2.1. Історія виникнення та становлення нато

Вивчення умов виникнення будь-якого явища можливе лише шляхом встановлення повної причини. Повна причина - це сукупність усіх обставин, факторів, при яких наслідок настає за необхідністю. Повна причина складається зі специфічної, кондиційних та пускових причин. Спираючись на визначення повної причини, розглянемо історію виникнення та становлення НАТО.

Специфічна причина виникнення Альянсу. Специфічна причина - це такий фактор, який викликає та виявляє якісну своєрідність, специфічність (головне у "поведінці") того або іншого явища. У нашому випадку специфічною причиною виступає модель конфлікту, характерна для першої половини XX ст., - конфлікт ідеологій, спочатку між комунізмом, націонал-фашизмом та ліберальною демократією, а потім між комунізмом і ліберальною демократією. Під час холодної війни цей конфлікт втілився у боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була національною державою у класичному значенні та кожна з яких визначала свою ідентичність з точки зору власної ідеології.

Міжнародні відносини після Другої світової війни набули якісно нових характеристик. Якщо під час війни союзники намагалися долати розбіжності заради спільної боротьби з фашизмом, то після поразки гітлерівської Німеччини основа для єдності країн-учасниць антигітлерівської коаліції зникла, змінившись взаємною недовірою і підозрілістю. Червона Армія перебувала в центрі Європи, а Радянський Союз зіштовхнувся з американською монополією на ядерну зброю.

Глибокі розбіжності у соціально-політичному ладі, системі цінностей та ідеології колишнього СРСР з одного боку і Заходу, у першу чергу США, з іншого, а також серйозні зміни у співвідношенні сил між провідними державами стали могутніми факторами розколу союзу держав-переможців і переходу до протистояння Схід - Захід.

92

Кондиційні причини виникнення НАТО. Кондиційні причини (або умови) - це зовнішні та внутрішні фактори, які сприяють приведенню специфічної причини до активного стану, що перетворює можливість явища в реальність.

У задумах Й. Сталіна у післявоєнному світі мали форсуватися будівництво соціалізму в СРСР та деяких інших державах, забезпечуватися вигідні кордони і надійний контроль сфери впливу для Радянського Союзу, набуття ним сильних позицій на міжнародній арені.

Керівники Заходу, спираючись на величезну економічну і фінансову могутність США, їх ядерну монополію, бачили післявоєнний світ як перемогу принципів ринкової економіки і західної демократії, як світ з міжнародною системою безпеки.

Принципова протилежність позицій Радянського Союзу і західних держав виявилася вже у вересні 1945 р. під час зустрічі міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії. Каменем спотикання стало питання про укладання миру з колишніми союзниками Німеччини. Великобританія й Америка відмовилися обговорювати мирні договори з Румунією і Болгарією, поки вони не сформують демократичних урядів. Радянський Союз розцінив вимоги Лондона і Вашингтона про проведення вільних виборів у Балкансь-ких країнах як прагнення привести до влади антирадянські сили.

Зіткнення через Болгарію і Румунію, як і бажання Радянського Союзу встановити комуністичний режим у Польщі, остаточно переконали Захід у тому, що Москва вважає зайнятий під час війни регіон сферою свого панування.

Крайнє невдоволення західних політиків викликала і радянська політика на Ближньому і Середньому Сході. Під час Потсдамської конференції Сталін висунув територіальні претензії до Туреччини і наполягав на спільній радянсько-турецькій обороні Чорноморських проток.

Ще один конфлікт виник навколо Ірану. З весни 1945 р. підсилювався радянський тиск на Іран перебуванням військ Червоної Армії, введених у серпні 1941 р., у північній частині країни, відповідно до радянсько-іранського договору 1921 р. і за узгодженням з урядом Великобританії (британські сили зайняли південну частину країни).

Спільна акція союзників мала запобігти використанню Німеччиною території Ірану для розгортання воєнних операцій та зміцнити німецькі позиції на Близькому Сході. Відповідно до англо-радянсько-іранського договору, укладеного у січні 1942 р., СРСР і Великобританія зобов'язалися зберігати незалежність і територіальну цілісність Ірану і вивести з країни свої війська не пізніше, ніж через шість місяців після закінчення війни. Наприкінці війни Радянський Союз прагнув отримати як мінімум ексклюзивні права на розробку нафтових родовищ у північних провінціях Ірану, як максимум - широку автономію Іранського Азербайджану (північної частини країни, у якій

93

більшість населення складали етнічні азербайджанці) і його прорадянську орієнтацію.

Виконуючи умови укладеної угоди, британські війська на початку березня 1946 р. залишили Іран. Натомість СРСР ввів у Іранський Азербайджан додаткові частини Червоної Армії, оснащені важким озброєнням, через що виникла гостра міжнародна криза.

Керівники Великобританії і США продемонстрували тверду рішучість, не припускаючи зміцнення позицій СРСР на Середньому Сході та заявивши, що просування російських військ до Тегерана означає війну, а також про готовність відправити американський військовий флот у Середземне море. У березні - квітні скаргу Тегерана на втручання радянської влади у внутрішні справи Ірану розглядала Рада Безпеки ООН. На її засіданнях радянський представник А. Громико з одного боку та його американський і британський колеги з іншого обмінювалися різкими ворожими випадами.

Тверда позиція США і Великобританії разом із політичними маневрами іранського уряду спонукали Радянський Союз у травні 1946 р. вивести усі свої війська з Ірану. Наштовхнувшись на рішучий опір, Сталін відступив -"іранська криза" була завершена. Після цього СРСР не одержав обіцяної йому нафтової концесії, а його прихильників в Іранському Азербайджані до кінця 1946 р. жорстоко репресували.

У розпал іранської кризи в березні 1946 р. колишній англійський прем'єр-міністр У. Черчілль виступив в американському місті Фултоні з промовою, у якій стверджував, що Радянський Союз насаджує у Східній Європі прокомуністичні тоталітарні режими. У властивій йому образній манері Черчілль заявив, що Москва перегородила Європу залізною завісою, але він не вірить у те, що Радянська Росія бажає війни. Те, чого вона хоче, - це плоди війни і безмежне поширення своєї влади і своїх доктрин. На думку Черчілля, для протидії цьому слід було установити міцний союз Великобританії і США. Надалі загрозі радянської експансії необхідно було протиставити загальноєвропейську єдність, від якої не може бути відлучена жодна країна, що означало заклик включити Німеччину в західну систему безпеки.

Звичайно, промову відставного політика не вважали вираженням офіційної позиції Лондона і Вашингтона - тим більше, що і президент Трумен, і уряд Великобританії відмежувалися від заяв Черчілля. Проте Сталін відреа-гував дуже болісно, стверджуючи, що установка Черчілля є установкою на війну, закликом до війни із СРСР. Протягом багатьох років радянські автори розглядали промову Черчілля у Фултоні як оголошення холодної війни Радянському Союзу.

Одночасно з обговоренням іранської кризи в Раді Безпеки ООН йшли гострі дискусії з грецького питання.

Після німецького вторгнення навесні 1941 р. Греція була окупована, король і уряд емігрували в Єгипет. На території Греції розвивався активний рух

94

Опору, в якому виділялося два крила: ліве (прокомуністичне) і праве (промонархічне). До визволення Греції у жовтні 1944 р. прокомуністичні антимонархічні організації мали перевагу, однак за згодою між Сталіним і Черчіллем у жовтні 1944 р. про розділення сфер впливу у Південно-Східній Європі Москва визнала британську перевагу в Греції. У країні висадилися британські війська, за допомогою яких на початку грудня була придушена масова демонстрація прокомуністичних сил в Афінах. Поступово праві мо-нархічні сили за підтримкою британців й американців стали посилювати свої політичні позиції.

Протягом деякого часу Сталін виявляв готовність виконувати угоду з Черчіллем про розділення сфер впливу і радив грецьким комуністам не починати громадянської війни. У грудні 1945 р. різні політичні сили Греції підписали угоду, що передбачала взаємне роззброєння, створення коаліційного уряду, проведення вільних демократичних виборів, однак виконання угоди було зірвано. У березні 1946 р. відбулися парламентські вибори, що принесли успіх правим силам (Компартія Греції бойкотувала вибори). У вересні того ж року більшість греків проголосувала на референдумі за збереження монархії. У жовтні комуністи оголосили про створення підпільної Демократичної армії Греції і розв'язали в країні громадянську війну.

На розвиток внутрішньополітичної ситуації в Греції усе більше впливало погіршення міжнародної обстановки, яке провіщало холодну війну. У лютому 1946 р. СРСР звернувся до Ради Безпеки ООН зі скаргою на присутність британських військ у Греції, що стало радянською відповіддю на іранську скаргу. Обвинувачення, якими обмінювалися радянські і британські представники в ході цих дебатів, продемонстрували світовій громадськості драматичний конфлікт між колишніми союзниками.

Подальше наростання тенденцій холодної війни призвело до того, що наприкінці 1946 р. - на початку 1947 р. сталінське керівництво вирішило підтримати грецьких комуністів у громадянській війні, необхідну допомогу направляючи через Югославію і Болгарію.

Президент Трумен 12 березня 1947 р. звернувся до конгресу з проханням виділити $400 млн для надання допомоги Греції і Туреччині, а також санкціонувати направлення у ці країни американського цивільного і військового персоналу для спостереження за використанням наданої допомоги.

Доктрина Трумена містила і загальну оцінку міжнародної ситуації, визначальним моментом якої був конфлікт між двома способами життя: одним, що базувався на свободі особистості, вільних виборах і гарантіях від агресії, та іншим, що базувався на контролі над пресою і засобами масової інформації, нав'язуванні більшості волі меншості, терорі і гнобленні. Сполучені Штати оголошували своєю політикою підтримку "вільних народів" у їх протистоянні внутрішнім і зовнішнім загрозам.

95

Доктрина Трумена прокламувала нову глобальну роль США в протидії Радянському Союзу і комунізму. Ця боротьба набувала тотального характеру, що означало перехід до повномасштабної холодної війни.

У червні 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл висунув план надання Америкою економічної допомоги потерпілим від війни країнам Європи кредитами і постачанням товарів. Країни, що приймають допомогу, повинні були надати інформацію про стан своєї економіки, валютні резерви, плани використання одержуваних засобів. На підставі цих відомостей Конгрес США приймав рішення про масштаби допомоги.

Джордж Кетлетт Маршалл (1880-1959) - американський військовий і політичний діяч, учасник двох світових війн, начальник Генерального штабу (1939-1941), генерал армії (1944), державний секретар США (1947-1949), міністр оборони (1950-1951), лауреат Нобелівської премії миру (1953).

Маршалл стверджував, що американська політика спрямована не проти будь-якої країни чи доктрини, а проти голоду, убогості, розпачу і хаосу.

Із проханням про надання допомоги за планом Маршалла звернулися не тільки західноєвропейські держави, але й ряд країн Східної Європи. Радянський Союз спочатку також виявив зацікавленість в одержанні кредитів, однак радянське керівництво не влаштували запропоновані умови. Через те що Москва оголосила про позитивний баланс радянського бюджету, американці схильні були в обмін на кредити вимагати від СРСР допомоги східноєвропейським країнам сировиною і продовольством. Проте Кремль вважав неприпустимим передачу США інформації про ресурси одержувачів допомоги чи складання будь-яких економічних програм для країн, що беруть участь у плані Маршалла. На думку радянського керівництва, американська допомога мала надаватися на підставі заявок самих європейських країн.

Деякі радянські економісти стверджували, що США збираються допомагати Європі у корисливих цілях, щоб звільнити внутрішній ринок від зайвих товарів напередодні нової економічної кризи, а тому не мають права висувати своїх умови.

На сесії Генеральної Асамблеї ООН улітку 1947 р. Молотов заявив, що втілення в життя плану Маршалла означатиме підпорядкування європейських країн економічному і політичному контролю з боку США і пряме втручання у внутрішні справи цих країн. Цей план є спробою розколоти Європу на два табори і завершити утворення блоку європейських країн, ворожого інтересам демократичних країн Східної Європи і, в першу чергу, Радянського Союзу.

96

У результаті СРСР відмовився від участі у плані Маршалла і змусив прийняти таке ж рішення Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, Фінляндію, Чехословаччину і Югославію. Особливо жорсткий тиск було вчинено на чехословацький уряд, що мав у своєму складі не тільки комуністів, але і представників інших партій.

Радянське сприйняття плану Маршалла обумовлювалося логікою холодної війни. Сталінське керівництво бачило в США свого головного суперника на міжнародній арені і всіляко прагнуло не допустити розширення американського впливу в Європі. У Москві болісно сприймали будь-які спроби створення західного блоку при американській гегемонії в цій коаліції.

Аналіз радянської позиції щодо плану Маршалла дозволяє зробити висновок, що пріоритетним напрямком у зовнішньополітичній стратегії Москви було встановлення і зміцнення радянського контролю над країнами Східної Європи. Сталін вважав радянську зону впливу найважливішим результатом війни, не збираючись йти на жодні поступки Заходу в цій частині Європи: для колишнього радянського керівництва контроль над сферою впливу був важливий з геополітичних, стратегічних та ідеологічних міркувань.

Відмова СРСР від участі в плані Маршалла стала ще одним значним кроком на шляху до розколу Європи і свідченням радянського прагнення перетворити країни Східної Європи у своїх сателітів.

Така політика Кремля була вигідна американським правим, що виступали проти надання кредитів і економічної допомоги Радянському Союзу. Як визнавали пізніше деякі вашингтонські політики, якби СРСР прийняв план Маршалла, США, можливо, змушені були б відмовитися від своїх пропозицій, але рішення Сталіна дозволило ініціатором протистояння назвати саме Радянський Союз.

Здійснення плану Маршалла сприяло стабілізації й консолідації європейського капіталізму. Товари і капітали, що спрямовувалися за планом Маршалла у Західну Європу, сприяли подоланню економічних наслідків війни. План Маршалла дозволив західноєвропейським країнам одержати необхідну їм американську продукцію, допоміг подолати кризовий стан торгово-фінансової системи в західному світі. Завдяки американській допомозі правлячі кола західноєвропейських держав послабили гостру політичну кризу. Не випадково спочатку більше 50% поставок за планом Маршалла складали продовольство, споживчі товари, добрива, та й у загальному обсязі американської допомоги їх частка дорівнювала 29%.

Здійснення плану Маршалла було пов'язано з широким впровадженням у Європу американських методів організації виробництва, підвищення продуктивності праці.

Потрібно враховувати і соціально-психологічний фактор. Відчувши безпосередню підтримку американського капіталу, західноєвропейська буржуазія змогла залучити на свій бік значну частину населення своїх країн.

97

Здійснення плану Маршалла створило передумови для утворення політичного союзу тих держав, що брали в ньому участь. Сполучені Штати активно виступали за формування військово-політичного західного блоку. На початку 1948 р. керівники Великобританії і Франції рішуче підтримували підписання військової угоди між США і Західною Європою, а також постійну присутність американських військ у Старому Світі. Новий військово-політичний блок покликаний був протистояти Радянському Союзу і "комуністичній загрозі".

Потужним поштовхом до створення західного блоку став прихід комуністів до влади в Чехословаччині у лютому 1948 р. На Заході зростали страх перед комунізмом і прагнення дати йому відсіч.

У Брюсселі 4 березня 1948 р. почалися переговори представників Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу про західноєвропейський союз, де йшлося про регіональний військово-політичний союз, доповнений економічними зобов'язаннями.

Представники п'яти названих держав Західної Європи 17 березня 1948 р. підписали "Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та про колективну самооборону". Преамбула договору містила посилання на основні права людини, демократичні принципи й Статут ООН. Учасники договору виражали рішучість координувати свої зусилля зі створення у Західній Європі міцної основи для її економічного відновлення, надавати один одному допомогу для забезпечення миру і міжнародної безпеки, перешкоджати всілякій політиці агресії.

Найважливішим зобов'язанням Брюссельського пакту було надання допомоги будь-якому учаснику угоди всіма способами, включаючи військові, якщо одна з договірних сторін зазнає збройного нападу в Європі. Такого високого ступеня автоматизму військових зобов'язань, як у Брюссельському договорі, не передбачалося в жодній іншій багатосторонній угоді західних країн.

Хоча в тексті договору і приділялася значна увага економічному, соціальному і культурному співробітництву, проте найбільше значення мали зобов'язання щодо створення військово-політичного союзу п'яти країн.

Для узгодження всіх політичних питань Брюссельський пакт передбачав створення Консультативної ради у складі п'яти міністрів закордонних справ, що мала збиратися не рідше одного разу на три місяці. Засновувався також постійний військовий комітет у Лондоні, очолюваний британським фельдмаршалом Монтгомері, чим закладалися основи Західного Союзу, покликаного протистояти Радянському Союзу і комунізму в Європі.

Пускова причина створення НАТО. Пускова причина - це зовнішній або внутрішній фактор, який визначає момент виникнення наслідку під впливом певної сукупності умов. Пусковою причиною створення Альянсу стала Берлінська криза 1948-1949 pp.

98

Нове серйозне загострення відносин між СРСР і країнами Заходу сталося 1948 р. Цього разу в центрі уваги перебувала німецька проблема.

Погіршення відносин між недавніми союзниками вже наприкінці 1947 р. призвело до зриву переговорів про виплату німецьких репарацій і до об'єднання американської й англійської окупаційних зон (пізніше до них були включені і землі, що перебували під окупацією Франції). Був узятий курс на включення Західної Німеччини до плану Маршалла і підготовку до створення на території трьох зон окупації Західнонімецької держави.

Особливо гострим було питання про Берлін. Західні сектори Берліна були анклавом усередині радянської окупаційної зони, а СРСР розраховував цілком витіснити західні держави із Берліна.

Навесні 1948 р. радянська сторона обмежила зв'язок, транспортне сполучення і торгівлю між східною і західною зонами, а влітку повністю блокувала Західний Берлін, вкрай утруднивши постачання його мешканцям продовольства і предметів першої необхідності.

Офіційною причиною блокади стала спроба поширити на Західний Берлін проведену в західних окупаційних зонах грошову реформу, тому що СРСР і країни Заходу не змогли домовитися про створення єдиного загаль-нонімецького банку і надання йому права емісії грошей.

Глава Радянської військової адміністрації в Німеччині маршал Соко-ловський заявив, що блокада буде продовжуватися, поки Захід не відмовиться від створення західнонімецького уряду. Проте радянське керівництво недооцінило готовність Заходу захищати свої позиції в Берліні. Командувач американських сил у Німеччині генерал Л. Клей пропонував деблокувати Західний Берлін наземними силами, але президент Трумен вважав це занадто ризикованим. Вирішено було організувати повітряний міст, яким американські важкі транспортні літаки безперебійно доставляли в Західний Берлін товари, що колись перевозили потягами.

Водночас американці перекинули у Великобританію 60 важких бомбардувальників, здатних нести атомну зброю, і привели в бойову готовність стратегічну авіацію. У травні 1949 р. блокада Берліна була скасована.

Берлінська криза показала, що обидві сторони прагнули уникнути великомасштабного військового конфлікту. Разом з тим криза стала важливим етапом на шляху до остаточного розколу Німеччини на дві держави. У вересні 1949 р. була проголошена Федеративна Республіка Німеччини, до якої увійшли три західні окупаційні зони, у жовтні 1949 р. - Німецька Демократична Республіка, створена на території радянської окупаційної зони. Німеччина була на 40 років розколота на дві держави, стосунки між якими довго залишалися ворожими. До 1970 р. ФРН відмовлялася визнавати НДР, а німецьке питання довго залишалося одним з головних джерел міжнародної напруженості.

99

Одним з наслідків Берлінської кризи стало створення у квітні 1949 р. Північноатлантичного блоку -НАТО.

Необхідно підкреслити, що одразу ж після підписання Брюссельського пакту президент США Трумен запевнив його учасників у готовності Сполучених Штатів надати їм усю необхідну допомогу. Керівники Великобританії і Франції, зі свого боку, виступали за створення широкого військово-політичного союзу західних держав.

Французький міністр закордонних справ Ж. Бідо писав на початку березня 1948 р. держсекретарю США Маршаллу про настання моменту і в політиці, і, найімовірніше, у військовій сфері для зміцнення співробітництва між Старим і Новим Світом. У результаті 11 червня сенат США переважною біль-шістю прийняв резолюцію, що уповноважила уряд у мирний час укладати військово-політичні союзи поза американським континентом. Це було переглядом одного з найважливіших принципів зовнішньої політики США.

На початку липня 1948 р. у Вашингтоні почалися переговори представників США, Канади і Західного Союзу. До цього часу американському уряду вже були передані проекти військових планів Західного Союзу. У липні американські офіцери брали участь у засіданнях постійного військового комітету Брюссельського пакту.

Наприкінці жовтня 1948 р. міністри закордонних справ Західного Союзу розглянули питання про гарантування безпеки Північної Атлантики й одностайно висловилися за створення нового військово-політичного союзу за участю США і Канади. Під кінець року був вироблений попередній проект Північноатлантичного пакту і переданий усім зацікавленим урядам.

У лютому 1949 р. переговори про створення Північноатлантичного пакту були закінчені, і 15 березня розширене засідання Консультативної ради Західного Союзу за участю міністрів закордонних справ, міністрів оборони і міністрів фінансів прийняло запропонований текст без будь-яких виправлень.

Задовго до підписання, 18 березня 1949 p., текст Північноатлантичного пакту був опублікований.

Урочиста церемонія підписання Північноатлантичного пакту відбулася 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні. Учасниками пакту спочатку стали 12 держав: Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція; у 1952 р. до пакту приєдналися Греція і Туреччина, а в 1955 р. - Федеративна Республіка Німеччини.

Разом з текстом Північноатлантичного пакту була підготовлена угода про американську військову допомогу його європейським учасникам, яка передбачала постачання в 1949-1950 pp. американського озброєння на $1 млрд п'яти учасникам Брюссельського пакту. Для закупівлі зброї США відкривали цим країнам доларовий кредит у розмірі 35-50% їх власних витрат на озброєння.

100

Створення Північноатлантичного пакту означало реалізацію курсу на тісний союз між США і Західною Європою, що стало важливим етапом у здійсненні Вашингтоном політики стримування та одночасного розколу Європи на конфронтуючі військово-політичні блоки.

Створення органів, які мали забезпечити діяльність Атлантичного пакту, було складним. Відповідно до тексту договору вище керівництво мало бути передане Раді міністрів закордонних справ дванадцяти країн, що підписали його. Можна виділити три основні етапи в роботі із заснування НАТО.

Перший етап - ухвалення 18 травня 1950 р. у Лондоні Радою міністрів закордонних справ дванадцяти країн постанови, що передбачала створення Постійної ради, до якої входили дванадцять заступників міністрів; це був виконавчий орган, який у своїй роботі спирався на допомогу експертів. Під контролем ради міністрів закордонних справ дванадцяти країн періодично збиралися Комітет економічного та фінансового захисту (12 міністрів фінансів) і Комітет з питань оборони (12 військових міністрів), якому допомагав Комітет з військових питань (12 начальників штабів). Крім того, були створені Відділ торговельного флоту і Комітет з питань виробництва та озброєння. Для вирішення суто воєнних питань була створена Постійна стратегічна група, до якої входили представники США, Великобританії та Франції; вона перебувала у Вашингтоні і здійснювала командування воєнними операціями, їй підпорядковувались п'ять регіональних оперативних груп (Канада - Америка, Північна Атлантика, Північ Європи, Захід Європи, Південь Європи - Західне Середземномор'я). Це була складна система, вадою якої був брак чіткого визначення компетенцій НАТО.

Другий етап - формування об'єднаних збройних сил НАТО, про що Північноатлантична Рада прийняла рішення у 1950 р. у відповідь на корейську війну, яка почалася у червні 1950 р. і сприймалася західними країнами як частина всесвітнього соціалістичного наступу. Коли у Кореї починалася війна, країни НАТО мали 14 недоукомплектованих дивізій, причому тільки дві з них були американськими. Вже через три роки лише у Західній Німеччині перебувало 15 добре озброєних дивізій, шість із яких були американськими, а загальна кількість військовослужбовців країн НАТО наблизилася до 7 млн. Відтак взаємодію національних армій заступали "інтегровані збройні сили".

Верховним головнокомандувачем об'єднаних сил Альянсу у Європі 19 грудня 1950 р. було призначено генерала Дуайта Ейзенхауера. У м. Рокен-кур, поблизу Версаля, було засновано Штаб верховного головнокомандувача об'єднаних сил НАТО у Європі, який підпорядковувався безпосередньо Постійній стратегічній групі.

Слід відзначити, що генерал Ейзенхауер вплинув на всі держави-учас-ниці пакту: він не лише проводив роботу у військовій сфері, а й відігравав значну політичну роль, усуваючи суперечності, вгамовуючи національні пристрасті, конфлікти, що виникали з розмежування компетенцій, особисте

101

суперництво; переорієнтовував атлантичну спільноту на досягнення вищого ступеня дієздатності та солідарності.

Дуайт Ейзенхауер так характеризував свою діяльність на посаді верховного головнокомандувача об'єднаних сил НАТО в Європі: "супердипломат, суперекономіст і вояк у вільний час".

Своєрідність корейської війни (1950-1953) полягала у наявності резолюцій Ради Безпеки ООН, які засудили агресію КНДР; рекомендували членам ООН надати Південній Кореї будь-яку необхідну допомогу для її відбиття; присвоїли багатонаціональним формуванням, що вирушили на Корейський півострів, найменування "війська ООН" із правом використання блакитного прапора з емблемою міжнародного співтовариства.

Сили ООН: Південна Корея, США, Великобританія, Філіппіни, Канада, Туреччина, Нідерланди, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Ефіопія, Греція, Франція, Колумбія, Бельгія, Південно-Африканська Республіка, Люксембург.

Комуністичні сили: Корейська Народна Демократична Республіка (КНДР), Китайська Народна Республіка (КНР), СРСР

Третій етап - нарада заступників міністрів закордонних справ, яка відбулася у Лондоні 3 травня 1951 р. На цьому етапі досягнуто розширення повноважень Постійної ради заступників міністрів закордонних справ, на яких віднині покладалася координація діяльність усіх інших постійних органів і надання їм директив. Крім того, був реформований найвищий орган керівництва - Рада міністрів закордонних справ. До неї, крім дванадцяти міністрів закордонних справ, були включені дванадцять міністрів фінансів і дванадцять міністрів оборони, що привело до ліквідації Комітету з питань оборони та Комітету з економічного та фінансового захисту як окремих структур. Всі проблеми, пов'язані з виробництвом зброї, покладалися на створений у грудні 1950 р. відділ оборонної промисловості, що перебував у Лондоні.

Був також утворений економічний та фінансовий відділ, який безпосередньо підпорядковувався Постійній раді заступників міністрів закордонних справ, розташовувався в Парижі, тому мав можливість легко контактувати з Європейською організацією економічної співпраці. Військова структура лишалася незмінною.

102

Загалом були вжиті серйозні заходи, спрямовані на спрощення організаційної структури, координацію та злагодженість діяльності.

Трансформація Альянсу із закріпленого на папері документа в живу організацію остаточно відбулась у лютому 1952 р. на саміті в Лісабоні (Португалія). Усвідомлюючи необхідність регулярних політичних консультацій, Північноатлантична Рада вирішила призначити Генерального Секретаря. Лорд Ісмей, колишній британський офіцер, першим обійняв цю посаду. Альянс, заснований Північноатлантичним договором і підтриманий політичними та військовими структурами, став НАТО - Організацією Північноатлантичного договору.

Отже, створення НАТО - це результат західноєвропейської інтеграції у військово-політичній та економічній сферах. Переважна більшість країн Заходу усвідомлювала, що лише через створення ефективної системи колективної самооборони можна забезпечити власну безпеку. Відсутність такої системи напередодні Другої світової війни дозволила Німеччині окупувати значну частину Європи. НАТО - наслідок холодної війни, реакція західного світу на "соціалізацію" Східної Європи, яка майже повністю увійшла до сфери впливу СРСР, та острах перед продовженням радянської експансії на захід.

_/-— Запитання для перевірки знань ч

1. Дайте загальну характеристику міжнародних відносин після Другої світової війни.

2. Назвіть причини створення Північноатлантичного Альянсу.

3. Оцініть значення плану Маршалла для післявоєнної відбудови Європи.

4. Дайте характеристику основним етапам становлення НАТО.

^ Список літератури ^

1. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Жан-Батіст Дюрозель - К. : Основи, 1995. - 903 с

2. Зубок В. М Никто не хотел воевать: еще раз об истоках холодной войны / В. М. Зубок // США : ЕПИ. - 1991. - № 4. - С. 45-44.

3. Киссинджер Г. Дипломатия [пер. с англ.] / Г. Киссинджер.- М. : Ладомир, 1997.-848 с.

4. Плешаков К. В. Истоки холодной войны / К. В. Плешаков // США : ЕПИ. -1991.-№4.-С. 36-44.

1. Сайт История холодной войны. - http://www.coldwar.ru

2.2. Організація Північноатлантичного договору у системі міжнародної безпеки

Геополітична обстановка у світі, Європі і навколо України складається під впливом глобальних змін усієї системи міжнародних відносин.

103

Після краху світової системи соціалізму і розвалу Радянського Союзу нові незалежні країни Центральної і Східної Європи опинилися у складній, невизначеній ситуації щодо гарантій своєї безпеки та її архітектури.

Реалії сьогодення такі, що національну безпеку країн значною мірою забезпечує входження держави до дієвої системи міжнародної безпеки. Лише колективними зусиллями держав, об'єднаних у міжнародні організації із забезпечення безпеки, може бути гарантована стабільність існування більшості держав з їх національними програмами захисту безпеки.

Під системою міжнародної безпеки розуміють упорядковану структурними зв'язками, встановленими і закріпленими міжнародними договорами та угодами на основі норм міжнародного права, сукупність перш за все суверенних держав, які, об'єднуючись у міжнародні організації, втілюють у життя політику забезпечення міжнародної і національної безпеки та підтримання стабільного миру в регіоні своєї відповідальності.

Міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права, хоча й вторинними, похідними, оскільки їх створюють держави - первинні суб'єкти міжнародного права. У цілому міжнародні організації беруть на себе певні функції управління в політичній сфері, які уже не можуть повністю взяти на себе держави.

Головною метою системи міжнародної безпеки є, звичайно, зміцнення зовнішньої безпеки, однак, у нинішніх умовах саме входження до структур такої системи потребує від держави-учасниці значного підвищення рівня своєї внутрішньої безпеки. Сучасна система міжнародної безпеки повинна захищати своїх учасників не тільки від зовнішніх, а й від внутрішніх загроз. Щоб виконувати свою головну мету, система міжнародної безпеки має бути стабільною та міцною за своєю структурою, що підтверджують вимоги до вирішення внутрішньополітичних, економічних та соціальних питань, які висуваються до держав, що претендують на вступ, наприклад, до НАТО. Такі країни повинні зміцнити демократичні і виборчі інституції; сприяти постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, забезпеченню верховенства права, захисту основних прав людини і громадянських свобод; прийняти закони, що надійно захищають права меншин, і створити відповідні установи; посилити боротьбу з організованою злочинністю та корупцією; сприяти сталому економічному розвитку тощо.

Можна виділити такі системи безпеки:

система балансу сил - базується на принципі рівноваги територіальних суверенітетів у відносинах між національними державами;

колективна безпека - це система міждержавного співробітництва, у якій міжнародну безпеку забезпечують спільні зусилля держав, які погодилися надавати допомогу кожній державі-учаснику, що стала жертвою агресії. Спрямована насамперед усередину себе, щоб вирішувати проблеми союзу, регіону, в ідеалі - світу. Основні принципи: відмова від застосування сили

104

для вирішення суперечок між учасниками системи; мирне врегулювання суперечок на основі міжнародного права;

колективна оборона - система забезпечення колективної оборони, спрямована назовні, що має на меті захист своїх членів від зовнішньої агресії. У межах системи колективної оборони всі країни-учасниці відповідного договору беруть на себе зобов'язання захищати будь-яку іншу країну-учасницю, яка стає об'єктом збройного нападу з боку держави чи групи держав, що не беруть участі у цьому договорі.

Як формувалась система безпеки в Європі?

Першу систему європейської безпеки було встановлено у XVII ст. після підписання Вестфальського мирного договору, яким завершено Тридцятирічну війну 1618-1648 pp. її прийнято називати системою балансу сил, норми і правила якої передбачали повагу територіального балансу сил і взаємні консультації у разі можливого конфлікту. Баланс сил було побудовано на ле-гітимізації панівного становища великих держав та імперій. Досить успішно система балансу сил діяла до початку Першої світової війни, причому великі держави жорстко контролювали і визначали долю і поведінку середніх та малих держав. Однією з характеристик цієї системи є існування ієрархії держав і відповідно їх нерівність. У межах системи балансу сил кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи союзників, не порушуючи при цьому загальної структури союзів і характеру відносин між державами. Будь-яка претензія на гегемонію на міжнародній арені однієї з великих держав викликала негайну реакцію інших великих держав з їх союзниками, які об'єднувалися у коаліцію проти порушника статус-кво. Вирівнювання сили порушника із силами держав, які на той момент виступали захисниками балансу сил, як правило, призводило до розпаду коаліції.

З точки зору історії військової справи, Тридцятирічна війна - кульмінаційний пункт у розвитку системи армій за наймом: дорогих, відносно невеликих і рухливих (у більшості випадків ворогуючі сторони нараховували декілька десятків тисяч чоловік). Військовий потенціал учасників війни часто зводився до можливості мобілізувати готівку для набору війська. Найістотніші перетворення у галузі військового мистецтва були зроблені у шведській армії.

Система балансу сил з її принципом рівноваги акторів міжнародних відносин спонукала до перших спроб вирішувати міжнародні суперечки та конфлікти шляхом введення загальновизнаних і фіксованих норм та правил гри, регулювати відносини на основі міжнародних договорів та угод. Ця система стала базисом для формування системи колективної безпеки.

105

Першою організацією колективної безпеки у новітній історії була Ліга Націй, створена після Першої світової війни. її члени взяли на себе зобов'язання захищати один одного у разі нападу будь-якої іншої держави.

На принципах колективної безпеки діє й нинішня універсальна організація - ООН. Головною метою ООН як міжнародної організації, відповідно до норм якої будується діяльність регіональних організацій на принципі колективної безпеки, є підтримання міжнародного миру та безпеки і здійснення для цього ефективних колективних заходів: заборони погрози силою або її застосування у відносинах між країнами, мирного розв'язання міжнародних суперечок, використання засобів роззброєння, засобів забезпечення безпеки у перехідний період, засобів використання регіональних організацій безпеки, тимчасових засобів, спрямованих на те, щоб покласти край порушенням миру, примусових засобів без застосування збройних сил та примусових засобів із застосуванням збройних сил.

Сполучені Штати, які були серед ініціаторів створення Ліги Націй, не стали її членом. Посилення впливу ізоляціоністів, які вимагали, щоб США не брали участі у європейських справах, не зв'язували собі руки зобов'язаннями Статуту Ліги, призвело до того, що Версальський мирний договір, частиною якого були положення про створення Ліги Націй, не був ратифікований американським конгресом. Участь СРСР у роботі Ліги виявилася нетривалою. Радянський Союз прийняли у 1934 р. і виключили у 1939 р. через розв'язання ним агресії проти Фінляндії. Німеччина вступила у Лігу у 1926 р. і залишила її у 1935 p., подавши відповідну заяву 1933 р.

Принцип колективної безпеки характерний для діяльності всіх міжнародних організацій Європи - ОБСЄ, НАТО, ЄС та ОДКБ, у діяльності НАТО, ОДКБ та умовно ЄС він виявляється у зобов'язаннях з колективної оборони держав-учасниць.

Можна говорити про те, що сучасна колективна безпека з оборонним компонентом (колективною обороною) є "жорсткою" (НАТО, ОДКБ), а без оборонного компонента - "м'якою" моделлю системи міжнародної безпеки (ООН, ОБСЄ). У цьому розподілі ЄС поки що посідає проміжне місце. У його керівних документах немає чітко сформульованого положення про колективну оборону, як, наприклад, у ст. 5 Вашингтонського договору НАТО. Сьогодні ЄС перебуває на етапі переходу від "м'якої" до "жорсткої" моделі системи колективної безпеки, тобто умовно належить до організацій колективної оборони.

106

Отже, нині на території європейського континенту діють чотири міжнародні організації із забезпечення міжнародної безпеки - ОБСЄ, ЄС, НАТО, ОДКБ, які і визначають архітектуру європейської безпеки.

Крім того, є група держав (назвемо їх "неінтегровані країни"), які з різних причин ще не є членами ЄС, НАТО, ОДКБ, однак належать до ОБСЄ, яка об'єднує всі країни Європи, США і Канаду. Колективну безпеку і оборону Північної Америки, Західної і на цей час уже частини Центральної, Південної та Східної Європи забезпечують НАТО і ЄС, зберігаючи тенденцію розширення (у першу чергу НАТО). Організація Договору про колективну безпеку -найменша за кількістю держав-членів, яка прийшла на зміну так званому ДКБ (Договору про колективну безпеку, підписаному 1992 р. дев'ятьма краї-нами-колишніми республіками СРСР, у 1999 р. з нього вийшли Азербайджан, Грузія та Узбекистан, а у 2006 р. Узбекистан відновив членство у цій організації).

Надійну основу для нової трансатлантичної структури безпеки забезпечує модель безпеки на основі співробітництва, спираючись на яку, розглянемо місце НАТО у системі міжнародної безпеки.

Англійський дослідник Річард Коен вважає, що безпека на основі співробітництва являє собою систему, яка утворилася навколо ядра ліберально-демократичних держав, поєднаних офіційними і неофіційними союзами та інститутами, що мають спільні цінності, а також здійснюють практичне прозоре співробітництво в економічній, політичній та військовій сферах.

Щоб система безпеки на основі співробітництва була корисною й ефективною, вона має бути звернена як усередину, так і назовні. Крім цього, система безпеки також повинна містити два додаткових виміри, не передбачені концепціями колективної безпеки і колективної оборони, концепцію індивідуальної безпеки, а також активне зміцнення й поширення стабільності на територіях, прилеглих до зони безпеки, на базі співробітництва, оскільки нестабільність і конфлікти на цих територіях можуть являти загрозу для країн-учасниць системи безпеки на основі співробітництва.

Індивідуальна безпека є основою будь-якої діючої міжнародної системи безпеки, в основу якої покладені ліберально-демократичні ідеали. Дотримання й захист основних свобод особи - це те ядро, похідними від якого є всі інші форми безпеки. Щоб можна було говорити про безпеку на міжнародному рівні, спочатку її необхідно забезпечити на рівні окремої особистості. Невипадково першою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини і громадянина.

У цілому схематично систему безпеки на основі співробітництва можна зобразити таким чином.

107

Рівень 1. Індивідуальна безпека:

визнання особистості головним джерелом влади у суспільно-державних відносинах;

гарантованість законних прав і свобод людини;

чітке розмежування державного і приватного життя громадян;

державний захист приватних інтересів громадян.

Рівень 2. Колективна безпека:

відсутність будь-яких територіальних претензій між членами системи безпеки;

взаємні гарантії зовнішніх умов національної безпеки кожного члена системи безпеки (захист від погроз і актів агресії з боку інших держав-учас-ників системи безпеки на основі співробітництва);

сприяння один одному у розв'язанні внутрішніх проблем національної безпеки (тероризму, організованої злочинності, нелегальної імміграції, торгівлі наркотиками, забруднення навколишнього середовища тощо).

Рівень 3. Колективна оборона:

спільний і взаємний захист від зовнішніх загроз і небезпек;

прийняття і реалізація спільних програм оборони і захисту національного і спільного простору;

уніфікація систем озброєнь, підготовки і використання військ;

забезпечення гарантованої безпеки своїх членів, тобто надійного і могутнього військового захисту у випадку агресії або погрози застосування сили з боку держав, що не входять у цю систему.

Рівень 4. Забезпечення стабільності оточення:

співробітництво з країнами, що не є членами системи безпеки;

розблокування конфліктних ситуацій в оточенні;

розширення сфер і зони впливу на оточення.

У сучасних умовах НАТО - найефективніша модель системи безпеки на основі співробітництва. Показовою є таблиця оцінювання ефективності виконання різними інститутами визначених функцій (табл. 1).

Таблиця 1

Організація	Індивідуальна безпека	Колективна безпека	Колективна оборона	Забезпечення стабільності
ООН	Так?	Так?	Ні	Так?
ОБСЄ	Так?	Так?	Ні	Так?
ЄС	Так	Так	Ні?	Так
НАТО	Так	Так	Так	Так

Примітка: Так? (Ні?) - цей інститут справляється з виконанням відповідної функції у кращому разі частково.

Якщо погодитися із запропонованим описом системи безпеки на основі співробітництва, то необхідно визнати, що на цей час НАТО - єдина у світі ефективно діюча модель такої системи.

108

З огляду на те, що Європейський Союз хоч і не впевнено, але таки рухається у напрямку вироблення загальної зовнішньої політики і політики безпеки, перспективи розширення системи безпеки на основі співробітництва в Європі за межі територій держав-членів НАТО є досить оптимістичними.

Якщо на основі загальної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС зможе створити систему колективної оборони, це дозволить йому функціонувати у межах усіх чотирьох рівнів системи безпеки на основі співробітництва. Якщо припустити, що НАТО і ЄС досягнуть взаємоприйнятних домовленостей з оперативних та інституціональних питань, це приведе до розширення і зміцнення простору безпеки на основі співробітництва, що нині є монополією НАТО.

Таким чином, безпека на основі співробітництва як провідний принцип життєдіяльності НАТО, забезпечуючи індивідуальну безпеку особистості зокрема і держави в цілому, робить привабливим членство в Альянсі для народів інших країн. З іншого боку, високі стандарти життя в країнах НАТО сприяють прискореному розвитку тих країн, які ставлять за мету вступ до Альянсу. Курс України на євроатлантичну інтеграцію сприятиме не тільки забезпеченню її національної безпеки, а й виходу громадян України на якісно вищий рівень і спосіб життя.

f- Запитання для перевірки знань v

1. Дайте визначення системи міжнародної безпеки.

2. Проаналізуйте історичні моделі міжнародної безпеки.

3. Дайте визначення системи безпеки на основі співробітництва.

4. Проаналізуйте рівні системи безпеки на основі співробітництва.

5. Оцініть ефективність міжнародних безпекових організацій на рівнях системи безпеки на основі співробітництва.

Список літератури ^

1. Тарасюк Б. Досягнути європейських стандартів / Б. Тарасюк // Атлантична панорама. -2008. -№ 2 (15). - С 12-15.

2. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції : навч. посіб. / П. О. Демчук. - К. : ППП, 2004. - 264 с

3. Довідник НАТО. - Брюссель, 2006. - 383 с

4. Європейський Союз : підручник / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. -397 с.

5. Морозов К. Шлях до Альянсу / К. Морозов // Євроатлантика. - 2005. - № 1. -С 20-28.

6. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України : навч. посіб. / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К.: НАОУ, 2008. - 104 с

7. Міжнародні міжурядові організації : навч. посіб. / 2-ге вид., доп. і випр. / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 280 с

109

8. Афанасенко В. С. Політологія: підручник для курсантів вищіх військових навчальних закладів Збройних Сил України / В. С Афанасенко, А. М. Бережний, М. П. Гетьманчук та ін. ; за заг. ред. В. Ф. Смолянюка. - Вінниця : Нова книга, 2002.-446 с

9. Коэн Р. Безопасность на базе сотрудничества: Новые перспективы международного порядка / Ричард Коэн, Майкл Михалка. - Европейский центр по изучению вопросов безопасности им. Джорджа К. Маршалла, 2001. - 91 с.

10. Словник основних термінів та скорочень, які використовуються в НАТО. -К. : МП Леся, 2004. - 568 с.

11. Балабін В. В. Сучасні міжнародні відносини і перспективи інтеграції України в євроатлантичну спільноту : підручник. / В. В. Балабін., О. О. Безносюк, О. Г. Заруба та ін. ; за заг. ред. Балабіна В. В. - К. : Інфодрук, 2007. - 300 с

12. Абрамов В. І. Україна - НАТО в запитаннях і відповідях. Науково-популярне видання / В. І. Абрамов, О. Ф. Деменко, П. О. Демчук та ін. - Черкаси : Від-луння-Плюс, 2006. - 56 с

13. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства / за ред. Г. М. Перепелиці. - К. : Стилос , 2004. - 400 с

14. Харабан І. А. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її структур : монографія /1. А. Харабан - К.: Варта, 2005. - 544 с

15. Сайт Організації Північноатлантичного договору. - http://www.nato, int

16. Сіденко В. Р. Копенгагенські критерії. Критерії членства в COT, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи України /В. Р. Сіденко, 1.1. Жовква, Г. М. Неми-ря, Г. М. Перепелиця. - К. : Інститут Євроатлантичного співробітництва. 2007. -Адреса видання в Інтернеті: http://www.kas.de/proj/home/pub/47/13/vear-2007/ dokument id-10203/index.html