В-1

1. Політологія - наука про політику та її взаємовідносини з людиною та суспільством. Можна також сказати, що політологія - система знань про политику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства.

Сучасні дослідники вважають, що об'єктом політології є політична дійсність, або політична сфера сучасного суспільства.

предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві.

Головними елементами

структури політичної науки є :

еорія політики, що являє собою введення в політичну науку і розглядає філософсько - методологічні засади політики та політичних відносин, розвитку політичної влади у сучасному суспільстві;

історія політичних вчень та політична ідеологія, що вивчає витоки джерела політичної науки, зміст різних соціально-політичних доктрин та концепцій ;

теорія політичних систем та їх елементів - держави, суспільних об'єднань та партій,політичних режимів тощо ;

теорія управління соціально-політичними процесами ,що вивчає цілі, завдання та форми управління суспільством;

теорія міжнародних відносин, що розглядає міждержавні аспекти влади та реалізації владних відносин.

Перша - загальні методи дослідження політичних об'єктів (підходи). До них відносяться:соціологічний підхід, системний підхід, культурологічний підхід, функціональний підхід,поведінковий підхід, інституиійний підхід , антропологічний підхід, порівняльний підхід, історичний ПІДХІД ,

Друга Група методів політології - група загальнологічних методів, до яких відносяться: аналіз та синтез; індукція та дедукція; абстрагування; моделювання; математичні, прогностичні, кібернетичні.

Третя група методів політології - група методів емпіричних досліджень. До них відносяться:використання електоральної статистики, анкетний опит; теорія ігор; спостереження; аналіз документів; лабораторний експеримент.

Функції: Теоретико-пізнавальна,Методологічна, Аналітична, Прогностична, Функція політичної соціалізації, світоглядна.

2. Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей. Політична діяльність завжди тісно пов'язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин — два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняються суб'єкти політично. Аналіз політичної діяльності суб'єкта політики потребує з'ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність і законність.

За допомогою діяльності у сфері політики та в інших сферах реалізуються усвідомлені суб'єктами політики політичні інтереси. Політичний інтерес — першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці. Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, національні, соціально-групові, особисті. Політичні потреби актуалізуються з виникненням нового політичного інтересу, нових політичних мотивів і орієнтацій, політичних інституцій та ін. Чим більш розвинена, різнобарвна і різноманітна політична діяльність, тим більш розвинені політичні потреби суб'єктів політики. Монотонна й обмежена політична діяльність спрощує політичні потреби. Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб'єкта політики.

3. Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. В політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної культури, що пояснюється широким спектром думок стосовно того, що є культура взагалі.Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверд-жують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя.

Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого грома-дянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припус-тити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід полі-тичного розвитку.

Політична культура сучасної Украни може бути визна-чена головним чином як авторитарна з деякими демократичними та тота-літарними компонентами.

Поза сумнівом, Україна має притаманну їй політичну культуру, але в даний час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та провінційну за характером. Перспективи її розвитку полягають у створенні громадянського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у поділі владних функцій, зверхності закону для усіх громадян та офіційних діячів.

Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили.

2.1 в)

2.2.а)

В-2

1. Політика — це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах. Д.Істон розглядає політику як реалізований владою розподіл цінностей, а Меркл твердив, що у своїх найкращих проявах політика — це шляхетне прагнення до справедливості та розумного порядку, а у найгірших — це корислива жадоба влади, сили, багатства. Структуру політики становлять суб’єкти політики, об’єкти політики, політична діяльність, політичні відносини, політичні інтереси, політична свідомість, політична психологія, політична культура, і крім того, виділяють нормативний аспект. Під суб’єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Мета політики — забепечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів. Функції політики: функція управління; 2. прогностична функція; 3. функція інтеграції полягає в об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей; 4. мобілізаційно-інтеграційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань; 5. ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу 6. виховна функція; 7. інноваційна функція полягає у тому, що політика має своїм завданням створювати нові, прогресивніші форми соціальної організації життя.

2. Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Характерні риси тоталітарного режиму: сильно централізована, моністична структура влади;монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства; політизація, регламентація й санкціонування всієї життє-діяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян; вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму; громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій; монопольна, деталізована ідеологія.

Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. Характеризується: необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу; наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом; здійсненням управління; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів; використанням насильства і позасудових методів примусу людей; спиранням на поліцейський і військовий апарат; субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою.

Основними характеристиками ліберального режиму є: розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову при зростанні значення законодавчої влади, конституційність, багатопартійність, абсолютна свобода особистості; майже повне обмеження компетенції і сфери діяльності держави, її невтручання в справи громадського суспільства, економічні, соціальні, духовні процеси. Особливості ліберального режиму визначаються перш за все тим, що він є деякою мірою проміжним, перехідним від тоталітарного чи авторитарного до демократичного.

Демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

До основних ознак демократичного режиму належать: рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;виборність представницьких органів влади населенням; юридично визначена строковість повноважень представницьких органів, розвинена система демократичних інститутів; пряма участь громадянина у вирішенні загальних справ; реальне здійснення поділу державної влади.

3. Функції політичних партій:

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему.

2. Комунікативна функція. Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору - до вершини владної піраміди у державі, так і вниз - до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних.

4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби.

5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності або протидії. Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного соціального індикатора і відповідно - інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп.

2.1. а)

2.2. в)

3 варіант

1. Влада - це право і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підпорядковувати своїй волі. Такі ознаки влади, як воля, вплив, авторитет, переконання, примушення, сила є реальними проявами влади і процесу владарювання. Командування і виконання - два рівним чином універсальних принципу влади. Вона володіє єдиним принципом діяльності - командуванням в різних його формах - розпорядження, директива, наказ. Влада виражається в законах, нормах, правилах, заборонах, розпорядженнях, вольових емоційних діях. Проте сам факт віддачі наказу, розпорядження ще недостатній для того, щоб можна було судити про наявність владних відносин. Основними функціями політичної влади є: · Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей. · Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. · Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.Структура влади:об*єкти влади(індивіди,населення держави),суб*єкти влади(держава,політ. портії),ресурси влади(економічні,соціальні),мотиви влади(страх,інтерес.авторитет).

2. За роки незалежності Українська держава відбулася за всіма формальними вимірами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством, країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій та об'єднань. У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства — громадські об'єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані й інтернет-видання. Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування. Україна є президентсько-парламентською республікою. Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають: глава держави — Президент України; орган законодавчої влади — Верховна Рада України; органи виконавчої влади — Кабінет міністрів, обласні та районні державні адміністрації; органи судової влади. Судочинство відповідно до Основного Закону України здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Основними функціями Верховної Ради є: законодавча, установча та контрольна.

3. Виборча кампанія — сукупність цілеспрямованих послідовних зусиль, які докладаються протягом певного визначеного законодавством проміжку часу, щоб реалізувати підтримку кандидата виборцями й забезпечити його перемогу в день виборів.

Під час виборчої кампанії відбувається: 1) формування груп прихильників та стимулювання їх активності в день виборів; 2) залучення на свій бік людей, які будуть голосувати, але ще не визначилися, за кого; 3) послаблення позицій опонентів і внесення сумнівів та суперечностей у табір противників. Кожна виборча кампанія є унікальною. Цю унікальність визначають три умови: 1) особистість кандидата; 2) специфіка моменту — географічні, демографічні, економічні та інші обставини; 3) стратегія виборчої кампанії — політичні цілі, тема, напрям, графік, бюджет тощо. Розрізняють такі типи виборчих кампаній: Залежно від рівня представницької влади та розмірів виборчого округу — місцеві малого масштабу (до 5 тис. виборців); місцеві середнього масштабу (2— 20 тис); місцеві великого масштабу (20—50 тис); регіональні (понад 50 тис); регіонально середні — вибори депутатів до Верховної Ради України, мерів у містах (понад 200 тис); загальнодержавні (все населення країни);

2.1 а)

2.2 б)

В-4.

1. Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія.

Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури якості політичної системи, запропонована ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:

Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур, нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих субкультур.

До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує примусовий тип політичної активності.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються;

закриті й відкриті; завершені й незавершені; мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної системи забезпечення національних інтересів, Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів» демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної Україні досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

2. Термін «влада» багатозначний і відкриває широку можливість для самих різних тлумачень. В повсякденному житті ми говоримо, наприклад, про владу грошей, владу мафії, владу моди, владу батьків, владу церкви тощо. Різні науки по-різному трактують поняття влади.

Влада в загальному значенні є здатність, можливість здійснювати свою волю, надавати вирішальну дію на діяльність, поведінку людей за допомогою різного роду засобів - права, авторитету, примушення, волі, переконання.

Суб'єкти влади - носії влади, активна діюча величина в системі влади, від якої виходить вплив, дія, слідують розпорядження, вказівки.

Об'єкти влади - явища, предмети, органи, установи, підприємства, населення, на керівництво (управління) якими згідно із законом або підзаконним актам направлена діяльність властей.

Ресурси влади - сукупність засобів і методів, застосування яких забезпечує можливість суб'єкту влади здійснювати вплив на об'єкт (особа, групи, суспільство в цілому) і досягати поставленої мети. Ресурси знаходяться між суб'єктом і об'єктом влади і «матеріалізують» відносини залежності між ними.

Типологія (класифікація) ресурсів владарювання може здійснюватися за різних підстав (критеріям).

Типи легітимності політичної влади за М. Вебером

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера).

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість.

Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним.

Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї.

3. Функції держави – це основні напрямки діяльності держави, в яких виражається та конкретизується суть, соціальне призначення, завдання і цілі держави.

Існують різні способи класифікації функцій держави:

- за соціальною значимістю – основні і другорядні;

- за змістом – економічні, політичні, гуманітарні, екологічні та ін.;

- за тривалістю – постійні і тимчасові;

- за спрямованістю – зовнішні і внутрішні. Поділ функцій на внутрішні і зовнішні є найбільш поширеним.

У внутрішніх функціях конкретизується внутрішня політика та управлінська діяльність держави. Основними внутрішніми функціями більшості сучасних держав, включаючи Україну, є:

- захист конституційного ладу;

- забезпечення і захист основних прав людини;

- охорона законності і правопорядку;

- соціальне забезпечення;

- охорона навколишнього середовища;

- господарсько-організаторська функція і т. д.

Зовнішні функції характеризують державу як суб’єкта міжнародних відносин. Основними з них є:

- оборона країни

- підтримання добросусідських відносин з іншими державами;

- зовнішньоекономічна діяльність і т. д.

2.1. А

2.2. В

В-5

1. Політичну владу можна умовно поділити на наступні типи:

Традиційна влада

Влада може здобувати законність завдяки традиції. Таку владу М.Вебер характеризує як традиційну владу. Тут діє авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією. Традиційне панування має місце в патріархальних суспільствах, організованих по подобі родини, де покора батьку - главі роду, є природною реакцією на політичний порядок, воно вважається в порядку речей і схоже по своїх психологічних механізмах із простим наслідуванням.

Харизматична влада

Авторитет носія харизматичної влади — це авторитет якогось незвичайного особистого дарунка — харизми. М. Вебер відзначає, що харизмою варто називати якість особистості, яка визнана надзвичайною. Така особистість розглядається як би послана богом. Носії харизматичного авторитету завжди з'являються в аурі пророка, що випромінює благодатне світло божественної істини і вірний шлях вказує, що людям потрібно. У російській історії ми легко знайдемо приклади харизматичного авторитету. Харизматичне панування носить яскраво виражений особистісний характер. Воно завжди зв'язано з особистістю харизматичного лідера й у цьому відношенні істотно відрізняється від традиційної влади.

Раціонально-правова влада

Джерело її законності полягає в тому, що вона спирається на загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою, приходять до свого положення на основі узаконеної процедури. Легітимність влади в цьому випадку

спочиває не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності існуючого політичного порядку.

Щоб подолати негативні суперечності в державно – владних відносинах України потрібно зробити певні кроки удосконалення самої системи державного управління, і в першу чергу:1. Загальний консенсус у суспільстві щодо загальнолюдських цінностей та пріоритетів державної політики, яка має спрямовуватися передусім на досягнення добробуту населення, забезпечення прав людини. 2. Здійснення принципу поділу влади, створення системи противаг, які спонукають політиків до пошуку компромісів.

3. Визначення статусу політичних діячів та державних службовців. Політичні діячі визначають державну політику, а державні службовці, діючи відповідно до загальних інтересів суспільства, мають служити не окремим політичним силам, а всьому народу. 4. Побудова органів управління відповідно до функцій держави. 5. Ефективне здійснення контрольної функції держави. 6. Конкурсний відбір державних службовців, який будується лише на професійних засадах.

Формування і впровадження в практику діяльності системи державного управління сучасної України соціально-ціннісних засад, притаманних гуманістичній ліберально-демократичний політичній парадигмі, значною мірою сприятиме підвищенню ефективності функціонування цієї системи в умовах політико-плюралістичного розвитку громадянського суспільства, ринкової економіки, процесів європейської та світової інтеграції країни.

2. Наприкінці XIX століття в розвитку політичної думки починається новий етап, коли відбувається процес виділення політології в самостійну науку, на базі якої формуються різні течії політичної думки. Друга половина XIX і початок XX століття характеризуються утвердженням капіталістичних відносин у країнах Європи і на американському континенті. Питання про владу, форми державного правління набуває важливого значення в політичному житті того часу.

Основоположниками матеріалістичного вчення про політику і владу були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Спираючись на матеріалістичне розуміння історії, вони багато уваги приділяли вивченню сутності політики, політичної влади, характерові політичної діяльності, визначили шляхи, форми і методи приходу до влади працюючих мас, робітничого класу.

Марксистська теорія системи політичних відносин містить у собі наступні положення: політичні відносини, що випливають з бороть; політика виступає не тільки як відображення економічних відносин, але і як важливий інструмент їхнього формування; держава є продукт класових протиріч і служить інтересам економічно пануючого класу; економічно панівний клас — він і політично й ідеологічно панівний клас; на підставі такого розуміння сутності держави і класового панування марксизм створює теорію політичної свідомості;

Широке поширення на початку XX сторіччя одержала теорія еліт, творцями якої були два італійські вчені: Вілъфредо Парето і Гаетано Моска. М. Моска в роботі «Елементи, політичної науки» затверджує, що влада завжди знаходилася і повинна знаходитися в руках меншості. Коли вона переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Цю правлячу меншість автор називає панівним класом, елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта править шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням її влади.

Центральне місце в політичних концепціях ХХ століття займають питання влади і демократизації громадського життя в умовах переходу цивілізації до постіндустріального суспільства. Серед представників цього напрямку чільне місце займають американські політологи: Лассуелл, Даль, Тоффлер,Крозьє (1922) і інші.

3. Еліта — вищі, привілейовані верстви суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку культури і науки.

Під елітою розуміють меншу частину суспільства, яка не просто наділена особливими психологічними, соціальними, політичними та іншими якостями, а й володіє певними позитивними цінностями і пріоритетами (влада, культура, багатство, компетентність, воля тощо); займає панівні або найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії; спроможна здійснити позитивні перетворення в суспільстві, вплинути на свідомість і поведінку співгромадян.

Як невеликий, але владарюючий прошарок суспільства, еліта існує за певних об'єктивних умов. Розглянемо основні з них:

• наявність психологічних і соціальних особливостей, здібностей,

можливостей і бажання брати участь у політиці, що вирізняє людей,

робить їх несхожими один на одного;

• існування в кожному суспільстві поділу праці, що, у свою чергу,

вимагає професійного управління;

• важливе значення управлінської праці, її соціальне визнання та

відповідне стимулювання;

• використання управлінської діяльності, праці для отримання пев­

них соціальних пільг (часто управлінська діяльність пов'язана безпосе­

редньо з розподілом таких пільг);

• наявність великої кількості громадян, інтереси яких перебувають

поза межами політики і які нею абсолютно не бажають займатися, та ін.

Під політичною елітою розуміють відносно невеликий, внутрішньо диференційований, інтегрований прошарок людей (або сукупність груп), що концентрують у своїх руках значну політичну владу, обіймають керівні посади в органах державної влади, політичних партіях, громадських організаціях тощо і істотно впливають на формування та реалізацію політики у державі.

Політична еліта формується у процесі відповідного відбору. До неї входять не просто ті, хто бажає займатися політикою, а й ті, хто якоюсь мірою теоретично і практично підготовлений до такої діяльності, тобто люди, які мають відповідні знання, навички, вміння, на високому рівні володіють політичними технологіями.

2.1. А

2.2. А

В-6

1.Політичний режим — система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державновладних структур і населення.

Будьякий політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільнополітичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.

Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов´язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення.

Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Характерні риси тоталітарного режиму: сильно централізована, моністична структура влади;монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства; політизація, регламентація й санкціонування всієї життє-діяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян; вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму; громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій; монопольна, деталізована ідеологія.

Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. Характеризується: необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу; наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом; здійсненням управління; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів; використанням насильства і позасудових методів примусу людей; спиранням на поліцейський і військовий апарат; субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою.

Основними характеристиками ліберального режиму є: розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову при зростанні значення законодавчої влади, конституційність, багатопартійність, абсолютна свобода особистості; майже повне обмеження компетенції і сфери діяльності держави, її невтручання в справи громадського суспільства, економічні, соціальні, духовні процеси. Особливості ліберального режиму визначаються перш за все тим, що він є деякою мірою проміжним, перехідним від тоталітарного чи авторитарного до демократичного.

Демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

До основних ознак демократичного режиму належать: рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;виборність представницьких органів влади населенням; юридично визначена строковість повноважень представницьких органів, розвинена система демократичних інститутів; пряма участь громадянина у вирішенні загальних справ; реальне здійснення поділу державної влади