Походження й функціонування української національної мови

Усі мови світу традиційно класифікують за типологією (будовою) і генеалогією (походженням).

Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську), серед яких належне місце займає слов’янська група, куди входить українська мова.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: східнослов’янської, куди входять українська, російська й білоруська мови; західнослов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) й південнослов’янської, до якої входять болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська і старослов’янська (тепер мертва) мови.

Проблема походження східнослов’янських мов є дуже складною. У мовознавстві існує два погляди на цю проблему: 1) східнослов’янські мови походять від давньоруської мови Київської Русі; 2) східнослов’янські мови походять безпосередньо від праслов’янської мови

Проте проблема походження східнослов’янських мов є суто науковою, тому в її розв’язанні не можна керуватися політичними міркуваннями. Про це досить вдало ще на початку XX століття сказав О. Шахматов, який був переконаний у реальності існування давньоруської мови, але разом з тим підкреслював, що його позиція не пов’язана з політикою: визнання факту виникнення української мови з давньоруської «...анітрохи не підриває значення її як самостійного й рівноправного в очах людей науки і літератури члена в руській сім’ї мов» (Шахматов А.А. [Рец.] А. Крымский. Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья. – М., 1907/8. – Т. 1–2 // Rocznik slawistyczni. – 1909. – С. 143).

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини III тисячоліття до н. е. й до V століття н. е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна зі слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового в лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой, біл. малады), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. ён) мають подібне звучання й значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний, біл. апошні), одного разу (рос. однажды, біл. аднойчы), джерело (рос. источник, біл. крыніца), заздалегідь (рос. заранее, біл. загадзя) та ін.

Як національна українська мова стверджується в ХVІ-ХVІІ століттях, коли поширюється визвольна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, гаївки, щедрівки тощо) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації.