78. Моделі конституційного статусу парламентів у залежності від форми правління.

У науковій літературі цілком слушно пов’язують конституційний статус парламенту з відповідними формами державного правління, адже становище і роль вищого представницького і законодавчого органу у вирішальній мірі залежить від характеру взаємовідносин вищих органів держави. Розглядаючи під таким кутом зору конституційний статус парламентів, можна виділити чотири основні моделі.

Першу модель репрезентують органи народного представництва тих держав, які проголосили в якості підвалини конституційного ладу принцип парламентського правління (Великобританія, Італія, ФРН, Болгарія, Греція, Угорщина та ін.). Місце та роль парламенту у системі державних органів визначається тим, що від нього похідним є уряд, який формується і несе відповідальність перед ним. У деяких з цих країн глава держави також обирається за активною участю парламенту.

Друга модель конституційного статусу парламентів притаманна країнам із президентською формою правління, які заклали у підвалини організації державної влади принцип жорсткого розподілу влад (США та ні.). Існуюча тут конституційна система “стримувань і противаг” чітко відображає співвідношення трьох гілок влади.

Третя модель характерна для країн зі змішаною формою правління (Франція, Росія та ін.). Тут проголошується інститут парламентської відповідальності уряду, проте і президент наділяється правом розпуску парламенту.

Четверту модель складають парламенти “радянського зразка” (СРВ, КНР, КНДР, Куба). Тут призначення парламенту зводиться до формального схвалення, прийнятих за його межами вищими партійними органами, політичних ухвал.

Не можна віднести до жодної з указаних моделей т. зв. “консультативні” парламенти (Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЕ), оскільки вони є тільки дорадчими установами.

79. Юридична природа і зміст депутатського мандата в зарубіжних країнах.

Правове становище депутата визначається конституціями, конституційними і органічними законами, регламентами палат і звичаями. Конституційно-правова доктрина демократичних країн розглядає депутатів (від латинського deputatus – уповноважений) парламентів як представників усієї нації, а не відповідних виборчих округів, і в силу цього не можуть бути відкликані виборцями. Логічним наслідком цієї концепції є заборона імперативного мандата і права відкликання. Їхній мандат прийнято називати вільним. (У ст. 67 Конституції Італії зазначено: “Кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов’язального мандата”. А ст. 38 (п. 1) Основного закону ФРН містить таке положення: “Депутати німецького Бундестагу… є представниками усього народу, не пов’язані наказами, дорученнями, і підкоряються тільки своїй совісті”).

Зарубіжна конституційна теорія й практика виходять із того, що депутат є професійним парламентарієм. Тому правове становище парламентаріїв у значній мірі визначається принципом несумісності депутатського мандата ні з якою державною або іншою посадою, крім зазначених у законодавстві. У різних країнах принцип несумісності визнається у різному обсязі. В Конституції США (розділ 6, ст. 1) записано, що жоден член конгресу на період його мандата не може займати “публічну посаду на службі Сполучених Штатів”. У Швеції депутати, які займають посади на державній службі, повинні під час засідань парламенту йти у відпустку. В Іспанії, Люксембурзі, Фінляндії та деяких інших країнах несумісність стосується лише окремих, найвищих посад, перелік яких дається в законодавстві. Зокрема, повсюдно визнано несумісність депутатського мандата і професійної служби в армії, поліції та службі безпеки. Виняток становить законодавство і політична практика країн із парламентарною формою правління. В них існує і діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту (звичайно, нижніх палат).

До юридичних умов, які визначають статус депутатів, треба віднести індемнітет та імунітет парламентаріїв. Поняття індемнітету (від англ. indemnity, від лат. indemnitas - безвтратність) означає:

1) член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов’язків у представницькому органі. В теорії і практиці англомовних країн цей термін замінений поняттям привілею свободи слова. В деяких країнах цьому принципу надають дещо звуженого значення;

2) винагорода (депутатів) за парламентську діяльність , включаючи покриття витрат на офіс, листування, поїздки тощо.

Щодо депутатського імунітету (англ. immuniti, лат. smmunitas – звільнення від чогось), тобто недоторканність депутатів парламентів, то це означає заборону арешту або притягнення до судової відповідальності депутата за всі його дії, включаючи дії, що здійснені ним не при виконанні парламентських обов’язків.