83. Місце країн Близького та Середнього Сходу у світовому господарстві.

84. Тенденції соціально-економічного розвитку країн Близького та Середнього Сходу у XXI ст. СТРУКТУРНІ ЗРУШЕННЯ В ЕКОНОМІЦІ КРАЇН РЕГІОНУ Близький і Середній Схід - регіон на заході Азії, до якого входять 16 держав із загальною площею в 6,8 млн км2 та населенням у 206 млн чоловік. Роль країн цього регіону в світовому господарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти (60% від світових) та природного газу (30%), їхньою часткою у видобутку цих вуглеводнів (відповідно 40% і 10%), а також значними золото-валютними запасами (понад 5% від світових). У період самостійного економічного розвитку держави Близького та Середнього Сходу досягли досить значних успіхів. У 1990 р. на країни регіону, які займали 5,1% території та населення якого становило 3,9% світового, припадало 4,4% світового сукупного продукту1, тоді як у 1970 р. - тільки 1,5%. Частка ВВП країн регіону у загальному ВВП країн, що розвиваються, була ще більшою - 26,2% (1970 р. - 8,4%), враховуючи, що на Близький та Середній Схід припадало 10,3% території та 7,3% населення Цієї групи держав.Стратегія економічного розвитку країн близького та середнього сходу протягом останніх трьох десятиріч передбачала структурну перебудову економіки з метою створення умов самопідтримуваного росту і формування механізму розширеного відтворення. У 70-ті роки основні зусилля країн Близького та Середнього Сходу, особливо нафтовидобуваючих, були, спрямовані на розвиток капіталомісткого виробництва. Провідна роль відводилася нафтогазовому комплексові, розвиток якого став головним напрямом індустріалізації в Іракові, Саудівській Аравії, Кувейті, Катарі, Омані, ОАЕ. В цей час у регіоні з'явилися центри промислової переробки нафти, в тому числі в Абу-Дабі (ОАЕ), Саудівській Аравії, та мережа підприємств по стисненню природного газу в Катарі, Саудівській Аравії, Кувейті, Іракові, Сирії. В інших країнах регіону - в Йорданії, Ємені, Сирії, Саудівській Аравії - посилився розвиток гірничовидобувних галузей, таких як видобуток фосфоритів, калійної та кухонної солі, гіпсу, мармуру, сировини для скляної та цементної промисловості, будівельного каменю, піску, глини, а також свинцево-цинкових та залізних руд. Внаслідок цього в цей період в загальному обсязі ВВП регіону зросла частка промисловості (з 43,4 до 57,2% ), яка в наступне десятиріччя, в період різкого падіння цін на паливо, знизилася (до 36,3% у 1990 p.). На сучасному етапі для нафтовидобуваючих країн Близького та Середнього Сходу характерна значна питома вага промисловості в ВВП: у 1990 р. вона коливалася від 37 в Іракові до 55- 56% в Омані, ОАЕ, Кувейті. Виняток у цій групі складає хіба що Іран - 14%. Частка промисловості у ВВП країн агропромислової групи значно нижча: від 20% у Сирії до 10% - в Лівані та 7% - в Йорданії. На обробну промисловість у 1990 р. припадало 14,3% вартості ВВП країн регіону. Частка галузей обробної промисловості у створенні ВВП залишається невеликою, хоча протягом певного часу для цього сектора промисловості були притаманні досить високі темпи розвитку: 26% - у Туреччині, менше 5% - в Йорданії та Омані. Країни регіону прагнули мати відносно диверсифіковану структуру економіки і тому ще в 70-ті роки почали активно розвивати широке коло галузей обробної промисловості - металургію, металообробну, виробництво окремих видів машин та обладнання (переважно шляхом імпорту технології або необхідних механізмів та напівфабрикатів) для галузей легкої та харчової промисловості, а також предметів споживання, засобів транспорту, мінеральних добрив, цементу й інших будівельних матеріалів. Нарощувалися промислові потужності шляхом створення окремих промислових підприємств або комплексів з широким виробничим циклом, спеціалізація яких була розрахована на розвиток та освоєння місцевих ресурсів. Саме на основі місцевої ресурсної бази, а частково - й імпортній, створювався промисловий комплекс, який включав металургію та металообробку. Металургійні заводи з виробництва сталі, сталевих труб були споруджені в Саудівській Аравії, Іракові, Катарі, Йорданії. Серед галузей кольорової металургії швидко розвивалася алюмінієва промисловість, яка стала однією з провідних у структурі промислового виробництва в Бахрейні та Кувейті. У багатьох країнах регіону почали формуватися центри металообробки: було споруджено заводи по складанню автомобілів (в Іраці, Кувейті), електроламповий завод в Таджі (Ірак), сухий док - у Бахрейні. В деяких країнах на базі гірничовидобувних галузей почало розвиватися виробництво мінеральних добрив. Хімічні комплекси було споруджено в Доммамі (Саудівська Аравія), Басрі (Ірак). Швидкими темпами нарощувалися потужності в цементній промисловості: почали діяти шість заводів в Саудівській Аравії, п'ять - у Сирії, а також заводи в Ємені, Іраці, Омані. У країнах з агропромисловою спеціалізацією (Сирія, Ліван, Туреччина) зародилася текстильна промисловість! Взагалі, ці країни намагалися забезпечити збалансований розвиток галузей обробної промисловості, енергетики, інфраструктури та сільського господарства. Тому у Сирії, наприклад, на продукцію харчової та текстильної промисловості припадала половина вартості виробництва в галузях обробної промисловості. Більшість держав регіону - це невеликі країни. У них розвинулися переважно окремі галузі важкої та легкої промисловості, без створення багатогалузевого промислового комплексу. Тому в процесі індустріалізації розширились масштаби інтеграції цих країн у світове господарство. У процесі економічного розвитку в країнах Близького та Середнього Сходу сформувалася галузева структура виробництва ВВП, головними параметрами подібна до аналогічної структури у промислове розвинутих країнах. Домінуючі позиції в структурі господарства регіону має сектор торгівлі та послуг. У 1990 р. його питома вага у загальній вартості ВВП складала 43,6% (без Афганістану). Характерно, що висока частка сфери торгівлі та послуг у ВВП притаманна всім країнам регіону. У нафтовидобуваючих країнах вона коливається від 38% в Омані, 40% у Саудівській Аравії та Іраці до 60% в Ірані. Для країн агропромислової групи аналогічні показники ще вищі - від 48% у Туреччині до 80% у Йорданії та Лівані. Збільшення частки торгівлі та послуг у ВВП країн Близького та Середнього Сходу (з 38,6% в 1965 р. до 43,6% в 1990 р.) сталося в цілому за рахунок зниження частки сільського господарства і промисловості (включаючи нафтову) у нафтовидобувних країнах. Зокрема, в період сприятливої кон'юнктури на світовому ринку нафти частка сектора торгівлі та послуг в ВВП була значно нижчою, ніж У 60-ті роки: 1965 р. - 38,6%, 1980 р. - 28,5%. Однак зменшення доходів від експорту нафти у другій половині 80-х років за відносно швидких темпів росту сільського господарства призвело до істотного розширення частки сектора торгівлі та послуг у ВВП країн регіону на початок 90-х років. Однією з найбільш динамічних галузей в країнах Близького та Середнього Сходу залишалося будівництво. В середньому регіональна частка будівництва у ВВП у 1990 р. складала 7,7%. У 70-ті роки в більшості країн регіону спостерігався своєрідний бум у цій галузі, спричинений значною мірою прагненням урядів цих держав сформувати сучасну економічну інфраструктуру. Тільки із 1971 по 1981 pp. істотно збільшено інвестиції в економічну інфраструктуру: в Бахрейні - з шести до 544, Кувейті - з 39 до 675, Катарі - з 25 до 555, ОАЕ - з 72 до 2790, в Омані - з 49 до 361 млн дол. Внаслідок цього частка будівництва у вартості ВВП країн Близького та Середнього Сходу із І965 р. зросла з 4,8% до 8,1%. Однак друга половина 80-х років була позначена спадом в РОЗВИТКОВІ будівництва, що зумовлено, крім падіння доходів від експорту нафти, ще й тим, що у більшості країн регіону закінчився початковий етап господарської перебудови у сфері інфраструктури галузей. Витрати на будівництво, наприклад, у Саудівській Аравії зменшились із 1981 р. по 1985 р. з 50 до 19 млрд Саудівських реалів. Проте після спаду між 1984 та 1988 pp. темпи будівництва в Саудівській Аравії в 1990 р. зросли на 4,9, в 1991 р. - на 3,9 і приблизно на 20% в 1992 р. У 1993 р. у цій країні було реалізовано майже 500 індустріальних проектів. Важливою сферою економічної діяльності в регіоні є також сільське господарство, його питома вага у загальному обсязі ВВП країн регіону збільшилася внаслідок низьких темпів загального господарського розвитку у 60- 80-ті роки. Це призвело до збільшення залежності регіону від світового ринку у відношенні імпорту продовольчих товарів. За розрахунками фахівців, динаміка, що характеризує ступінь самозабезпечення країн регіону продуктами харчування, має тенденцію до зниження: рівень самозабезпечення м'ясом в 1985 р. складав - 60%, в 1990 р. - 52, а в 2000 р. -буде, за прогнозом, 40%; молоком - відповідно 50, 41, 27%; рибою - 91, 96, 77%. Поглиблення розриву між товарним обсягом продовольства на ринку і кількістю його споживачів - це наслідок підвищеної динаміки попиту на продукти харчування, які випереджають темпи зростання виробництва. Так, за статистикою ФАО, у 70- 80-ті роки темпи збільшення попиту на зернові у регіоні були 5,39, а розширення виробництва - 1,34%. Це призвело до дефіциту продовольства, який покривався за рахунок імпорту. Низькі темпи відтворення у сільськогосподарському виробництві регіону були зумовлені передусім низьким технологічним рівнем і технічним забезпеченням праці, переважанням доіндустріальних форм виробництва, хоча аграрні реформи у 70- 80-х роках були здійснені практично в усіх країнах регіону (ліквідовано .велику земельну власність, встановлено максимум володіння землею на одну особу або сім'ю) з метою стимулювання фермерського сільськогосподарського виробництва, проводилась політика сприяння кооперативному рухові, але їхня непослідовність та неефективність не дали змоги прискорити темпи збільшення сільськогосподарського виробництва. Саме через це Саудівська Аравія та Катар у 80-ті роки здобули значні успіхи в розвиткові даної сфери господарства. Саудівська Аравія досягла самозабезпечення в пшениці, молоці, м'ясі. За 1975 -1987 pp. виробництво пшениці зросло з 3 тис. до 2,5 млн т. Сучасне сільськогосподарське виробництво стало наслідком не еволюційного розвитку, а використання інтенсивних методів, а саме: механізації, хімізації, меліорації на базі значного державного субсидування. У природних умовах цієї країни тільки державна допомога могла зробити сільське господарство рентабельним. Високі закупівельні ціни на пшеницю забезпечували прибутки фермерам, але на кожну тонну держава витрачала в п'ять-шість разів більше коштів, ніж у разі придбання пшениці на світовому ринкові.