Тема 1. Українська мова – національна мова українського народу

1. Мова й мовлення.

2. Основні теорії походження мови.

3. Соціальні функції мови.

4. Походження й функціонування української національної мови.

5. Національна мова й мовна політика.

Мова й мовлення

Справа у тому, що мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні.

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні.

Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Походження й функціонування мови

Проблема виникнення мови хвилювала людство ще з тих часів, коли виникло саме спілкування за допомогою мовної системи. Безліч відповідних теорій з цього приводу нині можна звести до двох наукових доктрин.

Біологічна теорія базується на тому, що мова з’являється разом із народженням дитини і притаманна їй, як вміння дихати, рухатися, бачити або чути. Відповідно до цього природа наділила народи різними мовами – розвиненими і нерозвиненими, багатими і бідними, а отже, ступінь розвиненості певних народів і здатність до самого процесу їх розвитку теж різні. У такій ситуації впровадження на чужій території «розвиненої мови і культури» шляхом підкорення одних народів іншими стає не тільки невід’ємною рисою расистських і нацистських теорій, але й нещодавньої практики мовного будівництва на теренах колишнього Радянського Союзу, де російська мова проголошувалася засобом міжнаціонального спілкування.

Проте історичний досвід подібного «будівництва» найчастіше закінчується колоніальними або напівколоніальними трагедіями, які руйнують національну культуру й мову не тільки народу, примушеного до запозичень, а й народу-донора. Ось чому погляд на мову як на біологічне явище не відповідає суті і призначенню людини як такої.

Соціальна теорія походження мови ґрунтується на тому, що мова – невід’ємна ознака людського колективу. Вона могла з’явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з’явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.

Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими і білошкірими американцями), але мова, її система і структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження знаходиться, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою мовною системою.

Отже, мова не успадковується й не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, і поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови.

Мова – не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об’єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни і в мовній системі: фонетиці й графіці (як приклад можна навести нетрадиційну для українця вимову вибухового [ґ] і появу в українському алфавіті букви ґ на місці західноєвропейського [g] ([h]) – Гібралтар (і Ґібралтар), Гренландія (і Ґренландія), лексиці й семантиці (разом з новими словами типу консалтинґ, менеджмент, лізинґ, маркетинґ принципово змінилися зараз значення слів комунізм, капіталізм тощо) або морфології й синтаксисі (згадаймо хоча б зміну граматичної конструкції жити на Украні на форму жити в Україні за протиставленням «частка цілого – ціле»).

На земній кулі існує понад п’ять тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи й розширюючи свої функції та можливості.

Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом «розвиненості-нерозвиненості» – свідоцтво політичної кон’юнктури чи культурного примітивізму. Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом тощо, але їм усім притаманні загальні закономірності розвитку, які зосереджуються в соціальних функціях.

Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції: загальні (комунікативну, мислетвірну й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну). Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому їх характеристика має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови та її стильових функціональних різновидів.

1. Комунікативна функція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, бо вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань та емоцій співрозмовникам (порівняйте, наприклад, мовну систему з азбукою Морзе або звичайним світлофором). Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку й реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати в речення за законами певної граматики (української, російської, англійської, німецької тощо). Ось чому повна й адекватна матеріалізація комунікативної функції неможлива без вивчення синтаксису.

2. Для спілкування важливим є попереднє формування й висловлювання думки. У цьому випадку мова виконує мислетвірну функцію.

3. Комунікація відбувається, як правило, для того, щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Ідеться про третю, не менш важливу функцію мови – пізнавальну.

Проста комунікація для висловлення думки й передачі інформації в межах усної форми мовлення розширила пізнавальні потреби людства. Разом із розвитком мови поступово формувалися й спеціальні функції, які максимально підсилювали можливості логічного (професійна й номінативна функції) та емоційного мислення (експресивна, волюнтативна й естетично-культурологічна функції).

4. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки й засобом оволодіння фахом.

Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. Справа в тому, що в наш час революційним стає процес появи нових професій і відповідно їх мов. Якщо зважити на те, що за рік у світі з’являється понад 120 тисяч нових термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Старий поділ на «інтелігентні» чи «неінтелігентні» професії зникає на наших очах. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури – вона все більше пов’язується з виробництвом, стає засобом формування нових виробничих відносин і основним компонентом професійної підготовки. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльність конкретної особи.

5. Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об’єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особливо в науковому стилі, де без точної і правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. 3 дією цієї функції ми зустрічаємося при вивченні морфології й лексикології. Справа в тому, що звуки як фізичне явище значення не мають, а ось морфеми (корені, префікси, суфікси, закінчення) надають слову основне або додаткове лексичне чи граматичне значення. Повністю ж номінативна функція реалізується в повнозначних словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо.

Наступні три функції мови пов’язані не з логічним, а з емоційним процесом пізнання світу й місцем особистості в ньому. Досить часто в практиці конкретного спілкування інформативність майже відсутня, але комунікація відбувається й досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або емоційної напруженості. Ідеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.

6. Експресивна функція реалізується в мовних формах вираження емоцій і почуттів людини.

7. Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови. Її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими досить часто користуються керівники чи політики, які сповідують жорстку схему управління колективом.

8. Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадигму (згадайте «інтернаціональну» практику виховання радянської людини або прищеплювання «чужих» естетичних ідеалів у межах української незалежності). Ідеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного й громадського життя поняття «національна мова».