69. Особливості статусу монарха.

• монарх має право на особливий титул, який носить лише одна особа в державі, право на особливі ритуали і титули влади, право на утримання з бюджету, в тому числі на утримання свого королівського двору, в багатьох країнах монархи не платять податків;

• влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якого іншого органу;

• монарх здійснює свою державну владу за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади (суверен);

• ця прерогатива монарха пронизує все державне управління, тобто, жоден акт державної влади не здійснюється проти або мимо влади монарха;

• в деяких країнах монарх фактично обмежений у здійсненні влади в державі, це зокрема стосується парламентських монархій, тобто монарх є лише символом держави, який не має реальних повноважень;

• рідко, але зустрічаються інститути виборного монарха, який обирається на певний строк (Малайзія, ОАЕ).

70. Президент: порядок обрання, відповідальність.

Глава держави (президент) – це особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функції представництва самої держави в цілому.

Основні типи президентських виборів. У сучасній світовій практиці існують два основні типи виборів глави держави — прямі й непрямі.

Прямі вибори більш характерні для країн з президентською (за винятком США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління. Безпосередньо населенням глава держави обирається в Бразилії, Мексиці, Росії, Україні, Франції, Азербайджані і т. ін. Такий порядок виборів відповідає тому центральному місцю, що його президент займає в державі, і дає йому своєрідний "прямий" мандат з боку виборців, забезпечуючи тим самим високу міру легітимності цього інституту. Прямими виборами президент обирається і в багатьох парламентарних державах (Австрія, Ірландія, Ісландія, Румунія, Болгарія, Молдова), що, очевидно, відповідає прагненню законодавця дещо посилити інститут глави держави, надати йому більшої легітимності.

Непрямі вибори президента проводяться парламентом ("надпарламентом") або спеціальними виборчими колегіями, сформованими на базі палат парламенту спільно з регіональними і місцевими органами влади.

У більшості парламентських республік (Греція, Мальта, Ізраїль, Чехія, Словакія) президент обирається безпосередньо парламентом, що теоретично не повинно давати главі держави змоги протиставляти себе даному представницькому органу. Подібні вибори практикувались і в соціалістичних державах (Румунія). Аналогічно відбуваються вибори у КНР і КНДР і понині.

У деяких країнах порядок виборів президента має специфічні особливості. В Індонезії глава держави обирається своєрідним надпарламентом — Народним консультативним конгресом. У СРСР таким надпарламентом — З´їздом народних депутатів — у 1989 р. був обраний перший (і останній, як виявилося) президент СРСР М. Горбачов.

В Єгипті кандидатури на пост президента спочатку висуваються на безальтернативній основі парламентом, а потім схвалюються на загальному референдумі.

Досить специфічна система виборів президента існує в США (а донедавна — у Фінляндії й Аргентині). Зовні вона мало відрізняється від прямих виборів. І все ж громадяни безпосередньо обирають не президента, а колегію виборщиків, які й обирають президента.

Обрання президента спеціальною виборчою колегією за участю суб´єктів федерації практикується в деяких (переважно парламентських) державах з федеративним устроєм. Так, у Німеччині президент обирається федеративними зборами, які складаються із членів бундестагу і представників земель, які обираються законодавчими органами суб´єктів федерації. Аналогічна система виборів існує в Індії і Пакистані. Така система виборів приймається не випадково, а щоб, з одного боку, підкреслити роль президента як гаранта національної єдності та захистити інтереси суб´єктів федерації, а з іншого — його другорядну роль у державному механізмі, похідну від інших інститутів влади.

В Італії президента обирає колегія виборщиків, до якої поряд з членами обох палат парламенту входять і представники органів місцевого самоврядування — областей. Щоправда, участь останніх має швидше символічний характер, оскільки вони становлять явну меншість у виборній колегії.

Відповідальність президента. Конституційне право країн з республіканською формою правління частіше формулює загальний принцип невідповідальності президента (передусім політичної), не виключаючи при цьому його можливу юридичну (судову) відповідальність за здійснення тяжких правопорушень. Так, у монархіях президент звично не несе відповідальності за свої дії, оскільки його особа (як і монарха) визнається конституцією священною і недоторканною (Іспанія). У республіках — передбачена відповідальність. Так, в Італії президент відповідальний за державну зраду й зазіхання на конституцію, у США — за зраду, хабарництво чи інші тяжкі злочини, у Німеччині — за зумисне нехтування основного та інших федеративних законів, у Мексиці — за зраду батьківщині та тяжкі кримінальні злочини. Процедура притягнення президента до відповідальності різна, але здебільшого справа порушується парламентом, по суті розглядається найвищою судовою інстанцією, а інколи вирішується на референдумі.