36.Сутність соціально-економічного району, його головні ознаки та районоутворюючі фактории

Економі́чне районува́ння  — територіальний поділ народного господарства країни, блоку чи світу на економічно збалансовані частини, які відзначаються фізико-географічним, історичним, технічним, соціально-демографічною і, в першу чергу, економічною вигідною спільністю і сталістю структури гол. комплексу внутрішніх і зовнішніх міжгалузевих зв'язків, внутрішньою кооперацією й інтеграцією, зовн. спеціалізацією та порівняльним рівнем розвитку.

Спонтанно Р. е. формується гол. ч. під впливом екон. факторів: максимально вигідної продуктивності при мінімальних коштах виробництва, транспорту, розподілу й споживання, але на нього також мають значний вплив і такі неекономічні фактори, як урядова політика, міжнародні стосунки, адміністративне право, нац.-культ. особливості населення тощо. Сучасна наука про Р. е. — регіональна або просторова економія — є на межі політ. економії, економічної географії, теорії й практики зовн. торгівлі та матем. й статистичного моделювання рішень; вона аналізує ефективність територіального розміщення і переміщення виробництва і споживання, збалансованість та пропорційність міжгалузевих, міжрайонних зв'язків, ефективність організації управління екон. районами та політики й планування їх розвитку.

Економічне районування - це поділ народного господарства країни за виробничими ознаками на порівняно самостійні територіальні системи - економічні райони.

Характерні ознаки економічного району: спеціалізація; певним економіко-географічним положенням; своєрідними природними, економічними, історичними умовами; комплексністю; управління (потенціальні можливості); економічною і територіальною структурами.

Районування - цілеспрямована діяльність людей, яка грунтується на певних принципах. Залежно від того, які принципи покладені в основу районування, можна зробити висновок про його характер і напрями розвитку: 1) економічний; 2) адміністративний; 3) принцип перспективності.

37.Регіональна спеціалізація та проблеми розвитку легкої промисловості України.

Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи: – текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.; –швейна; –шкіряно-взуттєва і хутрова.

Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї.

Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон.

На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення. На власній сировині працює лляна промис-ловість, яка випускає 7,3% тканин країни.

Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область).

Найбільші центри шкіряно-взуттєвої промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса. 

У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості. Доцільним є відновлення посівів бавовни на півдні України; виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробка на штучні волокна і нитки; розгортання виробництва дубильних речовин; організація виробництва досі імпортованих поліуретанових композицій для взуттєвої галузі. Дуже важливими загальними проблемами є підвищення конкурентоспромож-ності галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо.