53. Конституційні засади народовладдя та їх закріплення в основних законах зарубіжних країн.

Вихідним конституційним принципом регламентації політичних відносин є проголошення влади народу (народовладдя). Переважна більшість конституцій у тих чи інших формулюваннях містять положення про те, що влада (суверенітет) належить народові; що народ є єдиним джерелом державної влади (наприклад, ст. 23 Конституції Бельгії фіксує положення: “Усі влади походять від нації. Вони здійснюються у порядку, передбаченому Конституцією”). Конституційна вимога безумовної влади народу підсилюється тим, що деякі основні закони забороняють окремим особам, організаціям, державним установам привласнити здійснення народного суверенітету (наприклад, ст. 1 Конституції Болгарії, ст. 2 Конституції Молдови та ін.). Під народом звичайно розуміється усе населення країни.

Народ здійснює владу в різних формах: безпосередньо - за допомогою виборів, загальнонаціонального референдуму, народної ініціативи (особливий спосіб внесення законопроектів), через органи державної влади, а на місцевому рівні  – шляхом, передбаченим конституцією різних форм місцевого самоврядування.

Конституційна вимога безумовної влади народу зафіксована у багатьох основних законах зарубіжних країн. Так, Конституція Ірландії у ст. 6 містить такі приписи: “1. Усі влади – управління, законодавча, виконавча і судова – згідно з божім велінням походять від народу, який має право призначати правителів держави і вирішувати усі питання державної політики відповідно до вимог загального блага. 2. Ці повноваження щодо управління здійснюються тільки органами держави, встановленими даною Конституцією або за їх дорученням”. У Конституції РФ (ст.3) сказано, що “вищим безпосереднім проявом волі народу є референдум і вільні вибори”. У цій же статті міститься припис про те, що народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Про те, що народ може здійснювати владу через органи державної влади, свідчить, зокрема, формулювання ст. 2 Конституції Чехії 1992 р.: “Народ є джерелом державної влади; він здійснює цю владу через законодавчі, виконавчі та судової органи”.

У багатьох конституціях країн світу, звичайно ж у різних варіантах, проголошується й гарантується принцип демократії.

Як конституційно-правова категорія демократія містить такі елементи: 1) такий лад і такий спосіб життя, коли народ сам управляє (керує) усіма справами: і державними і суспільними; 2) свобода особи, наявність у кожної людини широкого кола прав і свобод, їх гарантій та засобів захисту; 3) побудований на конституції політичний плюралізм; 4) усвідомлена участь громадянина у житті суспільства у формі обговорення законопроектів, участі у виборах, референдумах тощо; 5) демократія - це дисципліна, організованість, відповідальність особи перед суспільством і державою.

Новелою у конституційно-правовому регулюванні політичних відносин слід вважати закріплення на найвищому юридичному рівні принципу партиципації – участі народу у вирішенні питань суспільного і державного життя знизу доверху.

54. Конституційно-правовий інститут виборів – це сукупність правових норм, які регулюють процес обрання кандидатів до представницьких органів і на виборні посади. До предмета його регулювання відносять: основні принципи виборчого права; вимоги, що пред’являються до виборців і кандидатів на виборні посади; порядок формування та діяльності органів, які безпосередньо здійснюють організацію і проведення виборів; статус суб’єктів виборчого процесу – громадян та їх об’єднань; процедура виборчої кампанії і голосування; порядок визначення результатів виборів; способи оскарження порушень у ході виборчої кампанії і голосування та опротестування (оскарження) результатів виборів.

55. У багатьох конституціях зарубіжних країн закріплюються принципи виборчого права – основні вихідні положення, що покладені в основу регламентації даного інституту.

Насамперед, конституції переважної більшості країн проголошують принцип загальності виборів. Французький учений М. Дюверже дає таке визначення загального виборчого права: “Суворо юридично загальне виборче право – це таке виборче право, яке не обмежене ніякими умовами, пов’язаними з майном, або здібностями. Це не означає, що всі члени нації мають право голосу”. Загальність виборчого права передбачає, з одного боку, надання можливості брати участь у голосуванні всім громадянам держави, відсутність у законодавстві спеціальних вимог, які обмежують участь у виборах будь-яких груп населення (за статевим, професійним, політичним, моральним цензом, цензами осілості та письменності). З іншого боку, виборець повинен приймати виважені рішення, тому виправдане виключення зі складу виборчого корпусу осіб, які не досягли певного віку (як правило, 18 років) і недієздатних. Фактично це означає, що у виборах бере участь т. зв. “виборчий корпус” - сукупність громадян, які володіють за законом правом голосу. Адже виборче право мають навіть не всі громадяни даної країни. Не беруть участь у виборах громадяни – діти (що не досягли виборчого віку), божевільні, (це повинно бути визнано ухвалою суду). У багатьох країнах тимчасово не здійснюють свої виборчі права особи, які знаходяться під вартою за вироком суду. В окремих державах не голосують особи, засуджені судом до тюремного ув’язнення на строк більше року. Не голосують пери у Великобританії, а в ряді країн – солдати (наприклад, Туреччина). Позбавлення виборчих прав може бути здійснено судом, зокрема за злісне банкрутство, шахрайство на виборах, за систематичне ухилення від участі у виборах у тих країнах, де закон передбачає обов’язкове голосування (наприклад, Італія).

Важливим принципом виборчого права, закріпленим у конституціях більшості країн, є принцип рівності, тобто “формальної рівності”. Це означає, що, по-перше, кожному виборцю надається рівна кількість голосів (один виборець – один голос, але може бути 2: на виборах до Бундестагу в ФРН один голос віддається за партійний список, а другий – за конкретного кандидата по виборчому округу); по-друге, в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи інші групи з різким представництвом (у КНР, наприклад, міське і сільське населення представлено в парламенті неоднаково); по-третє, депутат обирається від рівної кількості жителів або виборців, а в багатомандатних округах повинна дотримуватися пропорція мандатів і виборців на основі однієї і тієї ж квоти: по-четверте, закон висуває однакові вимоги до порядку висування кандидатів, проведення ними передвиборної агітації та визначення результатів виборів.

Принцип прямих виборів сьогодні безспірний у більшості демократичних держав при виборах нижніх палат парламентів і президентів і практично повсюдно – при виборах органів місцевого самоврядування. Вже згадуваний німецький дослідник Г. Майєр вбачає сутність цього принципу в тому, “що правом прийняття рішення про подання мандату володіє тільки виборець”. Це означає, що між виборцем і кандидатом на виборну посаду немає ніяких проміжних інститутів, які б опосередковували волевиявлення виборця. Звичайно, оцінка прямих виборів з точки зору їх демократизму не може мати абсолютного характеру, вона завжди залежить від багатьох конкретних обставин.

Принцип таємного голосування передбачає виключення контролю за волевиявленням виборців, створення умов для свободи вибору. Державно-правова практика зарубіжних країн виробила, а законодавство встановило чимало правил і організаційних гарантій, які в цілому забезпечують таємність виборів. Як правило, виборчі бюлетені не нумеруються (виняток – Індія, де на виборах депутатів Народної палати проводиться нумерація бюлетенів, яка дозволяє встановити, за кого голосував виборець), для заповнення бюлетенів виборцям надається спеціально обладнані кабіни або кімнати, в яких забороняється присутність сторонніх осіб. Після заповнення бюлетені опускаються у скриньку, що виключає можливість доступу до бюлетенів до закінчення голосування і початку підрахунку голосів. У США, Індії, Російській Федерації та інших країнах використовуються виборчі машини, а в Бразилії з 1998 року запроваджені електронні картки виборця. Винятки з таємних виборів припускаються тільки на користь носія самого виборчого права. Так, інвалід може звернутися по допомогу до довіреної особи.

Принцип вільних виборів має декілька аспектів. Перший аспект стосується принципу вільних виборів, відповідно до якого виборець сам вирішує: чи брати йому участь у виборчому процесі і якщо так, то в якій мірі. Звідси випливає, що при визначенні результатів виборів не треба брати до уваги, який відсоток виборців проголосував: якщо хоч один проголосував, то вибори відбулися. Таке трактування даного принципу характерне у багатьох країнах із англосаксонською системою права. Цей принцип поєднується із добровільною реєстрацією виборців.