- •Курс “політологія”
- •1. Суть та природа політики, її специфіка
- •2. Суб’єкти та об’єкти політики. Критерії політичної суб’єктності
- •3. Співвідношення політики та моралі: основні підходи до вирішення проблеми
- •4. Предмет, закони та категорії політичної науки. Основні підходи до визначення предмету.
- •Основні принципи та методи політології.
- •6. Основні етапи розвитку політичної науки. Структура політології як навчальної дисципліни
- •7. Прикладна політологія: предмет, методи та сфери застосування
- •8. Конституювання та розвиток політичної науки в Україні на сучачному етапі.
- •9. Біхевіоризм та постбіхевіоризм у розвитку політичної науки
- •10. Політична антропологія
- •11. Політична гносеологія
- •12. Політична онтологія
- •13. Політична праксеологія
- •14. Політична психологія
- •15. Предмет та принципи етнополітики
- •16. Порівняльна політологія: теоретико-методологічні засади
- •17. Суть та принципи порівняльного методу аналізу
- •18. Політична влада: суть, форми, принципи реалізації. Ресурси політичної влади.
- •19. Легітимність політичної влади. Основні ознаки легітимності.
- •20. Зміст основних концепцій політичної влади.
- •21. Політичні режими: суть та типи.
- •22. Характеристика політичного режиму в Україні на сучасному етапі
- •26. Держава як політична організація суспільства: ознаки і функції. Основні теорії походження д.
- •27. Форми державного правління
- •28. Форми державного устрою. Організація державної влади в Україні
- •29. Правова держава. Розвиток теорії правової держави
- •30. Соціальна держава, її суть і структура
- •31. Громадянське суспільство: суть, структура, ознаки та перспективи розвитку в Україні
- •32. Порівняльна характеристика парламентів країн Західної Європи
- •33. Порівняльна характеристика урядів країн Західної Європи
- •34. Типологія коаліційних урядів. Основні моделі коаліційної поведінки
- •35. Порівняльний аналіз позицій глав держав
- •36. Електоральний уряд: суть, основні компоненти
- •37. Місцеве самоврядування: суть, принципи, основні теорії
- •38. Суть, зміст, структурні елементи соціального управління
- •39. Багатозначність поняття “бюрократія”. Концепція формально-раціональної бюрократії Вебера
- •40. Суть бюрократизму, його ознаки. Противаги бюрократизму в демократичному супільстві
- •41. Зміст понятт демократія. Принципи демократії, їх взаємозвязок
- •42. Сучасні теорії демократії
- •43. Історичні типи демократії, їх особливості. Й. Шумпетер – основоположник сучасних теорій демократії
- •44. Демократичні цінності, їх характеристика
- •45. Процеси демократизації в Україні: шанси та переспективи
- •46. Особливості демократизації постсоціалістичних країн. Консолідовані, перехідні та псевдодемократії
- •47. Політична опозиція: особливості функціонування в різних політичних режимах
- •48. Особливості перехідних політичних режимів. Основні моделі переходу до демократії (Хантінгтон)
- •49. Політичні партії: причина винекнення та етапи розвитку. Винекнення політичних партій
- •50. Ознаки та функції політичних партій
- •51. Типологія політичних партій
- •52. Партійні системи: суть, типологія. Особливості формування партійної системи в Україні, її ознаки
- •53. Партійні коаліції: основні теорії, механізми та принципи формування
- •54. Політичний процес: суть та закономірності розвитку
- •55. Політична діяльність: суть, структура, детермінанти. Типологія політичної діяльності
- •56. Політична участь: суть, види, форми реалізації
- •57. Теорія груп інтересів. Групи інтересів та групи тиску: ознаки, типи, функції у політ. Процесі
- •58. Політичні рішення: суть, типи та способи прийняття. Типологія політичних рішень
- •59. Політичний розвиток: суть та види. Криза політичного розвитку
- •60. Політична модернізація: суть та основні моделі
- •61. Політичні технології та їх функції у політичному процесі. Лобізм як політична технологія
- •62. Політичний маркетинг
- •63. Політичний менеджмент: поняття та функції
- •64. Політична стабільність: критерії та чинники. Механізм стабілізації укрїнського суспільства
- •65. Політичні конфлікти: ознаки, типи, технології врегулювання
- •66. Типи виборчих систем: порівняльна характеристика
- •67. Виборча система України на сучасному етапі
- •68. Соціальні групи як суб’єкти політики
- •71. Політичне лідерство: критерії та типологія.
- •72. Політичний імідж: суть, типи. Технологічні аспекти реалізації в політичному процесі України.
- •73. Політична культура: суть, структура, функції, типи. Політичні субкультури.
- •74. Політична соціалізація особи. Теорії політичної соціалізації.
- •75. Політична поведінка. Поза інституційні форми політичної поведінки. Психологічні характеристики поведінки людини в натовпі.
- •Політична свідомість: суть, структура, рівні.
- •Порівняльний аналіз основних теорій міжнародних відносин (реалізм, ідеалізм, неореалізм, неомарксизм, неоідеалізм).
- •Зовнішня політика: функції, типи, особливості аналізу.
- •Взаємозв’язок та співвідношення внутрішньої, зовнішньої та міжнародної політики.
- •80. Національний інтерес: природа, структура, місце в зовнішній та міжнародній політиці.
- •81. Геополітика: предмет та принципи аналізу. Геополітичні доктрини. Геостратегія.
- •82. Глобалізація: головні тенденції розвитку на межі XX-XXI ст..
- •83. Політичне прогнозування: суть, основні теорії.
- •84. Політичні вчення Античності та їх вплив на розвиток європейської політичної думки.
- •85. Політичні вчення Стародавнього Сходу.
- •86. Політичні Вчення Середньовіччя
- •Політичні вчення епохи Відродження та Реформації.
- •Проблеми раціоналізму у політичних теоріях Нового часу.
- •Політичні вчення європейського просвітництва.
- •90. Проблеми держави в консерватизмі та лібералізмі.
- •91. Плюралізм політико-правових ідей у Європі хіх ст.
- •92. Політико-правові та етичні вчення у Німеччині кінця XVIII – початку XIX ст.
- •93. Проблема людини та держави в політичних теоріях Нового часу.
- •94. Політична доктрина анархізму.
- •95. Політичні доктрини фемінізму та неофемінізму.
- •96. Український консерватизм.
- •97. Політична думка України XVIII ст.
- •98. Український націоналізм (Міхновський, Донцов, Сціборський)
- •99. Логіка розвитку політичних доктрин у хх ст.
- •100. Політична доктрина соціал-демократії.
- •101. Політична думка України доби визвольних змагань 1917-1921 рр.
- •102. Цінності та принципи політичної доктрини лібералізму, їх еволюція.
- •103. Теорія природних прав людини та суспільної угоди, її значення для сучасних політ. Доктрин.
- •104. Політична доктрина фашизму.
- •105. Особливості формального та традиційного етапів розвитку політичних доктрин.
- •106. Еволюція, цінності та принципи політичної доктрини консерватизму.
- •107. Політична доктрина націонал-соціалізму.
- •108. Політична доктрина комунізму: суть та еволюція.
3. Співвідношення політики та моралі: основні підходи до вирішення проблеми
Мораль – поведінка, що склалася в даному суспільстві норми, а політичні стосунки неможливі без врахування традиційних для даного суспільства норм поведінки. Частенько моральні цінності служать для обгрунтування або виправдання політичних цінностей.
Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.
Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.
Проблема співвідношення політики і моралі – одна з центральних в політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких
мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.
Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування “кожному належне”: цар має бути царем, міністр – міністром, батько – батьком, син – сином. На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом – дао.
Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Давньокитайські мудреці сутністю морального обов’язку вважали необхідність дотримуватися належного.
Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії – Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.
В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни”.
Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позицій демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави – її моральний
обов’язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості.
Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.
Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення opn моральність соціального обов’язку. Справедливість у Платона – не лише моральна чеснота, а й ознака соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель.
Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей розчиняється у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики і моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава (“Політія”) є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика – наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.
Аристотель, розв’язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т.ч. політичної поведінки.
Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі – всемогутня воля Бога, підкорятися їй – моральний обов’язок кожної людини.
Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхніми послідовниками, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому – етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні – підступність, насильство, вбивство, обман тощо. “Мета виправдовує засоби”, - це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізму). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.
Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина – егоїстична істота, керується законом самозбереження. “Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворили державу (“левіафан”), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети. Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції – бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.
Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких – закріпити і гарантувати цей закон. Тому благородна природа істинної моралі уможливлює розумний державний устрій.
Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з’ясовували також І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою і тим, що диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і політичну дійсність (“те, що дійсне, те розумне”), з іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім’я, корпорація, громадянське суспільство).
Наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. до проблем взаємодії onk3rhjh і моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв’язку з чим його називали “новим Макіавеллі”. Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження влади, головний її засіб – насильство. Однак не завжди участь у політиці – аморальна. На основі принципів християнської моралі (“не вбий”, “не свідчи неправдиво”) і вимог раціональної політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу), Вебер пропонував розмежовувати “мораль переконання” і “мораль відповідальності”.
Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б’юконен, США), значення моральних регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (американський теоретик Дж. Ролс). Набувають “другого дихання” ідеї “облагородження” політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).