13. Загальна характеристика країн оеср

До країн із розвинутою ринковою економікою, або індустріально розвинутих країн, належать держави — члени Організації Еконо­мічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР). Ця організа­ція створена 1961 р. До неї входять: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іслан­дія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Фран­ція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія.

Країни ОЕСР посідають провідне місце у світовому гос­подарстві, про що свідчить, зокрема, їхня питома вага у світовій торгівлі. Так, 1990 р. на країни ОЕСР припадало 71,5% світового експорту, в тому числі на США—11,5, ЄС — 39,4, Японію — 8,4%. на ці ж країни припадало 72,4% світового імпорту, в тому числі на США—14,5, ЄС — 39,6, Японію — 6,6%.

Про рівень економічного розвитку цих країн свідчить і те, що найбільша частина національного багатства сьогодні створюється в так званому третинному секторі еконо­міки, тобто у сфері послуг.

Серед країн ОЕСР виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а також країни ЄС (серед 15 кра­їн ЄС, у свою чергу, виділяється ФРН). До лідерів за ок­ремими економічними показниками належить також Кана­да.

Ступінь економічного розвитку окремих країн можна визначити, зіставляючи рівень розвитку продуктивності праці у провідних галузях економіки. Таке дослідження, зокрема, проведене Глобальним інститутом Міккінзі, об'єк­том аналізу були взяті дев'ять галузей виробництва.

В результаті дослідження виявилося, що 1990 р. продуктившсть праці на японських та німецьких підприємствах склала лише 83 % продуктивності праці американських підприємств. Аналіз ситуації в окремих галузях дає дещо іншу картину. Скажімо, у виробництві автомобілів, авто обладнання та комплектуючих, побутової електроніки, ста лі й металовиробів продуктивність праці в Японії переви щупала американську майже на 50 %.

США мали очевидну перевагу у виробництві продукті! харчування та пива, однак оскільки у харчовій промисло пості Японії зайнято більше людей, ніж у виробництві автомобілів й комплектуючих, металовиробів, разом узятих то стає зрозумілим, чому рівень продуктивності праці у цій галузі виявився у Японії в середньому нижчим.

ФРН відставала від своїх конкурентів практично у біль­шості галузей і лише у виробництві сталі німецька продуктивність праці була така сама, як і в Америці, а в харчовій громислішості— перевищувала навіть японський рівень.

Це співвідношення між країнами за 1987—1990 рр. не змінилося в цілому, хоча Японія наздогнала США у вісьми, а Німеччина — шести галузях

15. Сучасні пріоритети соціально-економічного розвитку країн-лідерів Основні ознаки країн-лідерів

Промислово розвинуті (постіндустріальні) країни, чи країни-лідери, в наш час являють собою групу, яка за класифікацією Світового економічного огляду ООН об’єднує 23 країни: США, Канаду, 15 країн ЄС (станом на початок 2004 р.), 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), які входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), Японію, Австралію та Нову Зеландію. У деяких документах ООН до цієї групи відносять також Ізраїль та ПАР. Нерідко до цього списку додають ще й Південну Корею, Сінгапур, Гонконг (до 1999 р.). Ці країни мають досить високий рівень економічного розвитку, а за виробництвом ВВП на душу населення вони майже у 5 разів перевищують середньосвітовий рівень. За останні сорок років розбіжність у цьому найважливішому макроекономічному показникові не тільки не зменшилася, а й навпаки — суттєво зросла (у 1962 р. подібна пропорція становила 3,6 раза). Посилення дивергенції (розбіжності) між провідними державами світу наприкінці ХХ ст. було зумовлено дією інших домінант соціально-економіч­ного розвитку постіндустріальних країн, ніж тих, що вважалися визначальними у середині минулого століття. Визначальну роль при цьому відіграла глобалізація світового господарства, яка суттєво змінила розстановку сил у новій моделі розвитку людства. Наприкінці ХХ ст. на частку країн-лідерів припадало майже 54 % виробленого глобального ВНП та 69 % світового експорту (В. Колесов, М. Осьмова, 2000 р.). З них вирізняється сімка найбільш розвинутих (G7), питома вага яких серед постіндустріальних держав становить 85,8 %, а у світовому ВНП — 46,3 %, в експорті промислово розвинутих країн вона є домінуючою — 72,7 %, а у світовому експорті — 50,1 %. У межах Євросоюзу лідерство чотирьох найбільших держав (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія) є безперечним, на них припадає близько 75 % створюваного в ЄС-15 ВНП та 64 % експорту. Виходячи з наведених вище індикаторів економічного розвитку країн-лідерів надзвичайно важливим є визначення їхніх основ­них ознак, які дозволяють чітко ідентифікувати ці держави в межах глобального конкурентного середовища. 1. Високий рівень розвитку матеріального виробництва, і передусім промисловості, для якої ще у 1960—1970-ті рр. був характерним відхід від домінування видобувних галузей (виняток — Канада та Австралія) та перехід до тих секторів економіки, що ґрунтуються на використанні нових і новітніх технологій (ноу-хау). Це сприяло розвиткові електроніки, інформатики, біотехнологій, новітніх підгалузей хімії тощо. З огляду на це, країнове лідерство у ХХІ ст. слід розуміти насамперед як переважання технологічних пріоритетів у структурі національної економіки. Досить показовим при цьому є індекс технологічних досягнень — ІТД, який уже зараз розраховується експертами ООН. Його основними складовими є: кількість патен­тів, що видані резидентами (на 1 млн жителів); виплачені гоно- рари та ліцензійні платежі (у дол. США на 1 тис. жителів); наявність інтернет-хостів (на 1 тис. жителів); експорт секторів висо­ких та середніх технологій (у відсотках від загального обсягу експорту товарів); наявність телефонів (магістральних та сотових на 1 тис. жителів); споживання електроенергії (кВт · год. на душу населення); середня кількість років навчання у школі; загальна кількість учнів третього ступеня навчання тощо. Як видно з табл. 2.1, найбільші показники мають Фінляндія, США, Швеція, Японія. Проте диференціація є досить значною навіть у країнах-лідерах. Наприклад, США посідають 2-ге місце у світі, а Італія — 20-ту позицію у світовому технологічному рейтингу. 2. Сільське господарство відрізняється великим ступенем інтенсивності та продуктивності, а також високим рівнем механізації автоматизації та комп’ютеризації аграрних процесів. Питома вага зайнятих у ньому становить 3—8 % (у США — 2,9 %), приблизно такі самі показники характерні і для структури ВВП. Аграрний сектор не тільки повністю забезпечує внутрішні потреби країни, а й має великий експортний потенціал (США, Канада). Разом з тим, у більшості країн-лідерів АПК спирається на значні державні дотації, що ставить аналогічні комплекси в інших країнах світу в неприйнятні умови щодо диверсифікації експорту та вільної цінової конкуренції на внутрішніх ринках.

3. Висока питома вага у структурі економіки припадає на сферу послуг, у якій зайнято понад 50 % сукупної робочої сили (як правило, 60—70 %). До сервісного сектору відносять транспорт, зв’язок, торгівлю та обслуговування, фінансову систему, освіту, науку, культуру, охорону здоров’я, спорт, туризм. Саме ця галузь зумовила нову назву країн цієї групи — постіндустрі- альні, тобто такі, де у структурах ВВП та трудових ресурсів домі­нують сервісні галузі (табл. 2.2).

Таблиця 2.2