенція проводить чітку різницю між проходом через протоки кораблів чорноморських та нечорноморських держав. Чорно­морським державам дозволяється проводити через протоки кораблі будь-якого тоннажу, а також підводні човни. Підводні човни повинні проходити протоки у надводному стані, а лінійні та інші великотон­нажні кораблі - поодинці у супроводі не більше двох міноносців.

Конвенція дозволяє нечорноморським державам проводити через протоки тільки легкі військові кораблі водотоннажністю до 10 тис. т. Загальний тоннаж усього військового флоту нечорноморських держав, який може перебувати в стані транзиту через протоки, обмежується 15 тис. т., число кораблів, які одночасно проходять через протоки, - 9,

мі'лльний тоннаж військового флоту нечорноморських держав у Чор­ному морі - ЗО тис. т. (при можливості його збільшення до 45 тис. т. зі і( и /і ьшенням тоннажу військово-морських сил чорноморських країн). І|мничний термін перебування кораблів нечорноморських держав в ' І орному морі - 21 доба.

Порядок проходу суден через протоки регламентується числен­ними правилами турецького уряду і обов’язковими постановами портів.

73Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу

Міжнародні канали - це штучні морські шляхи, що поєднують морські простори та використовуються для інтересів морського суд­ноплавства. Особливістю правового режиму міжнародних каналів ■ те, що вони, будучи частиною території держави-власника каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно і >()межують правомочність даної держави.

До принципів правового режиму міжнародних каналів відно- і нться: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його ииутрішні справи; свобода судноплавства по каналу для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов’язок користувачів дотри­муватись норм міжнародного права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства по більшості каналів характеризується на­ступними основними рисами:

• канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і вій­ськових кораблів всіх держав;

• адміністрації каналу заздалегідь повідомляється назва і прина­лежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження судів певних розмірів і тоннажу), перед­бачена сплата зборів;

• встановлюються правила проходження каналу.

У військовий час воюючим державам в каналі забороняється ви­саджувати і приймати на борт війська, приймати на борт та розванта­

жувати військові вантажі і т.д.; відносно території каналу забороняється її блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародними договорами, наприклад, Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому ка­налу 1888 р.

Статус Суецького каналу, відкритого для міжнародного судноплав­ства в 1896 р., врегульований угодою, яку було укладено у Константино­полі у 1888 р. Конвенція закріпила засаду повної свободи судноплавства для суден і військових кораблів. Канал було також нейтралізовано. В 1956 р. Уряд Єгипту націоналізував канал, однак односторонньою декларацією 1957 р. підтвердив свободу судноплавства.

Плавання по Панамському каналу регулюється положеннями британсько-американського договору 1901 р., а також угодою між США та Панамою 1903 р. Канал є вільним і відкритим для суден і військових кораблів всіх держав. На підстав першого договору було нейтралізо­вано канал, проте другий договір надав СІЛА «на вічні часи» право будівництва, експлуатації та адміністрування каналу. За Договором про Панамський канал 1977 р. СІЛА передала Панамі значну частину прав над каналом. З 1 січня 2000 р. над Панамським каналом повністю відновлено суверенітет Панами.

Кільський канал з’єднує Балтійське і Північне море. Спочатку він підлягав регулюванню німецьким правом, однак після Першої світової війни Версальський договір закріпив, що канал та підхідні до нього шляхи повинні бути вільними та відкритими на засадах повної рівності для військових кораблів та торгівельних суден всіх народів, що знахо­дяться у стані миру з Німеччиною. В теперішній час канал знаходиться під повною юрисдикцією Німеччини.

74

Поняття та джерела права зовнішніх зносин

Під правом зовнішніх зносин розуміють галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють офіційні відносини та зв’язки між суб’єктами міжнародного права, які здійснюються спеціальними органами зовнішніх зносин.

Сьогодні цією галуззю охоплюється діяльність не лише дипло матичних та консульських представництв держав за кордоном, а й спеціальних місій, делегацій держав на міжнародних конференціях, постійних представництв держав при міжнародних організаціях, пред ставництв міжнародних організацій в державах-членах або при інших міжнародних організаціях тощо.

Таким чином, норми галузі право зовнішніх зносин можна розді лити на чотири групи: дипломатичне право, консульське право, прано спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій Основною складовою в праві зовнішніх зносин є дипломатичне і кон сульське право.

Джерелами права зовнішніх зносин є міжнародні звичаї та дого вори, серед яких головними є: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 р., Віденська конвенції! про представництво держав у їх відносинах з міжнародними органі­заціями універсального характеру 1975 р. та ін.

Особливістю права зовнішніх зносин є те, що разом з міжш родними договорами і міжнародними звичаями велике значення и ньому мають внутрішньодержавні правові акти, присвячені в тій чи іншій мірі правовому положенню іноземних дипломатичних І консульських представництв на території держави перебування (як непряме джерело).

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право

Дипломатію можна визначити як офіційну діяльність державних

• *1 *і .ч і пі зовнішніх зносин, які реалізують функцію держави із встанов- іігпші та підтримки міжнародних відносин, а також з захисту прав та In и і'єсів держави, її юридичних і фізичних осіб за кордоном.

І Ісрвинне значення слова «дипломатія» - це «утримувач дипло­ми» (під старогрецької - diploma), тобто рекомендаційної або вірчої ||ііім<м и, яка видавалася в Стародавній Греції офіційним особам, що Підправлялися за кордон.

Іовнішня політика, дипломатія і міжнародне право тісно Ийгії мс >і юв’язані. Зовнішня політика є загальним курсом держави в між- Миродиих відносинах. Дипломатія є головним інструментом реалізації н н > 111 м 111 ьої політики держави. Як зовнішня політика в цілому, так і засіб н ідіін пення - дипломатія - повинні відповідати міжнародно-правовим

11. о і' м .і м, зокрема нормам дипломатичного права. Дипломатичне право, |! і in ми чергує сукупністю міжнародно-правових норм, що визначають іі|' инопе положення та регулюють діяльність дипломатичних пред- \ Іиипицтв держав.

І Іраво на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних Itpiin держав, витікає з права посольства. Розрізняють активне право Цін оньства - право держави направляти своїх дипломатичних та (нчн уміїських представників до іноземних держав, і пасивне право

її.«, гна - право приймати у себе дипломатичних і консульських

мрі ц. і. шпиків іноземних держав.

Органи зовнішніх зносин держав

Дипломатична діяльність держави реалізується через систему ор- Нміім зовнішніх зносин. Розрізняють внутрішньодержавні і закордонні НрІїІІІИ ювнішніх зносин.

• і мою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поді- НИни і,і и і іа органи загальної компетенції (так звані органи політичного І^ріініицтва - голова держави,уряд, міністерство закордонних справ) їм і in цііїльної компетенції (органи,які представляють державу в одній Я|||І.ІІІ менш широкій сфері її зовнішніх відносин).

• ведення переговорів з урядом держави перебування;

• з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

• заохочення дружних відносин між державою, що акредитує, і державою перебування і розвитку їх взаємин в області економіки, культури і науки.

Зазначений вище перелік функцій дипломатичного представниц­тва не є вичерпним. Воно може виконувати й інші функції, наприклад консульські. Тоді в них створюються консульські відділи.

В практиці соціалістичних держав часто складовою частиною дипломатичного представництва були торгівельні представництва, які відповідали за економічну співпрацю. Функціонування таких тор- гівельних представництв було пов’язано з державною монополією на зовнішню торгівлю.

76Голова дипломатичного представництва. Початок та закінчення місії голови дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. (ст. 14) визначає три класі голів дипломатичних представництв:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник;

• повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв де­яких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святого Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичного представництва третього класу - при міністрі закордонних справ, Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництв» (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається зц домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитуг, запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення кон-И|ч гної особи головою представництва в даній державі. Відмова в ми плині агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню Дії і її м особи головою представництва. Держава перебування не повинна іи иііцомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо Ш ргман було надано, призначеному послу або посланнику видаються ш|"іі грамоти для їх вручення голові держави перебування. Під час

• н|чційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла цію иосланника.

М ісія дипломатичного представника припиняється за ініціативою ін і ’ і ,иш,що акредитує (вихід у відставку, нове призначення,хвороба), ЦОі ■ і.і ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи їй і ччш nongrata_>a6o в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною ііі і »бою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами цим припинення діяльності представництва в цілому є розірвання цшиїоматичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із ' 11 ірі 11 як суб’єкта міжнародного права, а також інколи соціальна рево- Ніпцпі в одній з держав або просто неконституційна зміна уряду.

77Структура та персонал дипломатичних представництв. Дипломатичний корпус

І Ісрсонал дипломатичних представництв поділяється на три кате- Іпри дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу пред- ринпицтва.які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це і му 11 юні звання, які, на відміну від встановлених міжнародним пра- Мим к/іасів, які призначені лише для голів представництв, надаються Инпмоматичним працівникам на основі законодавства держави, що їх ІПр.-дитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листо- іііідн 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: 11>іц шичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Цін /цінник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу; радник першого класу; радник другого класу; перший іі'іірі'т.ір першого класу; перший секретар другого класу; другий се­кретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів.

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур’єрів та інших осіб, що виконують обов’язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представ ництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних пред­ставництв.

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипло матичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - цс сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акре­дитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голій дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять уі і члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних пред- і ставництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемош альних питань, під час урочистих заходів (наприклад, вступ на посаду голови держави, відзначення національного свята, висловлення спін чуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно 81 існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих у ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном і папський нунцій. Серед обов’язків дуаєна - консультування новопрш начених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування.

78Дипломатичні привілеї та імунітети

У силу свого особливого положення дипломатичним агентам ііі дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, ніч покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для ми конання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом »під розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх мі рі опалу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі пі пішиві права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним Нрі'Ді і авництвам та їх персоналу.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї Поділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та і» ііОисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та It пік родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипмоматичного представництва, недоторканість його архівів і доку- М' і і гін, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на Лі' ііігрешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими |і|" ді тавництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недотор- МІІІІ гі. особистої резиденції, повний імунітет від кримінальної юрис- цін і ііі держави перебування, а також від цивільної і адміністративної ЦрИї дикції у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні Ц|*ииі;ісї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміні- і і ini і пішої юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту Ціним пред’явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким ДИіиомат або член його родини володіє особисто,позов по спадкоєм­ній < праві, у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п.,а також Ціннії із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони »«ІІМ.ІІОТЬСЯ з метою особистої вигоди.зволу держави перебування, який має назву екзекватура. Екзекватури оформлюється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документу. Завідуючим консульських відділів посольств KOI І сульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вон 11 діють як співробітники дипломатичного представництва. Держава, що відмовила у виданні екзекватури, не зобов’язана повідомляти державі, що представляється, мотиви такої відмови.

Початком консульської місії голови консульської установи вваж.і ється момент видачі йому екзекватури, інших консульських посадови х осіб - повідомлення країни перебування про їх прибуття з зазначенням імені, прізвища, посади, рангу тощо.

Консульська місія припиняється на наступих підставах: відкли кання консульської посадової особи державою, що представляється: анулювання екзекватури державою перебування; оголошення кон сульської посадової особи persona non grata у державі перебування, повідомлення державою перебування держави, що представляється, про те, що держава перебування перестала вважати консульську по садову особу працівником консульського персоналу.

Від припинення місії консульської посадової особи слід відрізняти припинення діяльності консульської установи, яка можлива у таких випадках: вихід території консульського округу зі складу держави не ребування; закриття консульської установи; оголошення стану війни між державами тощо.

а*

80Право спеціальних місій

Правовий режим спеціальних місій встановлений у Віденській конвенції про спеціальні місії 1969 р. Згідно з Конвенцією, спеціальна місія - це тимчасова місія, яка за своїм характером представляє держа ву і направляється однією державою до іншої за згодою останньої для спільного розгляду певних питань або для виконання щодо неї певноп > завдання. Держава може направляти спеціальну місію в іншу держану за згодою останньої, попередньо отриману через дипломатичні та інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Функції спеціальної місії визна чаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і приймаючої! і державою. Для направлення або прийняття спеціальної місії не є необ хідною наявність дипломатичних або консульських відносин між дер жавами. За деякими виключеннями, держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши попередньо приймаючій державі всю необхідну інформацію про чисельність і склад спеціальної місії і, зокрема, повідомивши про прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Приймаюча держава може не нада ти своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини і умови в приймаючій державі та потреби даної місії. Вона може також,не повідомляючи причин відмови, не надати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії. Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встанои лення місією офіційного контакту з міністерством закордонних спраи або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість Функції спеціальної місії припиняються, зокрема: а) за домовленіс тю зацікавлених держав; Ь) після виконання завдання спеціальної місії, с) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; сі) після повідомлення державою, що посилає, про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

»•І пінія повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає ЦІМ'м.ність спеціальної місії припиненою.

І мунітети і привілеї спеціальної місії пов’язані з задачами, що перед н> іо поставлені. Разом з тим у Конвенції 1969 р. закріплені деякі об- м< і . пня імунітетів і привілеїв спеціальних місій. Зокрема,у ст. 25,яка |(*|н доачає недоторканність приміщень, що займає спеціальна місія, ці мі у. кається вступ у ці приміщення представників місцевої влади у Мінмдку пожежі або іншого стихійного лиха без згоди голови місії чи Іти ти відповідного постійного дипломатичного представництва.

• ст. 31, присвяченій імунітетам членів дипломатичного персоналу * н і н і. м 11 ьної місії від юрисдикції держави перебування, Конвенція 1969 р. Иі і її поплює, що зазначеним особам можуть бути пред’явлені позови (||ІН відшкодування збитків, завданих внаслідок нещасного випадку, ймі' никаного транспортним засобом, що використовується за межами Ні|іі цій них функцій даної особи. Також Конвенцією 1969 р. встановлені іні.і і .імі підстави для пред’явлення позовів, які допускає Віденська Ммиїсіїція 1961 р. стосовно членів дипломатичного персоналу пред- ІІ'Лііііицтва.

Консульські імунітети та привілеї

Кої ісульські привілеї та імунітети можна визначити як сукупність ■ ніпінних пільг, переваг та преференцій, що надаються іноземним ♦••ні. у /і ьс ьким установам та їх співробітникам відповідно до норм між- іі**І * * ідиого права та законодавства країни перебування. В консульсько- М і і * і ■ ■ * 11 і, як і в дипломатичному, розрізняють дві категорії привілеїв та ру м 11 і-тів: а) привілеї та імунітети консульських установ; б) привілеї та ■іу іігіїти штатних консульських посадових осіб та інших працівників pill* у/м.ськихустанов.

І І.ійсуттєвішими в першій категорії є: недоторканність консуль- Н'Иїн приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; її* in * трканність консульського архіву та документів; свобода зносин; Аі ііи ргіикодні зносини і контакти з громадянами держави, що пред- і ііім/іііі іься. Консульські установи також мають право отримувати Іиі|ч *| імацію від компетентних органів країни перебування про смерть, Will*у га піклування, про аварії суден і літаків (держави, що пред-

• ійііііін ться); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни in і»*•(іування; стягувати консульські збори.

Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять

і чи та недоторканність консульських посадових осіб, яка є значно

минім>ю порівняно з дипломатичною, тому що вони можуть бути ИМргштовані або ув’язнені за скоєння важких злочинів; імунітет від иіриї дикції, який також не є абсолютним і консульські посадові особи

• .* п і мцшники консульських установ захищаються лише щодо дій, якіМІЖНАРОДНЕ ПРАВО: екзаменаційний довідник

в

144

чиняються ними при виконанні консульських функцій; звільненні! від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживаннн; звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митного збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і зборів тощо.

83.

Поняття та джерела міжнародного кримінального права

В літературі зустрічаються різні концепції міжнародного*кри- мінального права. 1.1. Лукашук визначав міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співпрацю держав і міжнародних організацій в бо­ротьбі зі злочинністю. Досить поширеною є концепція, згідно з якою міжнародне кримінальне право включає як міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішньодержавного кримінального права. При будь-якому підході слід відмітити головну особливість міжнародного кримінального права, а саме - встановлення прямої кримінальної від­повідальності фізичних осіб за порушення найбільш важливих норм міжнародного права.

Система міжнародного кримінального права знаходиться в процесі формування. Сьогодні до цієї галузі входять норми, що відносяться до кримінального та кримінально-процесуального права, а також до судоустрою. Тому в широкому сенсі міжнародне кримінальне право є сукупністю міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють співпрацю між суб’єктами міжнародного права з запобігання злочинам і притягнення винних фізичних осіб до відповідальності за скоєння злочинів за міжнародним кримінальним правом, надання судової допомоги, проведення розслідувань, кримінального переслідування і судового розгляду, вживання і виконання мір покарання, оскарження і перегляду судових рішень.

Початком кодифікації міжнародного кримінального права можна вважати прийняття в 1945 р. Статуту Нюрнберзького трибуналу. Далі процес кодифікації продовжився прийняттям Статуту Токійського трибуналу 1946 р., Статуту Міжнародного трибуналу по колишній 174 МІЖНАРОДНЕ ПРАВО: екзаменаційний довідний — -— —-— ■Д

Югославії 1993 р., Статуту Міжнародного військового трибуналу пМ

Руанді 1994 р. і Статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. І

На сьогоднішній день джерелами міжнародного кримінального

права також є численні конвенції про боротьбу з міжнародними з;ки І

чинами і злочинами міжнародного характеру, договори про співпраці«і

і правову допомогу у кримінальних справах, договори, що регулюю 1і.

діяльність міжнародних організацій, в компетенцію яких входить бо

ротьба зі злочинністю.

96.

100

Поняття, цілі та принципи права міжнародної безпеки

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, прин- ц_ИІи і норми якої регулюють взаємодію суб’єктів в цілях забезпечення _МИ]'У і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скоро­чені озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в _колжтивних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, _алетакож і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зро- ₃у_Мло, правові. Особливе значення надається розвитку та вдоскона- _ленпо демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший _плаі висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, у_Суіення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забез- печ^ння миру.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цідМИ і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує _мі_с,е цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом _Прдіа міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована го­лова мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також _шлуси її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для зап'бігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або ін- _ши;порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, _ВИрШення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до _ПОр^гшення миру». Статут ООН визначив основні принципи права _м^іародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення _споів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих нр^ципів Статут зобов’язує держави надавати ООН допомогу в її діях і у_Тимуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої 0ОІ спрямовує дії превентивного або примусового характеру.Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки.

101

Загальна колективна безпека. Право на самооборону та гуманітарна інтервенція

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Харак­терною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загро­зи миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов’язані проявляти терпимість; роз­вивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов’язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви­рішувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об’єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Ьезпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встано­вивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутом.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки має право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного спо­лучення, роботи ліній зв’язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недо­статніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов’язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави- члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є пра во на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід’ємної ч права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщенії про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру, Заходи самооборони повинні бути адекватними, не виходити за межі необхідної оборони. Наприклад,у відповідь на локальний прикордон­ний конфлікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну само­оборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять по­ложення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також її звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної само­оборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у та­кому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним пра­вом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

102

Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. ОБСЄ. НАТО

Статут О ОН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди І органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і (W шеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх ДІм/іьність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада lie шеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть іпиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку к і шективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована Іфо всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної (к іпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Ор­ганізація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов’язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була і творена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та і півробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Осно­вним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення без­пеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розви­ток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов’язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов’язалися негайно кон­сультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була ство­рена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об’єднання. Штаб-квартира організації зіш ходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договор збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметьс я як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасі і допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Фраї і ція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалії!, СІЛА, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польщ.і Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенії!, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята ноіі.і концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторон и зобов’язалися не приймати ніяких міжнародних зобов’язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників до­говору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить гро­міздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Голо­вними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розви­ватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обго­ворювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

105

Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль

Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної безпеки. Його завдання - попередження погіршення від­носин в результаті взаємного непорозуміння, створення впевненості у відсутності загрози безпеці. Першими міжнародно-правовими актами % даного питання можна вважати Угоди між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни (1971 р.) і про іііпобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони зобов’язалися ііінобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне мтстрення їх відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони негайно приступають до взаємних кон- і у/іьтацій.

Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в обіг За- міючним актом НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про вій- і і.кову діяльність, нагляд за нею.

Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Іаключний документ першої спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв’язок роззброєння з довірою.

Комісія ООН з роззброєння у 1988 р. заявила, що ефективний контроль - найважливіший елемент будь-якої угоди із роззброєння, іокрема,укладення Договору про заборону випробувань ядерної зброї н атмосфері,у космічному просторі та під водою (Москва, 1963 р.) стало можливим лише після створення національних технічних засобів на­дійного контролю за ядерними вибухами в інших державах. Всі держави повинні поважати право на національний контроль і не перешкоджати його здійсненню.

Формами контролю є обмін інформацією про розміщення озброєнь і заходи з їх обмеження, а також взаємні інспекції на місцях. Більшість договорів в області роззброєння передбачає створення систем конт­ролю. Для здійснення контролю деякі договори передбачають створен­ня міжнародних організацій.

Особливе місце в системі контролю займає Договір про відкрите небо 1992 р. Його мета - сприяти більшій відвертості у військовій ді­яльності сторін, а також зміцненню безпеки через заходи укріплення довіри. Договір встановив режим відкритого неба для проведення наглядових польотів державами-учасницями над територіями інших держав-учасниць.

Роззброєння. Договір ПРО

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшли відображення у низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов’язання держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого укла дення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем.

Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулю­вання озброєнь» (ст. 11). На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання озброєнь» (ст. 26).

Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил, ліквідацію вій­ськових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і припинення військового навчання; припи­нення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували озброєнь для гаранту­вання своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь.

Особливе значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної, бактеріологічної, ра­діологічної, екологічної).

Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне зна­чення мають угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р„ Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін.

В 1963 р. був підписаний Московський договір про заборону ви­пробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під 1« їдою. У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну іііоорону ядерних випробувань.

З 1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Дер- іМНИ, що володіють ядерною зброєю, зобов’язалися не передавати її р Мгидерним державам, а останні зобов’язалися не приймати ядерну Юрою. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прий­ми ла Резолюцію про гарантування безпеки, згідно з якою агресія із ністосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, [ що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, І перш за все її постійних членів.

Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає ніким чином:

а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її пже мають в своєму розпорядженні (ядерні держави);

б) розповсюдження цієї зброї є протиправним;

в) неядерним державам повинні бути надані гарантії безпеки від ндерної агресії.

Істотну роль в обмеженні розповсюдження ядерної зброї і в забез­печенні безпеки неядерних держав відіграють без’ядерні зони.У 1967 р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Аме­риці,який оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без’ядерна юна була створена у 1985 р. шляхом прийняття Договору про без’ядерну юну південної частини Тихого океану. У ньому містяться норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. 1 Іідписавши Протокол II, п’ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської Америки.

Договір про Антарктику 1959 р. створив без’ядерну зону, заборо­нивши проведення будь-яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах.

Що стосується неядерних видів зброї масового враження, то в цій області серйозним досягненням стала Конвенція про заборону розробці ки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) І токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення 1993 р.

Екологічним засобам і методам ведення війни присвячено Кон венцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого 311 стосування засобів впливу на природне середовище 1976 р. Конвенції! забороняє вдаватися до будь-якого ворожого застосування засобів дії на природне середовище, які мають масові, тривалі і важкі наслідки. Зокрема, забороняється використання засобів, здатних змінити погоді і і умови, викликати землетруси, приливні хвилі, затоплення, а також при - вести до виснаження озонового шару.

Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки с обмеження стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль її цьому процесі із самого початку належала двом «наддержавам» - СРСР і США. В 1972 р. вони підписали угоди, відомі як ОСО-1. Вони вклю­чають Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Договір по ПРО обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для кожної зі Сторін. В 1974 р. Сторони підписали Протокол, що обмежує кількість районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Об­меження ПРО мало важливе значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти удару у відповідь. Однак, у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО.

Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. ввела обмеження відносно кількості пус­кових установок стратегічних балістичних ракет. Було також обмежено кількість балістичних ракет на підводних човнах до 950 для СРСР і до 710 для США. Термін дії Угоди - п’ять роїсів. Проте в 1977 р. Сторони заявили, що вони будуть і надалі дотримуватися Угоди.

У 1987 р. в результаті зустрічі на вищому рівні між СРСР і США був підписаний Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь.

У березні 2002 р. в результаті зустрічі президентів Росії і США був міді іисаний новий Договір між РФ і США про скорочення стратегічних Ийі і упальних потенціалів.

Скорочення звичайних озброєнь тільки починає здійснюватися, І притому досить повільно. Найістотнішим досягненням в цій області ► Договір про звичайні збройні сили в Європі, підписаний в Парижі у І •>*>() р. 22 державами. Ним передбачено значне скорочення наземних

І іишітряних, але не морських сил.

106

Поняття та джерела права збройних конфліктів

Право збройних конфліктів являє собою самостійну галузь між народного права, принципи і норми якої регулюють допустимісі і. засобів і методів ведення війни, забезпечують захист жертв збройних конфліктів, встановлюють взаємостосунки між воюючими і невоюн» чими державами.

Безумовно, оскільки галузь права збройних конфліктів є однією з найбільш давніх у міжнародному праві, основним джерелом праи.і є міжнародний звичай. Ми можемо знайти правила ведення війни у правових пам’ятниках старовини та у практиці держав. Так, ще За- 1 кони Ману містили норми про заборону деяких засобів ведення ві йни, зокрема отруйних стріл. Або загальновідоме «Іду на Ви» князя 1 Святослава як звичай оголошення війни. У даний час переважаюча 1 більшість норм і принципів права збройних конфліктів міститься н міжнародних договорах.

Право збройних конфліктів складається з двох частин - «права Гаа- 1 ги» (права війни) та «права Женеви» (права миру). Основу такого поділу 1 складають міжнародні конвенції як результат кодифікаційних процесів і правил війни. Так, за підсумками Гаазьких мирних конференцій 1899 1 та 1907 рр. були прийняті декларації та конвенцій, які регулюють різні ’ аспекти права збройних конфліктів, причому одинадцять конвенцій І 1907 р. замінили Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни та | декларації 1899 р. Основні конвенції 1907 р.: Про відкриття воєнних 1 дій; Про закони і звичаї сухопутної війни (або IV Гаазька конвенція); 1 Про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій; Про бом­бардування морськими силами під час війни; Про деякі обмеження І в користуванні правом захоплення в морській війні; Про права й обов’язки нейтральних держав під час морської війни та ін.

Основу «права Женеви» складають чотири Женевські конвенції від ' 12серпня 1949 р.: І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих ¹М діючих арміях, II Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих 9й і к іб зі складу збройних сил на морі,які потерпіли корабельну аварію,

3. Конвенція про поводження з військовополоненими, IV Конвенція її 1*0 :іахист цивільного населення під час війни. Проблемою Женевських ь і н і ненцій є те, що вони скоріше застосовуються до наслідків військових дКІ. ніж до їх безпосереднього ведення. Вказану прогалину заповнили нрИЙняті в 1977 р. два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій

1. 'МУ p., що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфлік­ті (Додатковий протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного % црактеру (Додатковий протокол II). **

Додатковий протокол І значно розширює сферу застосування пра- ии/і ведення війни, згідно з яким сторони, що знаходяться в конфлікті, ііонинні спрямовувати свої дії тільки проти військових об’єктів.

Додатковий протокол II розширив коло осіб, на яких поширюються

2. ра вила ведення війни, визначивши, що останні застосовуються до всіх Кіройних конфліктів, які відбуваються на території будь-якої держави, що підписала протокол.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню і.істосування певного засобу або методу ведення війни. Серед них необ- х ідно відмітити наступні: Санкт-Петербурзька декларація про відміну і.ісгосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів 1925 p.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 p.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкрет- них видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р.і три Протоколи до неї (Протокол про осколки, які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї).

Крім того, в сучасному міжнародному праві існують документи, що встановлюють кримінальну відповідальність окремих осіб за агре­сію і за серйозні порушення норм права збройних конфліктів в ході ведення війни. До них відносяться: Статути Міжнародних військоии трибуналів (Нюрнберзького 1945 р. і Токійського 1946 р.); Конвенц про незастосовність строків давності до військових злочинів і злочині] проти людства 1968 р.; Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про видач і покарання військових злочинців 1946 р. і про принципи міжнароднії) співпраці відносно виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, вини и» у військових злочинах проти людства 1973 р., та ін.

108

Правове положення учасників збройних конфліктів

Під час збройних конфліктів населення, що проживає на території держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). І Іершу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомба- танти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил вою­ючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю її руках. ^

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях. Це - військові ко­респонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів від­носяться:

1. особовий склад регулярних збройних сил;

2. ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

3. особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

4. особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бо­йових діях не беруть;

5. члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

6. населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до орга­нізованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкри­то носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і вій­ськовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст. 29

додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р. «така особа, яка, діючи таємним! чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відо­мості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І,уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа :і| складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії, тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук проти-1 вника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

109

Захист поранених і хворих під час війни

Норми про захист поранених і хворих у сухопутній війні містяться у І Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у ді ючих арміях 1949 р. і в першому Додатковому протоколі 1977 р. Згідно Конвенції встановлений нею режим поширюється на:

• особовий склад збройних сил;

• особовий склад ополчення і добровольчих загонів, а також ор ганізованих рухів опору, якщо на їх чолі стоїть особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають ясно видимий відмінний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного гума­нітарного права.

Перший Додатковий протокол поширив цей режим на всіх по­ранених і хворих, військових або цивільних, які потребують негайної медичної допомоги.

Воюючі зобов’язані вживати негайних заходів для пошуку і і збору поранених і хворих. У разі потреби для цього встановлюється перемир’я. До поранених противника слід відноситися з повагою, надавати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні експе­рименти над ними. Загиблих підбирають і гідно ховають. Інформація про поховання повідомляється Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Поховання повинні утримуватися в порядку, до них забезпечується доступ рідних. При захопленні противником поране­них і хворих, вони користуються правами військовополонених, стан їх здоров’я також береться до уваги.

Медичний персонал знаходиться під захистом права збройних кон­фліктів. Медперсонал може бути затриманий противником. У такому разі він повинен продовжувати виконання своїх функцій, переважно відносно власних громадян. Захисту підлягають постійні медичні уста­нови і рухомі медичні формування. Вони повинні мати відмінні знаки. Захист припиняється лише у разі їх використання в цілях спричинення шкоди противнику. Медперсонал має право мати особисту зброю для самооборони і захисту пацієнтів.Режим поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, ми шачений у II Женевській конвенції про поліпшення долі полонених, цім ірих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну иітрію, 1949 р. і у першому Додатковому протоколі 1977 р. В цілому *.і> тосовуються ті ж норми, що і у разі війни на суші, проте є певна чиї (ифіка. Особливе значення мають пошук і порятунок. Вони повинні їді йснюватися негайно після битви самими бойовими кораблями. Вою­ючі можуть просити нейтральне судно прийняти на борт поранених і і н > герпілих корабельну аварію. Такі судна не підлягають захопленню.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних човнів. За всіх умов підводні човни не мають права вчиняти ворожі дії мідносно тих, хто рятується.

Госпітальні судна фарбуються в білий колір і несуть разом з на­ціональним прапор МКЧХ. Назва і опис судна повідомляється проти - инику. Госпітальні судна не можуть піддаватися нападу або захопленню. Медперсонал і команда судна не підлягає захопленню у полон. Здатні до пересування поранені і хворі можуть бути взяті в полон військовим кораблем противника. Госпітальне судно може бути піддане огляду і навіть поставлено під тимчасовий контроль противником.

110

Військовополонені. Найманці

Основні норми про режим військового полону містяться у III Же­невській конвенції 1949 р., а також в першому Додатковому протоколі

1977. р. (ст. ст. 43 - 47).

Статус військовополонених надається законним учасникам вій­ськових дій (комбатантам). Особа зі складу збройних сил не може претендувати на статус військовополоненого у разі захоплення під час заняття шпигунством.

З моменту захоплення в полон відповідальність за військовополо­нених несе держава, що їх захопила. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконував свій обов’язок. Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю, тому будь-яка незаконна дія або бездіяльність, що призвела до смерті або заподіяла серйозну шкоду здоров’ю полоненого, є злочином.

Заборонено медичні експерименти на полонених. їм повинен 6у і и забезпечений захист від фізичного насильства або залякування з боку місцевого населення.

Полонений зобов’язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'и, звання, дату народження і військовий номер. Табори полонених |к- повинні розташовуватися так, щоб служити прикриттям військових об’єктів. Вони повинні знаходитися під керівництвом офіцерів стро кової служби. Полонені мають свого представника, що спостерігає ;м умовами їх життя і підтримує зв’язок із адміністрацією табору. 1 їм лонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням.

Рядові полонені можуть притягуватися до роботи з урахуванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише в керівництві такими роботами. Виконана робота оплачується відповідним чином. Виключи ється робота військового характеру. Участь у небезпечних для здоров’я роботах може мати місце тільки на добровільних засадах.

Дозволяється листування із зовнішнім світом. Полонені зберігають правосуб’єктність і можуть передавати юридичні документи чере:і державу, що полонила їх, або через такі установи, як МКЧХ.

Для нагляду за дотриманням прав полонених може бути призна­чена держава-покровителька з числа нейтральних держав. Відповідні функції можуть здійснюватися МКЧХ.

Полонені підпорядковані законам і положенням, діючим в армії держави, що їх полонила. За скоєні злочини вони відповідають за цими законами. Невдала втеча тягне за собою лише дисциплінарну відпо­відальність. Після припинення військових дій полонені підлягають репатріації.

Не мають статусу комбатанта і не можуть розраховувати на режим військовополонених найманці. Найманець - це особа, завербована для використання у військовому конфлікті, що фактично бере участь у вій­ськових діях в цілях отримання матеріальної винагороди (що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і з такими ж функціями з числа особового складу збройних сил даної сторони) та не входить до складу збройних сил сторони в конфлікті (ст. 47 Додаткового протоколу І). При цьому вона не повинна бути громадянином країни, що знаходиться в конфлікті, і не проживати цін тійно на її території. Від найманців слід відрізняти добровольців - ін |<5, іцо беруть участь в конфлікті не за матеріальними, а за іншими МІ І жуваннями (політичне співчуття, спільність ідеології, релігії). Добро- Шшець за власною ініціативою вступає в діючу армію однієї з воюючих • і > >рін. Згідно V Гаазької конвенції 1907 р. окремі особи можуть «пере- Кодити кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих».

В 1989 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з вербуванням, ми користанням, фінансуванням і навчанням найманців. Конвенція ви­ні , і ла найманство серйозним злочином, що зачіпає інтереси всіх держав, і юбов’язала учасників або притягувати винних до суду, або видавати. Конвенція до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпо- і оредньо беруть участь у збройних конфліктах, але і осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства, направлених на повалення уряду якої-небудь держави, підрив її конституційного по- ридку або порушення її територіальної цілісності і недоторканності.

111, 112

Захист мирного населення під час війни. Режим військової окупації

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир- і юго населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні порога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуман­но, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б зму­шувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов’язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за поста­чанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які зна­ходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об’єктивних обставин або ж їх просто затримали - ставлен ни до цих осіб повинно бути таким же як і до іноземних загалом.

Окупація - це встановлення однією державою контролю над части ною або всією територією іншої держави. Окупант при цьому не отри мує суверенних прав, тобто він не має права анексувати або передати окуповану територію іншій державі, оскільки згідно з Статутом 0( )| І завоювання не є законним методом придбання території.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного поряд ку сам факт окупації (навіть незаконної) покладає на населення деяМ обов’язки відносно окупанта, а останній несе відповідальність за до­тримання прав населення.

За IV Гаазькою конвенцією 1907 р. основний критерій окупації носить фактичний характер - це встановлення реальної влади над територією. Згідно з спільною для всіх чотирьох Женевських конвен цій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, коли територія була зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації: військова (тобто тимчасове заняття території військами противника в ході збройного конфлікту); післяво­єнна (як засіб забезпечення виконання державою, що несе відповідаль­ність за агресію, своїх зобов’язань); окупація при звільненні території союзника від ворожої окупації; зайняття воюючою стороною території нейтральної держави. До всіх випадків окупації застосовується право збройних конфліктів.

Окупація починається із встановлення фактичного контролю над територією та створення окупаційної адміністрації. Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного контролю над територією. Відповідні норми права збройних конфліктів діють до моменту припинення окупації.

Управління окупованою територією здійснюється окупаційною адміністрацією з дотриманням відповідних норм права збройних конфліктів, по можливості зі збереженням дії місцевих законів. До­зволяється діяльність місцевих судів та органів влади, проте не до­пускається їх примушення до цього. Окупант має право створювати і власні неполітичні військові суди.

Окупаційна влада може використовувати державні будівлі, але право власності на них не отримує. Відносно нерухомої державної »мпі пості, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим н | ■пшиком і повинна забезпечувати їх збереження.

В межах можливого, окупаційна влада зобов’язана поважати осно- нім права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту і у рахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних і им. Окупант зобов’язаний,у взаємодії з місцевою владою, максималь­но забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи і а ні гарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово рекві- юмані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується . і моренням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна ммада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування

І у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допо­мога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове міачення. Добровольці, що вступають на військову службу окупацій­ної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути иивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил до­пускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військо­вої необхідності.

113

Особливості ведення морської війни

Театром морської війни є внутрішні морські води, територіальне море і відкрите море. Комбатантами в морській війні є екіпажі військо­вих кораблів, береговий обслуговуючий персонал а також самі військові кораблі. Під військовим кораблем слід розуміти будь-яке судно, що несе військово-морський прапор, а офіцери і екіпаж підпорядковані військовій дисципліні. Не є комбатантами госпітальні і санітарні судна, морська санітарна авіація.

До морської війни застосовні загальні правила сухопутної війни, зокрема правила щодо заборони на певні засоби і методи. В правилах морської війни специфічними є правила для підводних човнів, морські и блокади, бомбардувань і ін. В морській війні всі ворожі моряки, що знаходяться на борту ворожого торгового судна можуть бути взяті н полон у разі захоплення їх судна, інакше кажучи на них розповсюджу- ється статус комбатантів.

Для підводної війни діють Правила про дії підводних човнів По відношенню до торгових судів у військовий час (додаток до Лондон ського протоколу 1936 р.). Правила передбачають, що в своїх діях по відношенню до торгових суден підводні човни повинні погоджуватись з нормами, які діють для надводних кораблів. Зокрема, військовий ко рабель, як надводний, так і підводний, може потопити торгове судно або позбавити його можливості плавання у разі наполегливої відмови зупинитися після належно зробленої вимоги про зупинку, при опорі огляду або обшуку. Заздалегідь слід доставити екіпаж, пасажирів і судомі папери в безпечне місце.

Міни як зброя міжнародним правом не заборонені,хоча вони зна­чною мірою заподіювали збиток не тільки військовому, але і торговому флоту, зокрема нейтральних країн. Регламентація мінної війни вста­новлена VIII Гаазькою конвенцією 1907 р. Згідно з Конвенцією, міни повинні встановлюватися на якорях. Вони можуть встановлюватися і не на якорях, якщо протягом однієї години з моменту втрати контролю над ними втратять забійну силу (стануть безпечними). Забороняється також встановлювати міни біля берегів і портів супротивника з єдиною метою паралізувати торгове судноплавство. У разі втрати нагляду за мінами, слід вказувати в загальнодоступних документах місця небез­печного плавання.

Морська блокада є такими діями військово-морського флоту воюючих, які призначені для недопущення доступу до берегів супро­тивника з боку моря. Блокада є законною при дотриманні ряду умов. Блокада повинна бути оголошена, при цьому повинні бути визначені координати району, що блокується, і час початку блокади. Для суден, що знаходяться в районі блокади повинен бути встановлений термін, щоб мати нагоду вийти з району, що блокується. За порушення блокади судна-порушники можуть бути захоплені і конфісковані або знищені.

Виходячи з вимог сучасного міжнародного права, блокада вважа­ється законною лише тоді, коли вона здійснюється в реалізацію праваДержав на індивідуальну або колективну самооборону відповідно до ( і .ітуту ООН, або на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Блокада, здійснювана агресором,завжди протиправна.

Бомбардування наземних об’єктів морськими силами є законним і цособом ведення війни. Відповідно до правил IX Гаазької конвенції 1407 р. забороняється бомбардування морськими силами незахище- них міст, портів, селищ,житла і будівель. Під «незахищеним об’єктом» шичайно мають на увазі населені пункти, що не мають військового иі.ічення, що не є фортецями або військово-морськими базами. Але іюмбардування таких об’єктів допустиме лише після того, як місцева Н'і.іда на зроблене попередження не зруйнувала вказані об’єкти. Кон- ііі'і щія допускає, коли цього вимагає термінова військова необхідність, по¹ іати бомбардування і без попередження. Бомбардування допустиме і ці^- в одному випадку: якщо місцева влада, після зробленого поперед­ні' пня відмовиться надати морським силам продовольство або запаси моди для потреб цих сил.

Історично існувало каперство, тобто перетворення торгових судів

• ііійськові, при якому власник торгового судна, одержавши каперське і нідоцтво, на свій ризик йшов у море і вступав в сутичку з судами і у противника. На сьогоднішній день міжнародним правом каперство ідборонене.

Приз - це захоплене в ході морської війни вороже торгове судно і його вантаж, рівно як і нейтральне судно, велику частину вантажу «кого складає військова контрабанда, тобто різні заборонені товари і вантажі, які можуть бути використані супротивником у війні і які збільшують його військовий потенціал. Не підлягають захопленню иевеликі риболовецькі судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові або філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни.

Трофеї - захоплені в ході боїв на морі або на березі військові кора­блі, військова техніка, озброєння і майно,-що належить супротивнику. Серед трофеїв можуть бути також цінності, зокрема дорогоцінні мета­ли, цінні папери і т.п. Вони переходять до сторони, що захопила їх, і стають її власністю.

114

Поняття та принципи міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право - це система міжнародно-правових норм, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права

• зв’язку з використанням повітряного простору та визначають його правовий режим.

Основним документом в галузі міжнародного повітряного права і Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, укладена в Чикаго у

1. 'М4 р. Чиказька конвенція встановлює основні принципи міждержав­ного співробітництва в галузі міжнародних польотів, регулювання ді- м /п,пості повітряного транспорту та забезпечення його безпеки, а також «ключає статутні положення Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). «Міжнародні авіаційні регламенти» (стандарти,рекомендації,

2. роцедури і т.п.), що приймаються та стверджуються Радою ІКАО, віді- і рають велику роль в міжнародному повітряному праві.

У міжнародній практиці склалися наступні галузеві принципи міжнародного повітряного права:

а) принцип поваги повного и виключного суверенітету держави над її повітряним простором у межах її території;

б) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації;

в) принцип свободи польотів у міжнародному повітряному про­сторі.

115

Правовий режим повітряного простору. Свободи повітря

Правовий режим повітряного простору, в якому здійснюється по­ні гряна діяльність, є різним. Над міжнародною територією (наприклад, Антарктикою, відкритим морем) він свтановлюється міжнародним повітряним правом, а над державами - їх внутрішнім законодавством та нормами міжнародного повітряного права.

Згідно з принципом свободи польотів у міжнародному повітряному просторі, повітряні судна підпорядковуються в даній сфері юрисдикції держави прапору, держави реєстрації. Порядок реєстрації повітряних суден визначається внутрішнім правом. Національна приналежність повітряного судна зазначається на фюзеляжі літака.

Держави зобов’язані здійснювати контроль за відповідністю за­реєстрованих в них повітряних суден вимогам безпеки польотів та за дотриманням ними міжнародних норм. Дана вимога стосується на лише літаків, але й аеропортів та інших структур з обслуговування.

Юрисдикція держави у власному повітряному просторі визнача­ється її територіальним верховенством. Повітряний простір є частиною території держави. Використання повітряного простору держави мож­ливе лише з її дозволу. Для даних цілей держави укладають двосторонні угоди про повітряне сполучення, які, разом з внутрішніми актами, визначають правила польотів у повітряному просторі.

На практиці авіапідприємства здійснюють авіаційні перевезення в межах наданих їм «комерційних прав», які іншими словами називають «свободи повітря». Всього виділяють дев’ять таких свобод:

• право здійснювати транзитний політ без посадки на території держави, яка надала таке право;

• право виконувати транзитний політ через територію іноземної держави з посадкою на її території в некомерційних цілях, тобто без права висаджувати або брати на борт пасажирів, вивантажувати чи завантажувати багаж, пошту та вантажі;

• право висаджувати на іноземній території пасажирів і виван­тажувати багаж, пошту, вантажі, взяті на борт повітряного судна на території держави, національність якої має таке повітряне судно;

• право приймати на території іноземної держави на борт пові­тряного судна пасажирів, багаж, пошту та вантажі, що прямують на територію держави, національність якої має таке повітряне судно;

• право приймати на території іноземної держави, яка є партнером за угодою про повітряні сполучення чи перевезення, пасажирів,їх багаж, вантаж та пошту, що прямують на територію будь-якої третьої держави, а також право висаджувати пасажирів та вивантажувати багаж, пошту та вантаж, що прямують з будь-якої такої держави;

• право здійснювати перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти між третіми країнами через територію держави реєстрації судна;

• право іноземного авіаперевізника здійснювати перевезення паса­жирів, багажу, вантажів та пошти між третіми державами, обминаючи територію держави реєстрації повітряного судна;

• право здійснювати внутрішнє перевезення на відповідній ділянці міжнародної авіалінії;

• право здійснювати внутрішнє перевезення за маршрутом, що повністю проходить над територією іноземної держави.

118

Поняття та принципи міжнародного космічного права

Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародних прин­ципів і норм, що встановлюють правовий режим космічного простору, включаючи небесні тіла, та регулюють права та обов’язки учасників космічної діяльності.

Міжнародне космічне право формується переважно як договірне. Його основними джерелами є: Договір про принципи діяльності дер­жав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів та об’єктів, запущених у космічний простір 1968 р., Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами 1972 р., Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються у космічний простір 1974 р., Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р.

Принципи міжнародного космічного права закріплені у Договорі про принципи діяльності держав з дослідження та використання кос­мічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р. До них відносяться: дослідження та використання космосу на благо всього людства; рівне право всіх держав на дослідження та використання космосу; заборона національного привласнення космосу; відповід­ність космічної діяльності міжнародному праву; свобода космосу для наукових досліджень; використання Місяця та інших небесних тіл виключно у мирних цілях; міжнародна відповідальність держав за всю національну космічну діяльність; міжнародна відповідальність держав за шкоду, завдану космічними об’єктами; співробітництво та взаємна допомога держав при дослідженні та використанні космосу; збере­ження державами юрисдикції та контролю над космічними об’єктами, що занесені до їх реєстрів; обов’язок держав уникати шкідливого за­бруднення космосу.

119

Правовий режим космічного простору і небесних тіл

Космічний простір — це міжнародна територія, правовий статус і режим якої визначаються міжнародним правом. Згідно з рішенням Комітету ООН з космосу 1979 р., розмежування повітряного простору держав, на який поширюється їх суверенітет, та «відкритого» косміч­ного простору проходить на висоті 100-110 км над рівнем Світового океану. Під «небесними тілами» слід розуміти природні тверді об’єкти, іі(о знаходяться у космічному просторі, а саме планети, їх супутники, «стероїди, комети, метеорити та зірки.

Основоположною особливістю сучасного правового статусу кос­мічного простору та небесних тіл є їх міжнародно-правова кваліфікація як надбання всього людства. Договір про космос 1967 р. встановлює, що ніяка частина космічного простору, включаючи небесні тіла, не підлягає національному привласненню ані шляхом проголошення над ними суверенітету, ані шляхом використання або окупації, ані будь-якими іншими способами, а дослідження космічного простору слід проводити відповідно до міжнародного права. Договір про космос 1967 р. забороняє розміщення в космосі зброї масового знищення. Тим самим космічний простір і небесні тіла проголошені частково демілітаризованою зоною, включно з без’ядерним статусом. У космосі також заборонено проводити будь-які випробування ядерної зброї. Розміщення в космосі звичайних видів озброєння та збройних сил за­гальним міжнародним правом не заборонено, так само як не заборонено використання космосу у військових цілях. Місяць та інші небесні тіла є демілітаризованими та нейтралізованими територіями, що забороняє будь-яке їх військове використання.

Вивчення та дослідження космічного простору і небесних тіл має відбуватися в такий спосіб, щоб уникати їх шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища120

120

Правовий режим космічних об’єктів і космонавтів

Космічний об’єкт можна визначити як космічний супутник та його складові частини, включаючи засоби його доставки в космічний простір. Згідно з Конвенцією про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, ре­єструє космічний об’єкт у національному реєстрі. Кожна запускаюча держава представляє Генеральному секретарю ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об’єкт, занесений в її реєстр.

Права власності держави реєстрації на космічні об’єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються непорушними під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об’єкти та їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні повертатися державі реє­страції космічного об’єкта. Для повернення космічного об’єкта і його складових частин запускаючій державі, по-перше, необхідне прохання запускаючої держави про це; по-друге, на вимогу необхідно предста­вити до повернення пізнавальні дані; по-третє, витрати з виявлення і повернення об’єкта та його складових частин повинні покриватися запускаючою державою.

Космонавт - це людина, що здійснила політ в космічний простір, член екіпажу космічного корабля. У Договорі про космос 1967 р. вста­новлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Держава,у реєстр якої занесений об’єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію і контроль над екіпажем цього об’єкта. Юрисдикція держа­ви реєстрації здійснюється під час знаходження об’єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі.

Держави зобов’язані інформувати одна одну або ООН про встанов­лені ними явища у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров’я космонавтів. Держави зобов’язані надавати космонавтам будь-яку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі.

Космонавтам, що здійснили вимушену посадку, має бути забезпе­чена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у реєстр якої занесений їх космічний корабель.

Повернення космонавтів запускаючій державі є безумовним зобов’язанням, і держава, що повертає їх, не повинна вимагати ком­пенсації витрат, пов’язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос».

121

Відповідальність у міжнародному космічному праві

Згідно з Договором про космос 1967 р., держави несуть між­народну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами або неурядовими юридич­ними особами. Діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, має здійснюватися з дозволу і під постійним наглядом відповідної держави. У випадку діяльності в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, міжнародної організації, відповідальність за виконання Договору про космос несуть, разом з міжнародною організацією, також і держа­ви, що беруть у ній участь. Держава, що здійснює або організує запуск об’єкта в космос, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об’єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об’єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі, її фізичним або юридичним особам. Згідно з Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану кос­мічними об’єктами 1972 р.,термін «шкода» означає позбавлення життя, тілесне пошкодження або інше пошкодження здоров’я; або знищення чи пошкодження майна держави, або фізичних чи юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій. Запускаюча держава несе абсолютну відповідальність з виплати компенсації за шкоду, завдану її космічним об’єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці, окрім поверхні Землі, космічному об’єкту однієї запускаючої держави або особам чи майну на борту такого кос­мічного об’єкта завдано шкоди космічним об’єктом іншої запускаючої держави, то остання несе відповідальність тільки у випадку, коли шкоду завдано з її вини або з вини осіб, за яких вона відповідає. Конвенція про відповідальність передбачає також солідарну відповідальність кількох держав. Запускаюча держава може вимагати звільнення від абсолютної відповідальності, якщо вона доведе, що шкода стала повністю або част­ково результатом грубої недбалості або дій чи бездіяльності, вчинених з наміром завдати шкоди, з боку держави-позивача або фізичних чи юридичних осіб, яких вона представляє.

122

Поняття та джерела міжнародного екологічного права

Міжнародне екологічне право - галузь міжнародного права, прин­ципи і норми якої регулюють відносини між його суб’єктами в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання

11. риродних ресурсів. Правове регулювання міжнародного екологічного права спрямоване на обмеження шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище, забезпечення стійкого розвитку людства шля­хом встановлення раціонального використання природних ресурсів, а також охорону та збереження унікальних природних, історичних та інших пам’яток, створених людиною (заповідників, резервацій та ін.).

Природні об’єкти, які входять у сферу регулювання міжнародного екологічного права, як правило, знаходяться поза межами юрисдикції окремих держав. На думку В.Г. Буткевича, до таких об’єктів можна віднести: об’єкти універсального, спільного користування - Світовий океан, відкрите море і морське дно за межами континентального шель­фу, Антарктику, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла тощо; багатонаціональні об’єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин та пта­хів тощо); взаємні об’єкти - такі об’єкти, що спільно належать сусіднім державам (міжнародні річки, певні види флори і фауни та ін.).

Важливими джерелами міжнародного екологічного права є бага­тосторонні міжнародні договори, спрямовані на охорону певних ви­дів навколишнього середовища або на обмеження певної діяльності, що впливає на навколишнє середовище. Держави також пов’язують себе двосторонніми угодами про співпрацю в області охорони навко­лишнього середовища, в яких визначаються різні напрямки і форми співробітництва та передбачається створення координаційних органів. Двосторонні угоди також регулюють використання транскордонних водних об’єктів, охорону окремих видів тварин, створення транскор­донних заповідників та ін.

У міжнародному екологічному праві досить велике значення ма­ють норми «м’якого права» (договори загального характеру, рамочні конвенції, резолюції міжнародних організацій). Найважливішими серед них є: Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 р. (прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини в 1972 р.); Всесвітня хартія природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю в 1982 р.); Порядок денний на XXI століття (прийнята Кон­ференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 р.); Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та роз­витку в 1992 р.); Йоганнесбурзька декларація по сталий розвиток (при­йнята в ході Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку у 2002 р.) тощо.

Важливе місце серед джерел галузі належить звичаям. Одною з норм звичаєвого права є правило, згідно з яким держави при викорис­танні національних природних ресурсів не повинні завдавати шкоди території і законним інтересам інших держгв. Статус звичаєвих норм також можуть набувати правила, що містяться у резолюціях міжна­родних організацій та конференцій.

Норми, що відносяться до міжнародного екологічного права, містяться також в інших галузях міжнародного права, наприклад, між­народному праві прав людини, морському, космічному, гуманітарному, економічному праві на ін.

127

Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів

Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь між­народного права, норми та принципи якої встановлюють порядок Иреіулювання спорів між суб’єктами міжнародного права мирними їй« обами.

Виникнення спорів між суб’єктами міжнародного права є мі мід і мним елементом міжнародних відносин. Оскільки повне виклю­чити спорів з життя міжнародного співтовариства є неможливим,слід її' '* мети максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого ЙИріїмсння. Саме цим обумовлюється значення цієї галузі, оскільки без Мі и.ніізму мирного вирішення спорів система міжнародних відносин фу ні ціонувати нормально не може.

І Іравовим фундаментом даної галузі виступає один з основних Принципів міжнародного права - принцип мирного вирішення між- ии|" '.ці і их спорів, згідно з яким держави «вирішують свої міжнародні І ч мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі між­народний мир та безпеку і справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). Ці й припис є категоричним і не допускає жодних виключень. Він є

І" > гною стороною такої ж категоричної заборони звернення до війни

\ міф народних відносинах. Спеціальним принципом галузі є принцип ні 'і мкіго вибору засобів мирного вирішення спорів відповідно до Де- про принципи міжнародного права 1970 р.

! Іасоби мирного вирішення спорів, що були напрацьовані в про- И" і ".ігатовікової практики міжнародного спілкування, вперше було Нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень,які передбачали серед таких і.к шин добрі послуги та посередництво, міжнародні слідчі комісії, мі.ннародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя. Прийнятий Лігою Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов’язкову юрисдикцію Постійної Палати Між­народного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було за­фіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., За­ключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є, таким чином, принципом загального міжнародного права, обов’язковим для всіх держав світу.

128

Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів

Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь між­народного права, норми та принципи якої встановлюють порядок Иреіулювання спорів між суб’єктами міжнародного права мирними їй« обами.

Виникнення спорів між суб’єктами міжнародного права є мі мід і мним елементом міжнародних відносин. Оскільки повне виклю­чити спорів з життя міжнародного співтовариства є неможливим,слід її' '* мети максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого ЙИріїмсння. Саме цим обумовлюється значення цієї галузі, оскільки без Мі и.ніізму мирного вирішення спорів система міжнародних відносин фу ні ціонувати нормально не може.

І Іравовим фундаментом даної галузі виступає один з основних Принципів міжнародного права - принцип мирного вирішення між- ии|" '.ці і их спорів, згідно з яким держави «вирішують свої міжнародні І ч мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі між­народний мир та безпеку і справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). Ці й припис є категоричним і не допускає жодних виключень. Він є

І" > гною стороною такої ж категоричної заборони звернення до війни

\ міф народних відносинах. Спеціальним принципом галузі є принцип ні 'і мкіго вибору засобів мирного вирішення спорів відповідно до Де- про принципи міжнародного права 1970 р.

! Іасоби мирного вирішення спорів, що були напрацьовані в про- И" і ".ігатовікової практики міжнародного спілкування, вперше було Нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень,які передбачали серед таких і.к шин добрі послуги та посередництво, міжнародні слідчі комісії, мі.ннародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя. Прийнятий Лігою Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов’язкову юрисдикцію Постійної Палати Між­народного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було за­фіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., За­ключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є, таким чином, принципом загального міжнародного права, обов’язковим для всіх держав світу.

133