38. Філософські погляди г.Сковороди

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода.

Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях, серед них: “Наркис”, “Асхань”, “Бесіда, названа – двоє”, “Кільце”, “Жінка Лотова”, “Потоп зміїн”.

Найважливішим для Г.Сковороди було питання про людське самопізнання, оскільки, на йогу думку, в людині як в малому світі сконцентровані всі властивості великого світу. Якщо ми не знаємо себе, то нам немає чим виміряти світ, оскільки людина містить в собі дві світові натури: видиму, чуттєву, але не справжню і не першу за суттю, та невидиму, духовну, вічну та справжню основу будь-чого (Бога). Проте Сковорода не приймає провідної християнської тези про творення чуттєвої натури із нічого; навпаки, він наполягає на тому, що дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодної з них не можна знехтувати. Тут Сковорода застосовує аналогію із дзеркалом, яке ту ж саму річ відбиває у десятках різних зображень, кожне з яких є неповним, а в чомусь і оманливим. Сковорода весь час закликає людину не зупинятися на наочному, йти далі, не піддаватися оманливим чуттєвим формам – тіням істинно сущого. Отже, у філософії Сковороди йдеться не про відкидання природи, а про вміння здолати її силу силою духовного подвижництва, діянням одухотворення природного. Останній момент виразно проявлений у вченні Сковороди про символи: певні форми матеріального будуть демонструвати сутність духу скоріше спотворено, а певні – найбільш адекватно.

Існування в світі символів Сковорода вважав чи не найпершим та прямим свідченням незаперечності існування істинної, духовної, смислової натури, а тому вважав Біблію особливим реальним світом, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною).

Отже, перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі. А оскільки дух за суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця. Треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (людська натура). Але те, що промовляє серце, не можна раціоналізувати, тому людина може явити себе істинно не стільки у словах чи промовах, скільки у вчинках, у вибудовуванні свого життя відповідно до своєї натури, тобто – через ту працю, яка їй споріднена. За Сковородою, праця є обв’язковою умовою і самореалізації людини, і її щастя, бо в праці людина пізнає себе, здобуває те, що вона створює сама і, нарешті, певним чином долає силу матеріального, вносячи у світ та своє життя сенс, внутрішню душевну злагоду.

Провідні думки Г.Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, “дозволив” собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся він санкціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву “філософствування у Христі”. Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу. Значення ідей та життєвого подвижництва Г.Сковороди надзвичайно велике: вже за життя він поставав справжнім уособленням філософії як занепокоєного духу, що шукає своїх адекватних здійснень. Вплив його ідей поширювався на весь слов’янський світ. Але глибоке прочитування філософії Г.Сковороди залишається одним із важливих завдань української філософії.

Філософія "серця", вчення про сродну працю, безумовно, ма­ла дещо утопічний характер в час поневолення українського козац­тва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залеж­ності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, за­доволення і натхнення. Кріпацтво і "сродна" праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто жи­ве за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрай­ством, як кажуть, "вміє жити".

Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його погля­дів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для су­часності.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщин великого українського мислителя вносить нові елементи в оцінку його життєвого шляху і поглядів.