Тема 8. Значення і функції власних назв у мові та суспільстві

1. Статус власних назв і мовна політика.

2. Принципи передачі власних назв українською мовою.

3. Особливості звертань та творення імен по батькові.

Власні назви – невід’ємний атрибут будь-якої документації, що вимагає від кожного професіонала розуміння їх особливого статусу, без чого звичайні правила орфоепії або написання не будуть діяти. Річ у тім, що на відміну від загальних назв власні назви не мають лексичного значення, проте виконують дві найважливіші соціальні функції: адресну й інформативну, тобто охоплюють велике поле асоціацій і несуть низку різноманітної інформації – національної, історичної, географічної, лінгвістичної, що в багатьох випадках зумовлює зміст, характер, соціальні дії і вчинки конкретного об’єкта.

Так, кіно – це кіно взагалі з відповідним лексичним значенням, а група «Кіно» – вокально-інструментальний ансамбль, який жодним чином не стосується кінематографії, але асоціюється з діяльністю співака Віктора Цоя й несе про нього великий обсяг інформації. Кальміус як слово – абсолютна «терра інкогніто» для сучасної людини (у його основі дві давньотюркські частини – кала – «грязюка» і міюс – «кут, ріг»), проте Кальміус як власна назва вказує на цілком конкретну річку в Донбасі й інформує, хто проживав на цій території або яка мова обслуговувала її мешканців. Власні назви Іван, Жан, Ян, Вано мають чітку національну ідентифікацію (українець, француз, поляк, грузин) і характеризують самі об’єкти, пов’язуючи їх із конкретними асоціаціями, як і поняття Севастополь («легендарний, героїчний»), Одеса («місто неповторного гумору й специфічної культури»), Володимир («Мономах», «Ленін»), але Вовочка (з анекдотів), що накладає відбиток на самих носіїв цих імен. Клички Васько, Шарко, Гнідий адресують нас не просто до котів, собак або коней, а до кота-хитруна, дворового собаки чи коня-скакуна певної масті.

Отже, будь-яка власна назва є невід’ємним атрибутом і власністю конкретного об’єкта, який при перейменуванні, неправильній передачі (перекладі) або повторній номінації стає невпізнаним, втрачає адресну функцію й перестає існувати для більшості у своєму первинному статусі. Наприклад, Ніколь – француз, Нік – американець, а Микола – українець;

Горловка – місто на честь російського гірничого інженера Горлова, а Горлівка – зовсім інший населений пункт на честь нікому не відомого Горліва; Радянська Україна й Україна після 1991 року – це різні об’єкти (ось чому сьогодні ми живемо не на Україні, а в Україні, тобто в самостійній державі). 3 цього погляду процес масових перейменувань під час революції й нещодавньої «демократичної» перебудови є свідченням руйнування історичних об’єктів та історичної свідомості, який, як правило, закінчується людськими трагедіями й соціальними катаклізмами.

Усвідомлення особливого статусу власних назв – обов’язкова умова адекватної мовної політики і юридичної точності документа:

1. Це перешкоджає руйнуванню адресної або інформативної функцій. Згадайте, наприклад, нещодавню історію, залежну від політичної кон’юнктури, яка з легкістю перекраювала свідомість громадян шляхом постійних перейменувань географічних об’єктів: Маріуполь – Жданов – Маріуполь, Мангуш – Першотравневе – Мангуш, Луганськ – Ворошиловград – Луганськ, Юзівка – Сталіно – Донецьк тощо.

2. Це дозволяє визначити, що великою літерою фіксується одиничний об’єкт, який втратив (або втрачає) лексичне значення і став виконувати адресну й асоціативну функції: президент компанії – Президент України, учена (міська) рада – Верховна Рада України, кабінет – Кабінет Міністрів України, суд – Конституційний Суд України, міністр – Прем’єр-міністр, держадміністрація – Держкіно, жовта вода – Жовті Води, день – газета «День».

3. Це допомагає сформулювати принципи передачі іншомовних (у першу чергу російських) власних назв українською мовою, про що треба говорити окремо.