1.3 Проаналізуйте глобальні проблеми людства

Визначення і загальна характеристика

Глобальні проблеми людства (глобальні проблеми, глобальні проблеми сучасності) - комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу і вимагають для свого розв’язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблеми,гонка озброєнь, хвороби і т.д.). Глобальні проблеми людства стосуються як поверхні землі, так і Світового океану, атмосфери планети, навколоземного космічного простору.

Це сукупність соціоприродних проблем, від вирішення яких залежить подальший прогрес людства, збереження цивілізації. Ці проблеми характеризуються динамізмом, виникають як об'єктивний фактор розвитку суспільства і для свого вирішення потребують об'єднаних зусиль всього людства. Глобальні проблеми взаємопов'язані, охоплюють всі сторони життя людей і зачіпають всі країни світу.

Глобальні проблеми людства на сучасному етапі розвитку:необхідність збільшення тривалості життя|збільшення тривалості життя]] i вирішення проблеми старіння людини ;уникнення термоядерної війни і забезпечення миру між народами, недопущення несанкціонованого світовим співтовариством розповсюдження ядерних технологій, радіоактивного забруднення довкілля;

• регулювання стрімкого збільшення населення Земної кулі;

Проблеми народонаселення. Переважна більшість населення світу живе в країнах, що розвиваються (4,2 млрд. осіб). До 2025 р. населення цих країн зросте ще на 3 млрд. осіб, що становитиме 95 % приросту населення світу.     В останній чверті XX ст. - у розвинених країнах Європи, Північної Америки, Австралії, Японії природний приріст не перевищує 1 % на рік.

2.1.а

2.2.б

Варіант 9

1.Громадянське суспільство — це не якісь ізольо­вані індивіди, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів, яка виражає різнорідні цінності, інтереси і потреби членів суспільства.

Головні ознаки громадянського суспільства: розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського, суспільства від держави в рамках своєї компетенції; ,демократія і плюралізм в політичній сфері; ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства; середній клас як соціальна основа громадянського суспільства; правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави; ідеологічний і політичний плюралізм;

- свобода слова і засобів масової інформації.

Громадянське суспільство має таку саму структуру:

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах. Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні господарства

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності - класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем матеріального достатку.

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У політологічній літературі нерідко висловлюється думка про неполітичний характер громадянського суспільства, тобто про відсутність у ньому політичних інститутів і відносин.

Інституціональними елементами структури громадянського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім громадсько-політичні організації - професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо.

виконують політичну функцію, взаємодіючи з політичною владою, державою. Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади - тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю.

2. Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного се­редовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.

За способом формування еліт виділяються "відкриті" та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили у СВОЇХ ЦІЛЯХ, гнучко пристосовуються до політичних змін.

Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

В основі концепцій демократичного елітизму лежать положення і установки про ціннісні якості еліт. Використовуючи запропоноване Й.Шумпетером визначення демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців, політологи підкреслюють важливу роль еліт в управлінні.

Співвідношення еліти і демократії розглядається в даних концепціях уже не з позицій їх протиставлення. Відсутність в суспільстві справжньої еліти називають однією із головних причин кризи демократії. По суті, обмеження участі мас в політичному процесі пояснюється тим, що масам властиві антидемократичні тенденції, вони погано уявляють собі цінності і принципи демократії, і  піддавшись впливу демагогів, можуть їх порушити. Елітаристи вважають, що демократія буде ефективнішою, якщо еліта забезпечить буфер між ірраціональністю суспільності та державою.

Поєднання елітаризму з демократією вважається природнім уже тому, що правляча еліта  визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна  демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію  влади на основі  протиборства і баланса політичних сил, представлених різними елітами.

3. Сучасний стан розвитку України супроводжується появою гострих соціально-економічних проблем, які спричиняють серйозні зміни якості життя населення, що виявляється у скрутному економічному становищі населення країни, погіршенні фізичного здоров’я, скороченні середньої тривалості життя, збільшенні диференціації доходів різних груп населення, погіршенні соціальної захищеності, соціального забезпечення, зниженні реальної заробітної плати, середньої пенсії, розвитку небезпечної ситуації у галузях соціальної сфери тощо.

головні завдання у сфері державного регулювання та контролювання соціальної політики:

= надання пріоритетного значення соціальній орієнтації економіки, регулювання всієї системи соціальних та етнонаціональних відносин на основі оптимального взаємозв'язку особистих, групових і загальнодержавних інтересів;

= своєчасне виявлення й розв'язання соціальних суперечностей та конфліктів;

= сприяння формуванню таких суспільних умов, які б позитивно впливали на розвиток соціальної структури суспільства з урахуванням потреб виробництва, науково-технічного, соціального й духовного прогресу, здійснення необхідних заходів для оздоровлення соціально-морального клімату в країні;

= створення дійових соціальних стимулів для високопродуктивної і якісної праці дотримання в суспільстві (з урахуванням його об‘єктивних можливостей) принципу соціальної справедливості, що є нагальною потребою в умовах небаченого досі соціального і майнового розшарування населення України за тривалої економічної кризи.

Виходячи з цього, можна виділити основні напрямки соціальної політики в Україні:

підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

проведення грунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах;

сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;

проведення активної екологічної політики.

Важливим напрямком соціальної політики в Україні є створення всеохоплюючої системи соціального захисту громадян. Ця система являє собою науково обґрунтовану низку заходів з відповідними виконавцями, завдання яких полягає в тому, щоб захищати різні верстви населення, будь-якого громадянина від економічної та соціальної деградації внаслідок втрати або різкого зниження доходу, виробничої травми або професійного захворювання, хвороби, інвалідності, безробіття, втрати годувальника, народження дитини.

Одним із напрямів удосконалення державної соціальної політики має стати законодавче й організаційне оформлення розмежування прав і відповідальності органів управління різного рівня за вирішення соціальних завдань, децентралізація управління соціальними ресурсами при збереженні регулюючої ролі державного центру.

1. Б)

2. А)

Варіант 10

1.Звичайно лідерами називають тих, хто перебуває попереду, впливає на інших для інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює яку-небудь організацію чи рух. У загальному вигляді лідер може бути визначений як «особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства»1. Відповідно лідерство визначається як «один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії»2.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА – визначаються цілями, які ставлять перед собою політичні лідери, та ситуацією, в якій вони діють. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

вираження соціальних інтересів - Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність – класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому.

новаторська - ця функція означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв’язання.

інтегративна, - Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди.

організаторська - Полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії.

комунікативна. - Полягає в забезпеченні лідерами зв’язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави – парламентом, урядом, главою держави, вищими судами.

Типи політ лідерства:

Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріаль-ного, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристократичної знаті.

Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.

Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за М. Вебером, — це «панування в силу «легальності», в силу віри в обов´язковість легального установлення… і ділової «компетентності», обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при виконанні встановлених правил — панування у тому вигляді, в якому його здійснюють сучасний «державний службовець» і всі ті носії влади, які схожі на нього у цьому відношенні».

Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «популізм»означав боротьбу за права та інтереси народу.

професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці.