50. Соціальні утопії доби Відродження. Томас Мор і Томмазо Кампанелла.

Томас Мор (1478 - 1535 рр.) був одним з найбільш яскравих представників філософії гуманізму. Все своє життя він намагався дотримуватися одного закону - честі та совісті. В перекладі з італійської мови прізвище цього філософа означає "дзвоник". Джандоменіко Кампанелла (1568 - 1639 рр.) цілком виправдав значення свого прізвища. Це був невгамовний філософ, завжди охоплений жагою бурхливої діяльності, впевнений в своїй особливій місії перетворювача людства. .Філософське вчення Кампанелли представляє свого роду калейдоскоп з метафізики, теології, магії та утопічних проектів. У 1638 р. він опублікував трактат "Метафізика", в якому виклав свій погляд на проблему людського пізнання. В людині, вважав Кампанелла, від народження закладені основи знання про Бога, про світ і про себе. Пізнання в уявленні Кампанелли предстає як процес, що веде до смерті. "Всі, хто пізнає, - писав він, - відчужуються від власного буття, немовби впадаючи у безумство або помираючи; ми опиняємось у царстві смерті". Для того, щоб вибратися з цього царства смерті, необхідно, щоб процес пізнання супроводжувався усвідомленням самих себе, самопізнанням, внутрішнім почуттям, завдяки котрому ми не розчиняємось у речі, але залишаємось самими собою. Намагаючись обґрунтувати свої знання магією, Кампанелла створив теорію панпсихізму. За цією теорією весь світ постає як "почуття, життя, душа і тіло, статуя Всевишнього". Світ органічно єдиний - все живе у всьому, переходячи з одного в інше і забезпечуючи ціною власного існування існування більш високих істот. Найбільш відома книга Кампанелли "Місто Сонця" - утопічний проект ідеального міста-держави, в основі якого лежать магічні та астрологічні розмірковування самого філософа. Це місто стоїть на пагорбі, що височіє над рівниною. Власне, воно і є пагорбом, оточеним сімома (за кількістю відомих на той час планет Сонячної системи) рядами, що підіймаються від його підніжжя до вершини. На самій верхівці розташований храм Сонця, який не має стін, спирається лише на міцні колони. Багато рис суспільного життя в місті взяті з проекту ідеальної держави Платона. Пороки зникли, залишились самі лише доброчинності, розділені по департаментах, що ними керують: департамент Щедрості, департамент Шляхетності та ін. Ані особистого, ані приватного майна немає - все загальне. Містом керує Жрець на ім'я Метафізик (Кампанелла позначив його астрологічним знаком Сонця). Йому допомагають три заступники - Пон, Сін та Мор (Міць, Мудрість та Любов). Всі жителі міста сповідують філософію самого Кампанелли, котрий вважав, що людство можна "виправити" і "ощасливити" - варто лише побудувати місто за вигаданими ним планом.

51. Загальна характеристика філософії Нового часу.

Філософі епохи Відродження, що закінчилась кризою натурфілософії та гуманізму, поставила перед мислителями наступної епохи - епохи Нового часу, що почалася наприкінці XVI століття - проблему достовірного знання. Я пізнаю світ, сприймаю його, думаю про нього, але де гарантія того, що отримані мною знання про світ є істинними, відповідають реальності? Де гарантія того, що світ не обманює мене, що я сам себе не обманюємо, вважаючи, що знаю, а насправді мої знання - це лише ілюзія знання? Такими питаннями задавались перші філософи Нового часу - Френсіс Бекон, Рене Декарт, Джон Локк, Бенедикт Спіноза, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Джордж Берклі, Девід Юм... Необхідно було знайти метод пізнання, який забезпечував би достовірність отриманих знань. Чим людина може пізнавати з достовірністю - душею, розумом, почуттями? Чи можливо необхідно, щоб ці складові людської свідомості діяли разом? Філософи цієї епохи по-різному відповідали на це питання. Звідси і різні підходи до пізнання - експеримент (Бекон), раціоналізм та інтуїція (Декарт, Спіноза), сенсуалізм, або чуттєве пізнання (Локк). Між філософами Нового часу і натурфілософами Ренесансу, навіть сучасниками, була прірва нерозуміння. Наприклад, коли Декарту запропонували зустрітися з Кампанеллою, то він відповів, що йому власне, немає про що з ним розмовляти. До філософії Нового часу безпосередньо примикає філософія епохи Просвітництва, представники якої жили в основному у Франції у XVIII ст. Філософи Просвітництва у своїх уявленнях про світ і про пізнання базувались на тих результатах, які дав Новий час. На цій основі вони розробляли інші проблеми, головним чином соціальні та суспільно-політичні. Наукові результати Нового часу були настільки приголомшливими (експериментальна фізика Бекона, закони механіки Ньютона, аналітична геометрія та оптика Декарта та Спінози, диференційне та інтегральне числення Лейбніца та ін.), що французькі просвітники повірили в те, що тепер залишилось лише "просвітити" якомога більше людей відносно наукових відкриттів, досягти справедливих і корисних законів. Це була епоха створення соціальної філософії, епоха наукових словників та енциклопедій, головною серед яких була "Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та ремесел", у створенні котрої приймали участь майже всі видатні мислителі Просвітництва. Пропагуючи філософські погляди Нового часу, один з найбільш яскравих філософів цієї епохи, Франсуа Вольтер (1694 - 1778), займався соціальною філософією і створив теорію суспільної людини, сенс життя якої полягає в існуванні і зв'язках з іншими "суспільними людьми". Вольтер при цьому відстоював принципи свободи, рівності і братерства, котрі пізніше стали лозунгом Французької революції. Ще один видатний просвітитель, Шарль Луї Монтеск'є (1689 - 1755), досліджував проблему законів, які визначають життя людського суспільства. Стосунки між людьми , вважав він, визначаються природними і позитивними (тобто встановленими державою) законами: "Закони повинні мати певне відношення до фізичного характеру країни, до клімату, ...до характеру ґрунту, його положенню, його площі, до способу життя народів". Всі ці відносини, вважав Монтеск'є, в сукупності складають дух законів людського суспільства. Основною суперечкою епохи Просвітництва стала суперечка між Вольтером і Руссо відносно того, куди ж все-таки має рухатись людство: вперед, до розвитку цивілізації, або назад, до стану "природної людини", "доброго дикуна".