4.1. Геополітичне положення України та її зовнішньополітичні геостратегічні орієнтири

Для кожної історичної епохи характерна своя "система координат": політична, ідеологічна, економічна, культурна. Наприклад, XIX ст. в Росії пройшло під знаком протиборства "слов'янофілів" і "західників", XX ст. - "червоних" і "білих", XXI ст. стане, на думку багатьох російських дослідників, століттям протистояння "атлантистів" і "євразійців".

Атлантизм - геополітичний термін, що вказує історично й географічно -на західний сектор світової цивілізації; стратегічно - на країни-члени Євро-союзу і НАТО; культурно - на уніфіковане інформаційне середовище, створюване західними медіа-імперіями; соціально - на "ринковий лад", зведений в абсолют, і заперечення різноманіття інших форм організації економічного життя. Атлантисти - це стратеги західної цивілізації і їх свідомі прихильники в інших частинах планети.

Євразійство (у широкому розумінні) - базовий термін, що вказує історично й географічно - на увесь світ, за винятком західного сектора світової цивілізації; стратегічно - на країни, що осуджують політику США і їх союзників по НАТО; культурно - на збереження й розвиток органічних національних, етнічних, релігійних і культурних традицій; соціально - на різноманіття форм господарювання й "суспільство соціальної справедливості".

Водночас серед євразійців немає єдиного розуміння сутності поняття "євразійство", найбільш поширеними є такі розуміння:

"Євразія" збігається із кордонами Російської Федерації;

найменування всього євразійського континенту;

обгрунтування органічної цілісності російського простору і за межами Росії;

Росія - це особлива, самостійна цивілізація, вищий сенс її існування -розвиток власного цивілізаційного проекту;

єдиний сенс існування Росії - "участь у великій планетарній боротьбі "суші" і "моря", "євразійства" й "атлантизму".

218

Виходячи з первинних основних ідей євразійців, кожен народ Євразії повинен усвідомлювати себе не як самодостатню одиницю, а як частину єдиного цілого, що належить до спільності.

Євразійці й атлантисти протилежні один одному, відстоюючи два альтернативні типи майбутнього світу. Саме протистояння євразійців і атлантис-тів, на думку російських євразійців, визначить історичний вигляд XXI ст. Виходячи із принципу багатополярності, майбутнє світу євразійці уявляють як систему рівних, доброзичливих партнерських відносин всіх країн і народів, організованих за принципом географічної, економічної, культурної, ціннісної й цивілізаційної близькості в чотири геоекономічні пояси:

Євро-африканський - включає три "великих простори" - Європейський Союз, Ісламсько-арабську Африку, субтропічну Африку;

Азіатсько-Тихоокеанський - включає Японію, країни Південно-Східної Азії та Індокитаю, Австралію й Нову Зеландію;

Євразійський континентальний - включає чотири "великі простори" -"Євразійський Союз" (входять Росія, країни СНД та деякі країни Центральної Європи), країни континентального ісламу, Індію, Китай;

Американський пояс - три "великих простори" - Північну, Центральну і Південну Америку.

Євразійці вважають "держави-нації" у їх сучасному вигляді застарілою формою організації просторів і народів, характерною для історичного періоду XV-XX ст. На місце "держав-націй" повинні прийти нові політичні утворення, що поєднують стратегічне об'єднання великих континентальних просторів зі складною, багатовимірною системою національних, культурних і господарських автономій усередині. Певні риси такої організації просторів і народів можна побачити у великих імперіях минулого (імперії Олександра Македонського, Римській імперії) та новітніх політичних структурах (ЄС, СНД). Нинішні держави відповідно до поглядів євразійців мають такі перспективи:

1. самоліквідація та інтеграція в єдиний планетарний простір (атлантизм, глобалізація);

2. активне протистояння глобалізації, спроба зберегти свої адміністративні структури (формальний суверенітет) всупереч глобалізації;

3. входження у наддержавні утворення регіонального типу ("великі простори") на основі історичної, цивілізаційної та стратегічної спільності, що є власне євразійським варіантом.

Євразійці бачать у Російській Федерації ядро майбутнього самостійного політичного утворення - "Євразійського Союзу" та одного з чотирьох світових геоекономічних поясів ("Євразійського континентального поясу"). У той же час євразійці є переконаними прихильниками розвитку багатомірної системи автономій - оптимальної структури організації життя народів, етносів, соціокультурних груп як у РФ, так і в "Євразійському Союзі", "Євразійсько-

го

му континентальному поясі", усіх інших "великих просторах" і "геоеконо-мічних поясах" ("зонах").

Усі землі (території) нових політико-стратегічних утворень ("великих просторів") повинні перебувати у прямому віданні центру стратегічного управління. Компетенцією автономій є лише питання, пов'язані з нетериторі-альними аспектами управління колективами.

Євразійський принцип політичного устрою має два різних рівні управління - місцевий і стратегічний. На місцевому рівні управління здійснюють автономії - природно сформовані громади різного типу (від багатомільйонних народів до трудових колективів з кількох осіб). У повноваженнях автономій перебувають: цивільні й адміністративні питання, соціальна сфера, освіта й медичне обслуговування, усі сфери господарської діяльності. Стратегічна галузь, тобто питання, що стосуються безпеки й територіальної цілісності "великого простору" (стратегічної безпеки, міжнародної діяльності, здійснюваної за межами єдиного континентального простору, економічних проблем макрорівня, контролю за стратегічними ресурсами й комунікаціями) перебувають у сфері повноважень єдиного стратегічного центру.

Єдиний стратегічний центр - умовна назва інстанції, якій делеговано контроль за стратегічними сферами управління "великим простором". Є суворо ієрархізованою структурою, що поєднує елементи військового, правового й адміністративного відомств. До повноважень геополітичного планування й управління "великим простором" належить розв'язання суперечливих питань між автономіями, установлення меж компетенції, розгляд арбітражних суперечок тощо.

Сфери компетенції влади стратегічного й місцевого рівнів суворо розмежовані, будь-які спроби втручання автономій у питання, що перебувають у компетенції єдиного стратегічного центру, повинні припинятися.

Особливої уваги заслуговує процес перетворення СНД у "Євразійський Союз". Союз Незалежних Держав - приклад асиметричної групи держав-націй, де тільки одна держава-нація (РФ) має підстави для претензій на частковий геополітичний суверенітет, а інші таких підстав не мають.

Для вирішення принципово нових завдань необхідний принципово новий політичний та організаційний інструмент. Процес інтеграції сам по собі неминуче потребує трансформації більшості існуючих структурних елементів держави й суспільства. На думку теоретиків євразійства, "Штаб євразійського процесу" повинен мати такі структурні підрозділи:

"Євразійський загальний будинок" - координує економічну інтеграцію;

"Євразійський Центр геополітичних експертиз" - відповідає за використання геополітичної теорії в інтересах Євразії, здійснює експертизу основних проектів;

"Євразійський комітет оборони" - сприяє концептуальній, геополітичній та стратегічній координації генеральних штабів країн, що входять до СНД;

220

апарат міжнародного руху "Євразія" - координує різні політичні партії й суспільні рухи євразійської спрямованості;

"Євразійський культурний центр" - сприяє всебічному, багатоконфесійному, багатонаціональному культурному обміну;

"Євразійський медіа-холдінг" - покликаний виробити єдиний алгоритм євразійського теле- і радіомовлення, євразійської преси та інтернет-комунікацій;

"Євразійський лінгвістичний центр" - сприяє вивченню мов Євразії, перекладу на них основних матеріалів з євразійства, готує нове покоління євразійських дипломатів і менеджерів.

Отже, було коротко розглянуто сутність одного з можливих векторів ге-остратегічної орієнтації зовнішньої політики України. Хоча євразійство ще не стало офіційною ідеологією і політикою Російської Федерації, але життя змушує уважно поглянути на її практичні дії, щоб переконатися, у якому руслі реалізується російська зовнішня політика: це і намагання перетворити СНД у структуру з наддержавними органами, і запропоноване утворення єдиного економічного простору, і спроби на відповідних принципах реформувати ШОС тощо.

Проблема вибору стратегічного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію залишається однією з найбільш дискусійних. При цьому необхідно враховувати, що ідеї євразійства в Україні досить активно і на-віть агресивно поширюють російські і деякі українські засоби масової інформації під різними спекулятивними гаслами слов'янської чи православної спорідненості, у той же час замовчуючи незаперечний факт, що слов'янства і православ'я на євроатлантичному просторі не менше, ніж на євразійському. Однією з умов продуктивного завершення дискусії є усвідомлення широким суспільним загалом об'єктивного геополітичного положення України, її національних інтересів та обґрунтованого визначення геостратегічних орієнтирів і практичної зовнішньої політики. Аналізуючи цю проблему, доцільно виходити з того, що і в минулому українська політична наука приділяла їй чимало уваги, а звернення до наукової спадщини може бути корисним і для прийняття актуальних зовнішньополітичних рішень.

Зосередимо увагу лише на одному з аспектів багатогранних досліджень українських політологів міжвоєнної і повоєнної доби - їх баченні геополітичного положення України та аналізі геополітичних впливів на її розвиток, крім того, спробуємо дати власний аналіз сучасних геополітичних проблем, що стоять перед Україною. Сьогодні це набуває особливо актуального значення, тому що перед Україною стоїть завдання не тільки самовизначення і самоусвідомлення в європейському і світовому геополітичному просторі, а й чітке визначення своїх геостратегічних орієнтирів та інтересів як суверенної і потенційно могутньої європейської держави.

Українські мислителі міжвоєнної і повоєнної доби у дослідженнях про геополітичне положення України керувалися загальновизнаною методоло-

221

гією основоположників геополітичної школи в політології Ф. Рацеля і Р. Чел-лена, які вважали, що життя держави будується на своєрідностях тієї землі, на якій вона існує; держава схильна розширювати свої кордони, виходячи з історичних та національних прагнень, культурних традицій; природна територія кожного народу завжди виступає одним із найважливіших психологічних чинників його державницьких устремлінь та духовного зростання. Тобто дослідження геополітичного положення будь-якої країни передбачає визначення особливостей її території в географічному просторі, відносин держави із сусідніми країнами і особливостей ментальності народу, зумовленої особливостями землі, і перш ніж окреслити зовнішньополітичні пріоритети, необхідно визначити своє місце у конкретному геополітичному просторі.

У дослідженнях українських політологів особливості території і психологічного складу людей розглянуто в єдності. При аналізі геополітичного положення України в центрі їх уваги було визначення української землі та українського етносу, і, відповідно, української держави і визначення реальних основ та умов взаємовідносин України із сусідніми державами.

Важливою особливістю геополітичного положення України є її перебування у серединній зоні між Заходом і Сходом (західною і східною культурами), між католицькою і православною гілками християнства. Якщо досліджувати геополітичне положення країн, розташованих у зоні однієї культури та однієї релігійної конфесії, можна обмежитися аналізом характеру їх відносин із сусідніми країнами, але для України такий підхід недостатній, тому першочерговою є необхідність визначення західних і східних впливів на формування культури і психології українського етносу, а також державотворчих процесів на різних етапах історичного розвитку.

Розглядаючи проблеми Заходу і Сходу в контексті українського державотворення, український історик і політолог (добре знаний на Заході і маловідомий в Україні) професор Б. Крупницький (1894-1956) доходить висновку, що протягом століть сформувалося два типи європейської культури - західна і східна. Серед основних рис, притаманних західній культурі, Б. Крупницький виділяв активність, динамізм, дух дослідження і пошуку та індивідуалізм, а східній - пасивність, нездатність чинити опір злу, колективізм, насильство і примушування.

Визначаючи особливості України, вчений підкреслює її близькість до Заходу, до Європи. На його думку, український історичний процес має західно-східний курс і нагадує замкнуте коло, з якого Україна, з геополітичної точки зору, кілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в подальшому русі до Сходу і Півдня. Латинський, візантійський і шведський впливи в епоху Київської Русі, польський, німецький, російський і кримський - у феодальну і новітню епохи визначали, на думку Б. Крупницького, тенденції історичного розвитку України.

222

Професор І. Лисяк-Рудницький (1919-1984) вважав, що для української історії характерним є співіснування двох традицій: західної (соціально-політичної) і східної (християнсько-духовної). їх синтез найяскравіше проявився в період Київської Русі та козацької держави XVII ст. У цьому синтезі, на думку вченого, Україна поєднує дві традиції у своєму єстві, тому є легітимним членом обох культур і завжди перебуватиме під їх впливом. Спроба віддати перевагу якомусь одному впливові та орієнтуватися в один бік погіршить політичну ситуацію в державі, порушить її природний кордон, що історично склався, і врешті-решт призведе до втрати державності.

Ці думки вчений висловлював тоді, коли не існувало ще української держави у нинішньому розумінні, коли, формально будучи членом ООН, вона залишалася не більш ніж провінцією імперії. Сьогодні, коли Україна як суверенна держава є реальністю, про її майбутнє можна говорити, коли в масовій свідомості українського народу, насамперед його політичної еліти, домінуючим стане розуміння західно-східної (чи східно-західної) природи України як великого дару божого, а не каменя спотикання. Поєднуючи і використовуючи впливи західної і східної культур, маючи благодатну землю та працелюбний народ, наша Батьківщина може і повинна стати красивою, культурною і багатою країною.

Таким чином, визначаючи геополітичне положення України між Заходом і Сходом, можна стверджувати: вона ввібрала в себе впливи західної і східної європейських культур, західних і східних віросповідань, що проявляються на території країни з різною інтенсивністю; в українського народу утворилася власна сутність, власна ментальність, в якій органічно поєдналися західно-східні соціально-політичні і християнсько-духовні впливи з природно-історичними впливами власної землі. Тобто власна земля і природне середовище створили неповторний етнос, який поряд з власною природою органічно поєднав у собі й елементи двох європейських культур.

Абсолютно закономірною можна вважати наявність нині в Україні відповідних орієнтацій її майбутнього розвитку (західних, східних, нейтралістських). Закономірно, що орієнтації суперечать одна одній і, якщо своєчасно не звернути уваги на їх розвиток, це може призвести до глибоких соціально-політичних потрясінь. Ще більша трагедія може очікувати Україну, якщо вона не усвідомить і не візьме за основу власні національні інтереси і не визначить своїх геостратегічних перспектив.

Дослідження власних інтересів та західно-східних соціально-політичних і духовних впливів на Україну повинно стати однією з підвалин не тільки формування зовнішньополітичного курсу, а й розбудови Української держави в цілому на власних засадах, а не запозичених чужорідних схемах. Тобто західно-східні впливи є реальністю нашої історії і сьогодення і їх не можна нехтувати, але реальною об'єктивною основою української державності може стати лише наше буття, власна природа, ментальність і національні інтереси.

223

Важливим аспектом дослідження геополітичного положення України та геостратегічних орієнтацій є визначення її відносин з сусідніми державами. При цьому необхідно аналізувати не тільки реальний стан відносин на цей час, а й історію та тенденції їх історичного розвитку; як заяви та декларації нинішніх владних структур сусідніх країн, так і наявність у цих країнах впливових політичних сил, що мають інші прагнення.

Необхідність такого підходу зумовлена тим, що, незважаючи на наявність двосторонніх угод про дружбу і добросусідство, в яких зафіксовано, зокрема, й визнання територіальної цілісності України, майже в усіх сусідніх державах є політичні сили, що домагаються перегляду існуючих кордонів. Не можна залишати поза увагою і той факт, що постанову Державної Думи Росії щодо статусу міста Севастополя до цього часу не анульовано, а немало російських депутатів і чути не хочуть про суверенну Українську державу.

З іншого боку, не можна не звертати увагу й на наявність у самій Україні сепаратистських сил як східної, так і західної орієнтації, що несуть не меншу небезпеку державності, ніж зовнішні зазіхання на нашу територію. Вести відверту розмову про ці реалії сьогодні психологічно важко, але мовчати і робити вигляд, що все гаразд, з політичної точки зору небезпечно.

Геополітичний простір може бути стабільним лише коли є рівноправні відносини між усіма країнами, що співіснують у цьому просторі: не може бути поділу на великі й малі, сильні і слабкі, першорядні і другорядні країни. Україна має будувати добросусідські відносини з усіма без винятку країнами, що з нею межують, але закономірно, що у певний час пріоритетними є відносини з якоюсь однією країною або певною групою.

У нинішніх умовах пріоритетними напрямами є не тільки створення пов-номасштабної політико-правової бази відносин України з Росією та Польщею, а й інтенсивна діяльність із безпосереднього її використання. Це зумовлено західно-східними впливами на розвиток України саме через ці країни; пов'язаністю найтіснішими історичними, економічними, культурно-духовними і навіть родинно-кровними зв'язками; саме між цими країнами протягом віків Україна була поділеною і сьогодні вперше виступає як повноправний і рівноправний суб'єкт міжнародних відносин.

У контексті нинішніх українсько-російських та українсько-польських відносин заслуговують на увагу погляди сучасного українського історика і політолога, президента Східноєвропейського дослідного інституту імені В. Липинського у Філадельфії Я. Пеленського, який, аналізуючи характер українсько-російських відносин, підкреслював, що деструктивний вплив Росії на Україну зумовлювався відсутністю у Росії протягом століть демократичних представницьких інституцій, внаслідок чого більшість її еліти і всього населення сприймає авторитаризм як нормальне явище. Для ментальності українського народу домінуючими є західні соціально-політичні впливи демократизму і власна практика демократичного суспільного устрою. Суттєві

224

відмінності у політичній культурі українського і російського народу останнім часом досить красномовно проявилися у процесах парламентських і президентських виборів в Україні і Росії. Вчений робить висновок, що Україні буде важко визволитися від російських впливів і здобути державну незалежність без позитивного розв'язання проблеми українсько-російських міждержавних відносин.

Аналізуючи відносини між Україною і Польщею, Я. Пеленський відмічає, що між ними теж було і залишається немало суперечностей, але для нинішньої Польщі краще мати між собою і Росією бар'єр у вигляді незалежної держави, зокрема суверенної України, тому польським національно-державним інтересам сьогодні і в майбутньому більше відповідатиме незалежна Україна, ніж її нове перетворення у провінцію Російської імперії.

Історично склалося, що Україна і Росія є сусідніми державами. Кожному народові геополітичний простір для власної державності дається раз і назавжди: не може бути України в Африці чи Росії в Америці. Сьогодні не виникає питання, чи потрібні нам добросусідські відносини з Росією. Може і повинно стояти питання, яким бути цим відносинам: потрібно відновити старі чи створювати якісно нові? Питання це не риторичне, бо багато людей в Україні та Росії вважають, що воно вирішене Переяславською угодою, а потім і договором про створення СРСР, але дійсність не відповідає цим уявленням: навіть російські вчені ХІХ-ХХ ст. не дали однозначної відповіді на питання про політико-правову основу Переяславської угоди 1654 р. За радянської влади цю подію тлумачили як акт возз'єднання двох народів у єдиній державі і не аналізували принципів об'єднання. Не будемо вступати в дискусію, тільки зауважимо, що самої Угоди спеціалісти не знайшли і користувалися різними копіями. Незаперечним фактом є і те, що за життя гетьмана Хмельницького реально існували дві незалежні держави зі своєю територією, адміністративним поділом, власною валютою і судом.

Відомий український юрист і політолог Р. Лащенко, будучи в еміграції і досліджуючи процес формування нової, радянської імперії, робить узагальнюючий висновок: в основу майбутнього федеративного або ж конфедерат-тивного зв'язку України з Росією мають бути покладені три підвалини - добровільність, політична самостійність і державність, нехтування хоча б однією, спроба поділити на старших і молодших завжди буде ускладнювати відносини між двома слов'янськими народами. Чи прогнози вченого справдилися і наскільки вони актуальні сьогодні, кожен може міркувати сам.

Досить цікавими у контексті українсько-російських відносин в недалекому минулому і сьогодні є погляди українського політичного діяча, юриста і політолога професора С. Шелухіна. Досліджуючи психологію українців, росіян і поляків, він доходить висновку, що федерація між цими народами нині була б передчасною і навіть шкідливою. Вчений стверджував, що вона призведе лише до подальшої асиміляції та денаціоналізації, а відтак - до однома-

225

нітності, штучного шаблону, знищення природних ресурсів і зубожіння України. Перш ніж вирішувати питання федерації чи конфедерації, держави, які бажають вступити до союзу, мають бути незалежними та досягти внутрішньої єдності, бо тільки визнані і консолідовані держави спроможні уклас' ти різні договори, у тому числі і про федерацію. У цьому контексті варто наголосити, що нинішні проблеми на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції України зумовлені, в першу чергу, незгуртованістю українського суспільства.

По-різному можна ставитися до поглядів різних учених, але необачно бу-ло б не звертати на них уваги, особливо сьогодні, коли Україна вступає у систему якісно нових міжнародних відносин, коли уроки минулого мають бути максимально враховані при визначенні завдань сьогодення і перспектив нд майбутнє, аби не зробити таких кроків, які призвели б до втрати державності.

З іншого боку, визначаючи характер і систему своїх відносин із сусідніми країнами, необхідно виходити з реального стану, а не абстрактних гасел і побажань тих чи інших політичних сил. Необхідно чітко визначити і послідовно відстоювати національні, державні інтереси, серед яких насамперед --цілісність і недоторканність кордонів, внутрішня і зовнішня безпека. Можна щодня чути і бачити, як наполегливо Російська Федерація відстоює свої національні інтереси, у тому числі і нехтуючи національними інтересами інших народів і держав, тому досить дивно чути, коли окремі українські політики В дискусіях про євроатлантичні перспективи України на чільне місце ставлять національні інтереси Росії, а не України.

Про сучасні відносини України з Росією висловлено чимало (іноді діаметрально протилежних) оцінок і висновків. Коротко розглянемо ті фактори і геополітичні устремління сучасної російської політичної еліти, що несуть у собі загрозу стабільності міждержавних відносин України з Росією і внутрішній стабільності в цих країнах.

По-перше, слід звернути увагу на те, що російська політична еліта, незалежно від політичних уподобань, сприймає розпад Радянського Союзу яК тимчасове явище. Так вважають реформатори-демократи і комуністи, ліберали, монархісти та інші, різною є лише термінологія: відновлення СРСР; широка економічна і політична інтеграція; єдиний економічний і політичний простір; відновлення єдиної та неподільної російської імперії без будь-яких національних ознак тощо.

По-друге, в уяві політичної еліти Росії утвердився стереотип, що будь-яке прагнення до самостійності і незалежності - це дія, спрямована на тотальне руйнування і знищення Росії. Сліпа покірність цьому стереотипу стала однією з глибинних причин війни в Чечні, яка переконує, що домінуючою ідеєю не тільки офіційного політичного керівництва, а й опозиційних сил є допустимість використання будь-яких засобів заради збереження цілісності Російської Федерації.

226

По-третє, з часів царської і радянської імперій у свідомості політичної еліти Росії збереглося, а в останні роки дуже активно поширюється великодержавницьке мислення. Політики сучасної Росії не можуть змиритися з думкою, що сьогодні Росія, без сумніву, - велика і могутня держава, але не наддержава, якою був Радянський Союз. Саме суперечливість між великодержавницьким мисленням та обмеженістю можливостей адекватних дій провокуватиме російську політичну еліту вирішувати свої проблеми (точніше задовольняти свої політичні амбіції) за рахунок когось іншого.

По-четверте, з боку України соціально-політичне напруження в українсько-російських відносинах може спровокувати необачна, з точки зору гео-політичних реалій, політика державних органів і політичних партій, спрямована на самоізоляцію чи обмеження можливостей спілкування та обміну культурними цінностями між народами наших країн.

По-п'яте, поза увагою політичної науки України і політиків-практиків не може лишатися факт, що значна частина громадян країни - етнічні росіяни з притаманною їм ментальністю або ті, хто самовизначився як росіяни. На рівень державної політики має бути виведено розуміння України як держави не тільки етнічних українців, а й усіх громадян України, які її населяють і в повному обсязі користуються усіма громадянськими правами та відповідають за нашу спільну державу.

По-шосте, намагання України інтегруватися в євроатлантичні структури російська політична еліта і, на превеликий жаль, частина українського політи-куму розцінюють як антиросійську дію, заявляючи, що це суперечить національним інтересам Росії, не визнаючи наявність в Україні національних інтересів.

Ці та інші фактори геополітичного характеру можуть ускладнювати українсько-російські відносини, а іноді й провокувати соціально-політичні конфлікти у кожній з країн і між ними.

Для створення справді добросусідських відносин між нашими народами та країнами необхідно обом сторонам усвідомити і визнати: наші народи дуже близькі, але різні, і кожен народ має природне право на індивідуальне існування; долею нам визначено жити поряд, взаємодіяти і допомагати один одному; повернення до неподільної імперії мало б негативні наслідки для всіх; нашій природній інтеграції треба індивідуально дорозвинутися і не поспішати до нової, широкомасштабної колективізації; треба поважати власну державність і державність сусіда.

Не менш складними і суперечливими були в минулому і відносини між Україною та Польщею. З цього приводу заслуговують на увагу дослідження Б. Крупницького, який підкреслював, що боротьба України проти Польщі була боротьбою не із Заходом, а з історичним сусідом, який хотів поневолити Україну, боротьба проти Росії - боротьбою зі східними орієнтальними впливами, що за своєю суттю були чужими для України.

. 227

На думку Б. Крупницького, Україна - однозначно європейська країна, саме на європейському грунті постала українська ментальність, яка є національною специфікацією європейської ментальності. Можна погоджуватися або не погоджуватися з висновками вченого, але з позиції об'єктивності не можна не визнати різницю у відносинах між Росією та залежною від неї частиною України з одного боку і Польщею та залежною від неї частиною України з іншого боку.

Серед особливостей взаємовідносин між Україною та Польщею в їх історичному розвитку можна відмітити такі:

їх боротьба - це змагання за власну державність у межах єдиної західноєвропейської культури;

обидві країни неодноразово зазнавали національного поневолення і втрачали свою державність, а з її відновленням свої кордони визначали не вони, а інші держави;

обидва народи зазнавали депортації із земель своїх предків.

Незважаючи на те, що значна частина України тривалий час перебувала під владою Польщі, доля обох народів була схожою. Сучасні Україна і Польща - рівновеликі країни, тому сьогодні, враховуючи геополітичне положення країни і прагнучи використати його в інтересах успішної розбудови держави, одним із основних зовнішньополітичних пріоритетів України повинно стати подальше розширення і поглиблення співпраці з Польщею.

Для розвитку і зміцнення всебічних зв'язків обох країн є необхідні об'єктивні передумови: слов'янська спорідненість народів і культур, що має глибокі історичні корені; зміцнення зв'язків між країнами допоможе зняти проблеми історичної несправедливості щодо обох народів, бо громадянам буде забезпечено можливість з'єднатися зі своєю історичною батьківщиною, вшанувати пам'ять своїх предків; щонайтісніше зближення наших народів і країн практично вигідне нинішньому і прийдешнім поколінням. Обидві країни зможуть ефективно використати своє геополітичне положення, якщо сьогодні Україна є портом тільки Чорного моря, а Польща - тільки Балтійського, то в результаті добросусідської співпраці кожна з них могла б стати портом і Чорного і Балтійського морів; Україна через Польщу отримала б вільний вихід на Захід і Північ, а Польща через Україну - на Схід і Південь; їх геополітичне місце стало б більш значущим не тільки в Європі, а й у світі в цілому, що, в свою чергу, зміцнило б могутність і авторитет як України, так і Польщі, а їх народам забезпечило б добробут і процвітання.

Звичайно, розвиток українсько-польських відносин не може активізуватися за рахунок згортання взаємовідносин з якоюсь іншою країною, особливо Росією. Не може бути орієнтації в один бік - на Захід чи на Схід, бо внаслідок особливого геополітичного положення України такі намагання розірвуть її як цілісну державу, призведуть до національної катастрофи, що, в свою чергу, може стати початком катастрофи загальноєвропейської.

228

Особливе геополітичне положення України обумовлене й тим, що без її стабільного стану не може бути мови про створення єдиної і стабільної Європи. Природний шлях Росії до Європи також лежить через Україну, яка поєднує як західноєвропейську, так і східноєвропейську культури і у своєму розвитку відкрита для Заходу і Сходу. Основним чинником визначення пріоритетів геостратегічних устремлінь України мають бути її національні інтереси.

Таким чином, геополітичне положення України відкриває широкі можливості як для її внутрішнього розвитку, так і для здобуття гідного місця у світовому співтоваристві. Шлях до реалізації можливостей лежить через європейську та євроатлантичну інтеграцію України із збереженням взаємовигідних зв'язків і взаємовигідної співпраці з Російською Федерацією, в основі яких мають бути національні інтереси України.

^- Запитання для перевірки знань ^

1. Які основні риси західноєвропейської і східноєвропейської культур властиві українській ментальності?

2. У чому принципова відмінність в історичних взаємовідносинах між Україною і Росією та Україною і Польщею?

3. Зробіть порівняльний аналіз здобутків і втрат України у випадку її вступу до НАТО або ОДКБ.

4. Що має бути визначальним у процесі формування зовнішніх геостратегічних інтересів України?

5. Розкрийте сутність євразійства як концепції геостратегічного бачення світу у XXI ст.

/ Список літератури

1. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / 3. Бжезинский. - М. : Междунар. отношения, 2005. - 256 с.

2. Бжезинский 3. Еще один шанс. Три президента и кризис американской Сверхдержавы / 3. Бжезинский. - М. : Международные отношения, 2007. - 240 с.

3. Тарасюк Б. Інтеграційний вибір українців / Б. Тарасюк // Євроатлантика. -2006. -№ 1.-С. 4-7.

4. Тарасюк Б. Російська ідея і феномен української незалежності / Б. Тарасюк // Євроатлантика.-2004.-№ 1.-С 15-21.

5. Демчук П. О. Міжнародні відносини і проблеми євроатлантичної інтеграції : навч. посіб. / П. О. Демчук. - К. : ППП, 2004. - 264 с

Ь. Демчук П. О. Обережно, політичні міфи! / П. О. Демчук. - К. : Молодь, 2006. -

204 с.

7. Пачій О. Навіщо Україні НАТО? / О. Палій. - К. : Дніпро. 2006. - 144 с

і. Абрамов В. І. Україна-НАТО в запитаннях і відповідях / В. І. Абрамов,

О. Ф. Деменко, П. О. Демчук та ін. - Черкаси : Відлуння-Плюс, 2006. - 56 с

229