4.5. Шлях до системи колективної безпеки: досвід країн-членів нато та його значення для України

Сьогодні на політичній карті світу з'являється нова Європа, яка формується насамперед за рахунок двох процесів - розширення ЄС і розширення НАТО. Якщо Україна хоче бути реальною, а не декларативною складовою нової Європи, то об'єктивно її шанси збільшаться за безпосередньої участі в обох процесах або принаймні одному з них. Процес європейської інтеграції вже давно актуальний як для внутрішньої, так і для зовнішньої української політики.

Свого часу принципи нейтральності, позаблоковості, "багатовекторнос-ті" відіграли позитивну роль у процесі ствердження національного суверенітету держави, проте, як зазначають експерти, цей процес невиправдано затягнувся. Вирішуючи завдання "позиціонування" у трикутнику Росія-ЄС-США, Україна втратила необхідний темпоритм. Ситуація суттєво ускладнилась через повільність, суперечливість, слабку результативність економічних реформ в Україні. На геополітичній карті світу Україна витіснена на периферію, фінансові, енергетичні, технологічні, інформаційні потоки, як правило, оминали її.

Невизначеність зовнішньої політики згубно вплинула на соціально-економічну ситуацію в Україні. За визнаними у світі індикаторами людського розвитку Україна перебуває на небезпечній межі (67-ме місце із 102 в економічному розвитку, 43-тє - за добробутом населення). Очікування дивідендів виключно від сприятливого геополітичного становища виявились перебільшеними. Нині можна констатувати відсутність для України реального грунту для гри на протиріччях у трикутнику Росія - ЄС - США.

Отже, у сучасному світі майже всі країни східної Європи і частина країн СНД відмовились від принципу забезпечення своєї національної безпеки виключно власними силами, тобто ці країни делегують частину своїх можливостей до Альянсу і отримують більш гарантовану систему національної безпеки, як це зробила Білорусь, увійшовши до Договору про колективну безпеку.

Від України світ очікує чітких та однозначних дій на користь того чи іншого стратегічного напрямку.

Українське керівництво визначилось зі стратегічною перспективою держави, плануючи членство в НАТО, однак результати цього процесу залежать не тільки від влади: критерії членства пов'язані із суспільною згодою і підт-

253

римкою курсу на євроатлантичну інтеграцію більшістю громадян країни та чіткою національно-інформаційною стратегією з питань євроатлантичної інтеграції України.

Членство в НАТО через подолання внутрішньополітичних проблем.

Перспективи інтеграції України в євроатлантичну спільноту прямо пов'язані з аналізом та врахуванням змісту і характеру найсуттєвіших проблем, які довелося вирішувати країнам на шляху до НАТО. Після закінчення холодної війни був розпочатий процес розширення НАТО, який проходить у формі "хвиль" розширення. Перша "хвиля" - вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини - не тільки знаменувала початок процесу розширення, а була найскладнішою для країн-кандидатів, оскільки на той час не були вироблені умови, процедури й інструменти розширення, які існують сьогодні. Країни другої "хвилі", які приєднались до Альянсу у квітні 2004 p., вже діяли згідно з ПДЧ.

Аналіз, проведений Центром Разумкова, показує, що у процесі руху до Альянсу країн першої "хвилі" та виконання ПДЧ країнами другої "хвилі" проблеми існували в усіх сферах, але найбільші - у сфері внутрішньої політики (політичної, адміністративної, судової реформ, ДЦК над збройними силами, заходів із забезпечення прав людини і національних меншин тощо).

Особливо важливою була поінформованість населення про питання безпеки й оборони. Наголошувалось, що влада повинна співпрацювати з неурядовими організаціями, орієнтованими на питання безпеки, інформувати їх про ініціативи уряду, консультуватись з ними і замовляти їм виконання досліджень, а також активно залучати їх до сприяння євроатлантичній інтеграції. Гостро постало питання формування нової культури безпеки. Партнерство між урядом і громадянським суспільством допомогло б населенню зрозуміти актуальність питання боротьби з новими загрозами безпеці. Необхідним вважалось публічне обговорення важливості вступу до НАТО та клімату безпеки, який змінюється. Слід було правильно довести суть перебудови збройних сил і наслідків їх скорочення, модернізації та професіоналізації, питання реформування оборонної промисловості та її зв'язку з приватним бізнесом. Для забезпечення тривалих зобов'язань необхідно, щоб громадськість з розумінням ставилась до внеску у миротворчі операції, змісту програм, спрямованих на забезпечення інтеграції у НАТО, а також була обізнана з можливостями, які надає членство в Альянсі.

Слід зауважити, що більшість країн вступили до НАТО без проведення всенародного референдуму. З 26 країн-членів Альянсу референдуми відбулися тільки в Угорщині, Словенії та Іспанії. Численні референдуми проводились відносно вступу до ЄС, а для вступу до НАТО вистачало рішення парламентів.

Польський досвід підготовки до вступу в НАТО свідчить, що вирішальними у визначенні курсу на інтеграцію в євроатлантичні структури були по-

254

літична воля влади гарантувати безпеку народові і консенсус у суспільстві. Усі політичні сили, від лівих до правих, визнавали цей курс єдиним і відповідним способом забезпечення економічної, воєнної безпеки та суспільного розвитку. Змінювались уряди і коаліції, але цей напрям зовнішньої політики та національної безпеки залишався незмінним, що віддзеркалювало гро-мадську думку. З 1993 р. поляки позитивно ставились до членства в НАТО (57%), напередодні прийняття Польщі до Альянсу в березні 1999 р. 67% опитаних висловились за підтримку цього рішення.

Діяльність Польщі у перехідний період була сконцентрована на таких ділянках:

продовження політико-військових реформ, визначених Планом дій -стабілізація розвитку країни, реалізація принципів демократичної держави, удосконалення законодавства, врегулювання прикордонних справ із сусідніми країнами, опрацювання плану реформ і модернізації збройних сил разом із механізмами його фінансування, участь у міжнародних миротворчих операціях;

участь у програмі "Партнерство заради миру";

участь дипломатичних цивільних і військових представників у роботі структур НАТО (політичних, військових і адміністративно-експертних).

Перебудова спрямовувалася на досягнення у найкоротший строк повної оперативної і підготовчої здатності до реалізації спільних намірів та завдань у союзницькому вимірі завдяки поступовій і систематичній адаптації збройних сил Республіки Польща до натовських стандартів у всіх основних сферах та галузях функціонування війська: структурі командування, технічній модернізації, кадровій політиці тощо.

Наприкінці перехідного періоду Польща отримала можливість брати участь у роботі майже всіх структур Альянсу, а також забезпечила представництво польських офіцерів і службовців в адміністративних структурах та командуваннях НАТО.

Для здобуття широкої підтримки натовських устремлінь Польщі важливо було одночасно організувати добре поставлене лобіювання та інформаційну політику серед еліти, що впливає на громадську думку окремих держав-членів Альянсу, а також усередині своєї країни. Інформаційна політика передбачала:

широке висвітлення польської позиції щодо розширення НАТО і ролі Польщі в новій системі європейської безпеки проведенням інформаційної кампанії та залученням до неї вітчизняних та закордонних мас-медіа;

запрошення до країни як прихильників, так і скептиків розширення Альянсу, аби вони могли на місці переконатися у прогресі процесу підготовки до членства;

проведення інформаційно-просвітницької роботи для роз'яснення користі вступу Польщі до НАТО;

_ 255

лобіювання у парламентах держав-членів НАТО польських устремлінь щодо членства в Альянсі.

Особливого значення набула організація лобіювання польських намірів за кордоном у період перед ратифікацією державами-членами узгодженого протоколу про приєднання Республіки Польща до Альянсу. Делегації Сейму і Сенату, урядові делегації на всіх рівнях, впливові бізнесмени у Польщі та за кордоном, польські неурядові організації розпочали останню битву на шляху до НАТО, і вона (як у символічному, так і у формальному аспектах) завершилась успіхом: польський прапор, поряд із угорським і чеським, був урочисто піднятий на флагшток перед Головною штаб-квартирою Альянсу у Брюсселі.

Як видно на прикладі Польщі, у процесі підготовки до вступу в НАТО у більшості країн Центральної Європи проводилась активна інформаційна робота з громадськістю.

Звичайно, не всі громадяни підтримували цей курс, але такого завдання і не було. Важливо було вести діалог у суспільстві, надавати всі аргументи за і проти. У цій роботі показовими і корисними для України є такі позиції:

1. основна передумова успіху - досягнення принципової згоди між провідними політичними силами, економічною і культурною елітою;

2. відправною точкою підготовки до вступу в Альянс була ідея про суспільну дискусію, яка сприяє кращому розумінню НАТО і зростанню суспільної підтримки інтеграційного курсу країни;

3. громадян, орієнтованих в основному на особисті проблеми, слід було переконати, що міжнародні відносини, безпека, зовнішня політика не так далекі від їх буття, а швидше навпаки - впливають на життя кожного, маіібутнє дітей;

4. побудова інформаційної кампанії на тісній співпраці державних органів (міністерства закордонних справ, освіти й оборони при активній підтримці громадських організацій, ЗМІ, недержавних установ) з громадськістю.

Проблемою № 1 на шляху до НАТО у Румунії, Болгарії, Словаччині було подолання корупції.

З огляду на події в Україні в цілому і у військовому відомстві зокрема для нас такий досвід може бути корисним незалежно від перспектив щодо НАТО, але сам факт, що євроатлантична інтеграція пов'язана з необхідністю подолання корупції, є доказом на користь такої стратегії.

Для подолання корупції у Словаччині була розроблена національна програма із залученням неурядових організацій, запроваджено посаду Спеціального прокурора та Спеціальний суд з питань корупції та організованої

256

злочинності, до закону про державну службу включені норми, що забороняють прийом подарунків і вимагають оприлюднення конфліктних ситуацій.

У Румунії створено автономне управління зі своїм бюджетом, структурою центральних і місцевих органів, яке звітує парламенту, прийнято комплексний антикорупційний закон, а також закон про лобістську діяльність, створено національний відділ захисту свідків.

У Болгарії обмежено повноваження уряду щодо видачі ліцензій, дозволів, реєстрацій, узгоджень та пільг; міжвідомча робоча група перевірила 361 режим регулювання, скасувала 70, змінила 118; створено спеціальні антико-рупційні підрозділи у структурах міністерств внутрішніх справ, юстиції, фінансів.

Вирішенню проблем значною мірою сприяли також політична, адміністративна, судова реформи. У Словаччині було проведено аудит державної адміністрації на конституційній основі, підготовлено заходи з її децентралізації та модернізації. Парламент прийняв доповнення до Конституції з метою розширення повноважень Конституційного суду; зміцнення незалежності судів; посилення політичної незалежності Національного банку; створення законодавчої основи для національного омбундсмена.

У Болгарії проведено реформу цивільної служби, запроваджено сучасну систему ресурсного менеджменту, спрямовану на залучення спеціалістів, необхідних для здійснення реформи. Змістом судової реформи було внесення конституційної поправки, яка визначає відповідальність, підзвітність та імунітет суддів, а також адаптацію до європейських стандартів прозорості й об'єктивності судів, реформування стандартів та механізмів підбору суддів, прокурорів, слідчих, поліпшення системи юридичної освіти.

У Румунії також було проведено реформування державної служби, децентралізовано державне управління, збільшено незалежність судової системи та поліпшено її інфраструктуру, підвищено зарплатню суддів на 30%.

В економічній сфері зусилля були спрямовані на забезпечення відповідності параметрів малого бізнесу стандартам ЄС, зменшення податків, поліпшення доступу до фінансів, поліпшення інвестиційного клімату завдяки гнучкому трудовому кодексу, підтриманню стратегічних інвестицій та ін.

Досвід вступу до НАТО країн другої "хвилі" свідчить, що для здійснення оборонної та військової реформ важливими були започаткування програми "Партнерство заради миру". Процесу планування та оцінки сил, Плану дій щодо членства тощо. Альянс оборонну реформу у країнах-кандидатах розглядав не як засіб вступу, а як процес, необхідний для створення в цих країнах боєздатних збройних сил, здатних забезпечувати власну безпеку, брати участь у колективній безпеці (за необхідності), а також мати спроможність діяти в операціях під проводом НАТО. Важливим було також визначення у військовому сенсі ролі цих країн у НАТО, оскільки вступ до Альянсу - це не кінець процесу, а тільки початок.

257

Попри всі труднощі країни другої "хвилі" розширення досягли значного прогресу в оборонній та військовій реформах, створивши механізм демократичного цивільного контролю над збройними силами і ставши активними учасниками міжнародних операцій з підтримання миру на Балканах та в інших регіонах.

Країни другої "хвилі" розширення першими пройшли процедуру досягнення членства, приєднавшись і діючи за Планом дій щодо членства, досягнувши значного прогресу у здійсненні військової та оборонної реформ. Не всі зобов'язання були виконані до вступу в НАТО, проте процес реформування у цих країнах триває й після вступу.

Реформування болгарської армії здійснювалось відповідно до програми "Болгарська армія 2010 року". Організаційна структура армії була переведена з радянської схеми ("армія - дивізія - полк") на натовську ("корпус - бригада -батальйон"). Війська передислокували відповідно до доктрини "кругової оборони", розпочато процес модернізації озброєнь. На третьому етапі реформи (2001-2010 pp.) мають закінчитися структурна реформа і скорочення (до 45 тис. чол.) збройних сил, переозброєння армії. Болгарські збройні сили складатимуться із сил швидкого реагування, оборонних сил і сил територіальної оборони.

На шляху до НАТО Румунія тісно співпрацювала із Болгарією. Під час підготовки до Празького саміту Болгарія і Румунія переконали Грецію і Туреччину у необхідності підтримки їх кандидатур на членство в Альянсі та лобіювання їх інтересів спільно з іншими країнами-членами НАТО, переконавши Анкару й Афіни, що членство Болгарії і Румунії в Альянсі допоможе консолідувати південний фланг НАТО і позбутись двостороннього регіонального напруження, що слугуватиме не лише їх інтересам, а й інтересам Альянсу в цілому. Разом із Грецією та Туреччиною Болгарія і Румунія спільно працювали у галузях розвитку спільних можливостей і сприяння регіональній співпраці. Ще до вивчення рольової спеціалізації і специфічних можливостей у контексті НАТО обидві країни працювали над створенням спільних ресурсів для НАТО, активно залучаючись до операцій із врегулювання кризових ситуацій та спільних ініціатив для Південно-Східної Європи й об'єднання систем повітряного спостереження двох країн.

У своєму ПДЧ Румунія зосереджувалась на посиленні сумісності, мобільності й сталості підрозділів, призначених для виконання миротворчих операцій та місій за Статтею 5 Вашингтонського договору. Пріоритет надавався навчанню, зокрема мовній підготовці та оперативній готовності, які мають відповідати стандартам НАТО.

У Румунії закрили більше 200 військових баз і територій. Міністерство оборони Румунії передало авіаційні бази на узбережжі Чорного моря у власність муніципалітету, який за рахунок приватних інвестицій та коштів, нада-

258

них урядом Румунії, збудував там житлові будинки для колишніх військових, дитячий садок та спортивний центр.

У Болгарії закрили більше 600 військових баз через оборонні та бюджетні реалії. Ця тенденція має кілька наслідків: у короткостроковій перспективі деякі з цих наслідків є негативними, ті, що стосуються середньострокового та довгострокового впливу, мають переважно позитивний характер. Так, у Сі-мілті (південний захід Болгарії) через закриття військової бази моторизованої піхоти та алюмінієвої шахти рівень безробіття в регіоні зріс до 70%. Альянс допоміг започаткувати конверсійний проект, що дав можливість створити пожежну службу, дільницю швидкої медичної допомоги та підприємство з переробки пластикових відходів. Після схвалення Альянсом проект підтримала європейська програма PHARE, для його техніко-економічного обгрунтування запрошено три європейські компанії. Конверсія колишніх військових баз допомагає створити механізм упорядкованого цивільного перепрофілю-вання військових об'єктів, що сприяє підвищенню рівня зайнятості та захисту довкілля, а з часом - зміцненню стабільності та безпеки в усьому регіоні.

План дій щодо членства, а також Щорічні плани членства Словаччини були акцентовані на найважливіших сферах. Якісні зміни до структури підготовки Словаччини вніс другий цикл ПДЧ. Результати, отримані за досить короткий час, свідчили про наявність зворотного зв'язку між Словаччиною і НАТО у процесі підготовки до вступу.

У розділі ПДЧ щодо військових та оборонних питань відповідно до рекомендацій НАТО акцент було зроблено на регулюючий механізм оборони та спроможність країни до нових викликів безпеці в Європі, підготовку документів стратегічної концепції, вдосконалення управління збройними силами, довгострокові плани розвитку індивідуальних компонентів оборони і збройних сил, механізми контролю, виконання Цілей партнерства, а також управління системами зв'язку.

На основі даних інвентаризації особового складу ЗС, його спроможності та ідентифікації вимог про їх комплектування було створено всебічну систему управління особовим складом. Професіоналізація збройних сил відбувалася з акцентом на створенні сил швидкого реагування, у тому числі підрозділів, які будуть виділятись для місій під проводом НАТО, а також (після вступу до НАТО) для можливих місій відповідно до зобов'язань з колективної оборони.

У процесі озброєння та модернізації оснащення пріоритет надавався силам швидкого реагування та закупівлі озброєння, оснащення та бойової техніки для виконання Цілей партнерства, впроваджених ПДЧ.

Аналіз змін, які відбувалися у країнах-кандидатах на шляху до НАТО, особливо у сфері оборони, дозволяє зробити висновки про роль та значення Плану дій щодо членства в Альянсі.

259

По-перше, широкомасштабна інтеграція у військові структури Альянсу та розбудова можливостей, необхідних для ефективного членства в організації, може тривати багато років, тому оборонна та військова оцінка зосереджені на плані розвитку країнами-кандидатами своїх збройних сил, а також відповідності вимогам майбутнього членства в НАТО. Цей підхід включає дві складові:

з'ясування способів підготовки країнами-кандидатами своїх сил до участі у повному спектрі місій НАТО - від колективної оборони до операцій з підтримання миру у межах майбутнього членства в Альянсі;

вивчення оборонних планів країн-кандидатів, зокрема, планів розбудови або перебудови збройних сил та розвитку майбутніх можливостей, що мають забезпечити реалістичність та досяжність цих планів.

По-друге, країни-кандидати повинні були змінити свій менталітет. Перед започаткуванням ПДЧ на Вашингтонському саміті 1999 р. зусилля з досягнення сумісності з НАТО були зосереджені на силах, які надавались у розпорядження операцій з підтримання миру під проводом НАТО. Важливо було, щоб країни-кандидати розуміли миротворчі місії як одну з багатьох ситуацій, у яких вони братимуть участь під час військових операцій у майбутньому.

Колективна оборона національної території та здатність надсилати війська за кордон для участі в операціях із захисту інших союзників є фундаментальним завданням НАТО.

Вкрай важливо, щоб плани країн-кандидатів відображували необхідність розвитку потрібних для виконання цього завдання можливостей.

По-третє, в Альянсі ніхто не зацікавлений, щоб країни-кандидати витрачали час і зусилля на спроби втілити занадто амбіційні та нереалістичні плани. Потрібно найоб'єктивніше оцінювати прогрес країн-кандидатів не тільки на момент саміту, на якому країни отримають запрошення, але й наскільки ці країни здатні просунутись через певний час після нього. Вивчаючи плани країн-кандидатів, члени Альянсу зосереджуються на з'ясуванні таких питань:

обгрунтування чіткої оцінки цілей кожної країни у плані безпеки;

пристосованість передбаченої структури сил та можливостей до досягнення визначених цілей;

реалістичність планів з огляду на необхідні організаційні зусилля та наявні людські й фінансові ресурси.

260

Усі країни-кандидати дослідили свої намагання з огляду на наявні ресурси та можливості у майбутньому, переглянувши плани, щоб привести їх у відповідність до наявних ресурсних можливостей.

Члени Альянсу ретельно вивчили змінені плани протягом роботи над ПДЧ, їх висновки були враховані у Празі під час прийняття рішень.

Крім того, НАТО не намагається забезпечити країни-кандидати калькою для організації їх оборонних структур. Кожна країна має власні риси і традиції: деякі розбудовують свої збройні сили з початку, інші - працюють над модернізацією успадкованих структур. У кожному випадку завдання різні, а рішення мають адаптуватись до конкретних обставин, тому діалог з НАТО, що ведеться через ПДЧ, забезпечує відповідність способів, якими країни-кандидати розвивають свої збройні сили, з їх майбутньою відповідальністю як членів Альянсу.

Розв'язуючи питання своїх можливостей, країни-кандидати отримують допомогу з низки джерел. Участь партнерів у багатьох сферах роботи Альянсу надала їм можливість привести свої зусилля у відповідність до зусиль членів Альянсу і підготуватись до майбутньої ролі повноправних членів НАТО. Представники країн-кандидатів разом із представниками інших країн-партнерів служили як у штаб-квартирі НАТО, так і в багатьох інших штабах Альянсу, що дало можливість на практиці ознайомитись з роботою Альянсу. Командна структура НАТО на усіх рівнях активно надавала поради із широкого спектра військових питань та навчальної підготовки через школу НАТО в Обераммергау (Німеччина).

Дуже важливою була допомога, надана країнами-членами Альянсу на двосторонній основі:

проведення оборонної оцінки як основи майбутньої роботи з розвитку структур збройних сил та потужностей;

мовна підготовка;

розвиток здатності виконувати повітряне спостереження;

дорадча допомога з питань військової освіти та підготовки, розбудови корпусу молодшого командного (сержантського) складу, реорганізації структур матеріально-технічного забезпечення, методології оперативного планування, управління персоналом, фінансового менеджменту та бюджетного процесу.

Така допомога дала можливість країнам прискорити процес у визначених галузях, а ПДЧ підтвердив свою надзвичайну ефективність як механізм, що дозволяє членам Альянсу слідкувати за досягненнями країн-кандидатів з широкого кола питань, примушуючи кандидатів проводити необхідні реформи і будучи потужним рушієм перебудови збройних сил, надаючи НАТО засоби зворотного зв'язку, яким члени Альянсу користуються, щоб пояснити своє бачення подальшого розвитку, тобто ПДЧ надає країнам-кандидатам величезну допомогу, спрямовуючи їх підготовку до членства в НАТО.

261

Отже, і для України ПДЧ слід розглядати як стимул реформування сфери безпеки і підвищення ефективності оборонної сфери та засіб і механізм демократизації всіх інститутів держави, розвитку економіки, соціальної сфери.

Недоліком багатьох державних матеріалів та заходів в Україні щодо НАТО є відсутність аналізу і бачення вигоди від вступу країни в Альянс, натомість країни першої і другої "хвиль" розширення НАТО цьому аспекту інформаційної роботи приділяли дуже багато уваги.

Аналізуючи цю проблему, вкажемо такі фактори, що можуть бути розглянуті як мотиви вступу України в НАТО:

1. Гарантія незалежності України.

2. Гарантія недоторканності та територіальної цілісності держави.

3. Якісно вищий рівень обороноздатності країни.

4. Зростання престижу армії в суспільстві, поліпшення статусу військовослужбовця, матеріального і соціального стану військових.

5. Стимул до технологічного переоснащення підприємств ВПК, перспективність переоснащення армії новими вітчизняними розробками військової техніки.

6. Спрощений вступ України у світові та європейські структури й організації.

7. Поліпшення захисту прав людини, основних свобод; демократизація та гуманізація суспільства.

8. Підвищення ступеня рівноправності відносин з Росією.

9. Зростання іміджу та політичної ваги України у світі. 10. Поліпшення інвестиційного клімату в Україні.

Безумовно, цей перелік не можна вважати повним.

Досвід країн, що приєдналися до НАТО, дозволяє зробити висновки про ряд міфів та стереотипів, використовуваних в Україні антинатовськими силами.

1. Часто лунають твердження, що вступ до НАТО зруйнує український ВПК.

Нагадаємо, що НАТО, як організація не розміщує замовлень на закупівлю озброєнь і військової техніки, це відбувається на національному рівні в умовах конкуренції. Мова йде про готовність до такої співпраці. Взаємодія з НАТО у військово-технічній сфері повинна зводитися не до бажання щось продати країнам Європи, а до реалізації взаємовигідних інтересів. Досвід нових членів Альянсу показує, що такий симбіоз можливий і виправданий.

Передрікати занепад і зникнення українського ВПК у разі вступу країни до НАТО щонайменше некоректно, достатньо поглянути на тенденції в експорті зброї, військової техніки й обладнання Польщі та Чехії, які стали членами НАТО у 1999 р.: у 1997 р. Польща продала на світовому ринку озброєнь товарів на суму $20 млн, а у 1999 р. - на $67 млн, у 2001 р. - $93 млн; у Чеській Республіці спостерігалася подібна динаміка експорту зброї: 1997 р. - $28 млн,

262

1999 p. - S65 млн, 2000 p. - $95 млн (дані наведені зі щорічників Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру - SIPRI Yearbooks 2000-2004). Такий цифровий ряд промовисто свідчить про розвиток і зростання обсягів виробництва та торгівлі продукцією військово-оборонного комплексу зазначених країн, а переведення оборонно-промислового комплексу України на стандарти, прийняті в НАТО і ЄС, може суттєво розширити можливості та ринки збуту української військової техніки й озброєнь, сприяти інтегруванню ВПК України у військово-промисловий простір Альянсу.

Жодна країна після приєднання до НАТО на втратила свого ВПК, навпаки, модернізувала відповідно до стандартів НАТО, підприємства ВПК мають можливість брати участь у міжнародних військових проектах, тендерах із закупівлі зброї тощо.

2. Часто ведуться розмови про великі внески для вступу до Альянсу, зо крема Україна повинна буде заплатити $90 млрд.

Відомо, що у жодному з документів НАТО не йде мова про вступні внески, є лише пропозиція: виділяти 2% ВВП для національних збройних сил та зобов'язання платити членські внески до бюджету організації (для утримання органів управління тощо). Польща, наприклад, сплачує $40-50 млн на рік (якщо перерахувати такі внески на душу населення, це складе приблизь-но $1). Литовці предметніше проілюстрували ціну безпеки для окремої людини - ціна 1 л молока.

3. В Україні поширюється міф, що у разі вступу країни до Альянсу нас зобов'яжуть купувати лише натовське озброєння.

Таке твердження не відповідає дійсності: наприклад, Балтійські країни закуповують у Швеції зброю, літаки та інше обладнання, Польща і Чехія, які мають у своєму арсеналі радянську зброю, модернізували її, довели до стандартів НАТО і використовують надалі. Дезінформація, що Альянс наполягатиме на згортанні українського ВПК, поширюють сили, не зацікавлені у становленні сучасної, потужної, європейської України.

Вступ нових країн до Організації Північноатлантичного договору не лише сприяв зростанню рівня їх національної безпеки, а й означав піднесення ролі НАТО як фундаментальної організації з гарантування безпеки в Європі. Із розширенням Альянсу було ліквідовано так званий ялтинський порядок, що визначав політичні й мілітаристські лінії поділу континенту, нав'язані після Другої світової війни. Незважаючи на тривожні застороги, розширення НАТО не викликало жодного нового конфлікту в Європі, натомість було посилено процес демократичних реформ у Центрально-Східній Європі, а нові члени на підставі висновків і досвіду своїх попередників роблять значний внесок у посилення військові спроможності Альянсу.

Україна має можливість всебічно вивчити і врахувати досвід виконання ПДЧ та підготовки до вступу в Альянс країнами другої і третьої "хвиль" розширення. Досвід безпосередньої співпраці з НАТО, набутий у нашій країні,

263

може стати суттєвим підґрунтям для ефективного вирішення проблем і виконання завдань на шляху до членства у потужній міжнародній організації колективної безпеки й оборони.

,— Запитання для перевірки знань -^

1. У чому полягає цінність ПДЧ?

2. Які проблеми у сфері внутрішньої політики вирішували країни-кандидати на шляху до членства в Альянсі?

3. Проаналізуйте інформаційну роботу країн Центральної Європи напередодні вступу в НАТО.

4. Як вирішувались проблеми конверсії військових об'єктів?

5. Які аргументи можна навести на користь вступу України в НАТО?

/ Список літератури ^

1. Сушко О. Демократичні трансформації в процесі підготовки до членства в НАТО / Досвід країн-кандидатів для України / О. Сушко, С. Сегеда, О. Лісничук та ін. - К., 2002. - 53 с

2. Балабін В. В. Сучасні міжнародні відносини і перспективи інтеграції України в євроатлантичну спільноту : підручник / В. В. Балабін, О. О. Безносюк, О. Г. Заруба та ін. ; за заг. ред. Балабіна В. В. - К. : Інфодрук, 2007. - 300 с

3. Онаць О. Євроатлантична інтеграція: досвід Польщі і України / О. Онаць, О. Кокошинський. - К : Шкільний світ, 2006. - 215 с

4. Кенсек Р. Що означає членство в НАТО? Польський досвід у процесі євроатлантичної інтеграції / Р. Кенсек. - 2006. - 36 с

5. Словаччина в НАТО / Видано Міністерством закордонних справ Словацької Республіки, Управлінням з питань політики безпеки, у співробітництві з Міністерством оборони Словацької Республіки. - 2007. - 34 с.