Вимоги до мови документів

Укладаючи документ, слід дотримуватися певних правил, які допоможуть виробити точний, стислий, зрозумілий та послідовний стиль письма, а саме:

1. Використовувати мовні засоби, які були б зрозумілими широкому загалу і відповідали нормам літературної мови, конкретному стилю чи підстилю.

2. Від першої особи викладати текст у таких документах, як:

а) автобіографія (Я, ... народилася, ...навчаюся...);

б) заява ( Прошу надати мені..., працюю на посаді...);

в) наказ (Наказую ...);

г) службова записка (Доводжу до ..., Вважаю, що ...);

3. Від третьої особи викладати текст у таких документах, як:

а) акт (Комісія пропонує ..., дійшла висновку ...);

б) трудова угода, контракт, договір (Замовник отримує, а Виконавець зобов’язується ...);

в) інструкція (АТ «Довіра» встановлює ..., кожен акціонер одержує ...);

г) запрошення, оголошення (Банк надає ..., інститут запрошує...).

4. Доцільно вживати прямий порядок слів у реченнях:

а) коли підмет передує присудкові;

б) коли означення стоїть перед означуваним словом;

в) коли додаток стоїть після керуючого слова;

г) коли вставні слова стоять на початку речення.

5. Уникати вживання багатозначних слів, а наявні пояснювати в певному

контексті.

6. Уникати образних висловів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних

конструкцій та суб’єктивного ставлення до викладеного. Тон службового документа має бути нейтральним.

7. Не переобтяжувати текст іншомовними словами, якщо є їхні українські відповідники.

8. Використовувати лише загальноприйняті, стандартні скорочення та

абревіатури:

а) складноскорочені слова (профком – профспілковий комітет, військкомат – військовий комісаріат та ін.);

б) ініціальні скорочення (НРУ – Народний Рух України, неп – нова економічна політика та ін.);

в) скорочення слів (м. – місто, ім. – імені, обл. – область, проф. – професор).

9. Уникати неблагозвучності, однозвучності з іншими скороченнями.

10. Уникати вживання скорочень назв грошових та фізичних одиниць (крім формул); одиниць виміру; знаків %, №, $, якщо вони без цифрових позначень і не в таблицях, схемах.

11. Слідкувати за дотриманням логічної послідовності викладу матеріалу, фактів. Підкреслюючи наступність визначення причинно-наслідкових зв’язків між фактами, подіями чи явищами, треба викладати їх у зв’язній черговості здійснення (у першу чергу, насамперед, спочатку; одночасно, водночас; потім, після, далі та ін.).

12. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйняттю тексту документа.

13. Уживати стійкі (трафаретні) словосполуки, що виражають стандартні аспекти змісту (з метою надання допомоги, у зв'язку з погіршенням стану, згідно з рішенням комісії).

Тема 4. Фонетичні, графічні та лексичні особливості української мовної системи

1. Особливості української фонетики.

2. Графічні особливості.

3. Особливості м’якої, твердої вимови і вживання м’якого знака.

4. Уживання апострофа.

5. Лексичні особливості.

Фонетика – це розділ мовознавства, який вивчає звуки мовлення, інтонацію, склади і наголос. Але основним його об'єктом є звуки. Звуки в українській мові поділяються на голосні, які складаються з голосу ([а], [о], [у], [е], [и], [і]) і приголосні. Останні складаються з шуму (глухі звуки [п], [т], [х], [с], [ш], [к], [ц], [ч], [ф]), із шуму і голосу (дзвінкі звуки [б], [д], [г], [ґ], [з], [ж], [дз], [дж]) або з голосу й шуму (сонорні звуки, які не мають глухих пар: [в], [м], [н], [л], [р], [й]. Крім цього, приголосні звуки можуть бути твердими і м'якими: [п] – [п'], [б] – [б'], [т] – [т'], [д] – [д'], [с] - [с' ], [з] – [з'] та ін. Для української мови, де письмо є звуковим, знання фонетики має виняткове значення, її фонетична система характеризується майже повною відсутністю кількісних або якісних змін ненаголошених голосних (так званої редукції: від лат. «редукціо», що означає «зміна») і неоглушеністю дзвінких приголосних. Іншими словами, в українській мові наголос і позиція, як правило, не впливають на характер вимови. Ось чому в українській мові ми вимовляємо й пишемо вода, дуб, розбити (або пишемо розчистити), а в російській мові пишемо вода, дуб, а читаємо [вада], [дуп], вимовляємо й пишемо разбить, але расчистить. Це викликає, зокрема, підвищену звучність української мови й появу великої кількості відкритих складів (порівняйте: рос. мёд [м′от] – укр. мед [мед], рос. говорим – укр. говоримо; рос. ходить – укр. ходити; рос. первичной материей – укр. первинною матерією тощо).

Названі особливості є основою для формування сучасних орфоепічних норм (правил української вимови) та принципів українського правопису. Українська орфоепія характеризується повною, чіткою та ясною вимовою більшості звуків, а українська орфографія базується на пріоритетності фонетичного принципу правопису (на відміну від російської мови, де на правопис впливає передусім морфологія).

До найголовніших винятків належать:

– нечітка вимова голосних звуків [е] – [и] в ненаголошеному складі, де е зберігається лише на письмі, а у вимові перетворюється в [е^и] (весна [висна]);

– розмита вимова голосних звуків [и] – [і] після г, к, х (який, яки^ій);

– вимова приголосних звуків [г], [з], які можуть оглушуватися перед наступним глухим (вогко [вохко], безсердечний [бес:е^ирдечний]).

У таких випадках необхідно користуватися морфологічним принципом правопису, наприклад:

1) у прислівниках у кінці слова пишеться тільки -и, бо це суфікс (як і в суфіксах інших частин мови: тільки, по-київськи; перевіряючи документи; Рєзник); у прикметниках чоловічого роду фіксується закінчення -ий (київський проспект), а у відмінкових закінченнях жіночого роду – -ій (київській вулиці); в іменниках у називному відмінку множини або в родовому відмінку однини після г, к, х пишеться закінчення -и (що? – руки, ноги; кого? – Сороки Ольги), а -і з'являється в результаті чергування в давальному і місцевому відмінках (кому?, чому? – Сороці Ользі; руці, нозі);

2) у префіксах роз-, без-, від-, через-, над-, під- кінцевий звук завжди фіксується як дзвінкий (розчистити, розігріти, безпечний, безвідповідальний, черезмірний, черезсмужжя, підсилити тощо), проте префікс з- перед [к, п, т, ф, х] переходить у варіант с-: збити, зчистити, але спитати, схвалити, стверджувати.