2.7. Демократичний та цивільний контроль над збройними силами у країнах нато

З часу виникнення суспільного розподілу праці (виробництва різних видів матеріальних благ, освіти, науки, управління, збройного захисту тощо) існує диференціація груп людей, що займаються різними видами суспільно-корисної діяльності. Відповідно між ними виникають певні протиріччя, проблеми взаємодії у вирішенні протиріч між владою, суспільством, державою в цілому та тією її частиною, яка самоідентифікується та диференціюється суспільством і державою як "військова". Цей елемент політичної системи у наш час прийнято визначати як "цивільно-військові відносини" (ЦВВ). Безумовно, у будь-якій державі немає іншого способу вирішення протиріч ЦВВ, ніж установлення "об'єктивного контролю" (ОК) над військовою складовою з боку легітимної влади.

У наш час термін "об'єктивний контроль" визначає ефективне управління воєнною організацією держави з боку легітимної влади та є необхідною умовою здійснення такого управління та вирішення протиріч ЦВВ.

Визначимо загальні та окремі риси вирішення проблеми "об'єктивного контролю" у країнах-членах НАТО та вимоги Альянсу щодо ОК.

В основі термінології, що використовується в країнах-членах НАТО, а також для співпраці з країнами-партнерами у цій сфері лежить англійська мова.

Механічне перенесення термінів із документів НАТО у відповідні українські документи, у тому числі Закони України "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" і "Про основи національної безпеки України", спричинило безліч проблем.

Легітимний (лат. legitimus - законний, правомірний) - у трактуванні автора терміна, німецького вченого М. Вебера, - включає: суспільне визнання законності влади (можливо, навіть без формально-правового закріплення) та визнання обов'язку їй підкорятися. Вебер виділив три основних типи легітимності влади - традиційний, хариз-матичний і раціонально-легальний.

Для України проблема термінології із лінгвістичної та психологічної у результаті неадекватного сприйняття змісту термінів перетворилася у політичну. Переважна більшість цивільних посадовців, громадськості та військових неадекватно сприймають терміни, тому що в українській та російській мовах тлумачення відповідних слів відрізняються від англійського.

Навіть Франція (її мова є другою офіційною мовою НАТО) використовує терміни англомовного походження, але для внутрішнього користування має розгорнуті переклади їх змісту на французьку.

162

Лаурі Алманн, перший заступник Міністра оборони Естонії, згадував: "...демократичний контроль, створення організацій демократичного контролю, розроблення засобів та механізмів демократичного контролю. Звучить дуже просто, але наш досвід був набагато складнішим. Що таке демократичний контроль? Які засоби та механізми використовують інші країни для того, щоб це спрацьовувало? Чи ми дійсно розуміємо, що демократичний контроль це не те, що можна визначити простим словом "нагляд" чи "спостереження"? Чи є це принципово іншим підходом до управління обороною, до питань оборони та роз'яснення населенню, що відбувається у сфері оборони?

Перше, з чим ми зіштовхнулися, коли йшлося про встановлення демократичного контролю, була неможливість перекладу естонською терміна "демократичний контроль". Ми зробили суттєву помилку, тому що слово "контроль" надзвичайне оманливе. Це можна хибно перекласти як щось протидіюче, чиєю метою є перевірка вже зробленого. Фактично ж це означає управління, це означає контролювати та управляти сектором оборони..." Далі Лаурі Алманн наголошував, що у них не було потрібної кількості термінів рідною мовою для проведення та забезпечення оборонної реформи, тому був створений спеціальний комітет з термінології, залучені національні мовні заклади та кращі мовні експерти для створення національної оборонної термінології.

З урахуванням вищезазначеного, уточнимо деякі терміни.

Оперативні дефініції для співпраці з країнами НАТО у галузі демократичного цивільного контролю та цивільно-військових відносин. Складені на основі офіційних та неофіційних документів НАТО, матеріалів Європейського центру досліджень з питань безпеки ім. Джорджа К. Маршалла, Женевського центру з демократичного контролю над збройними силами (ДКЗС), Словника основних термінів та скорочень, які використовуються в НАТО, англо-українських словників та Великого тлумачного словника сучасної української мови.

Цивільно-військові відносини (civil-military relations) - відносини між урядом і збройними силами з одного боку, а також між збройними силами та громадськістю - з іншого:

цивільні (англ. civil) - пов'язані з громадою, інститутами громадянського суспільства - добровільні громадські організації і суспільні рухи; партії на початкових етапах свого існування до задіяння в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації;

військові - специфічна соціальна група, що самоідентифікується та диференціюється суспільством та державою як належна до збройних сил;

контроль (англ. control) 1) керування, управління, регулювання; 2) стримування, нагляд, перевірка;

демократичний контроль - контроль (у значенні 1 і 2) з боку легітимних інститутів державної влади, що здійснюється згідно із відповідною, за-

163

конодавчо закріпленою компетенцією, обраних чи призначених за демократичною процедурою, визначеною законодавством країни;

цивільний контроль - контроль (переважно у значенні 2) з боку громадськості (інститутів громадянського суспільства) згідно із законодавчо закріпленою компетенцією.

Загальні вимоги Альянсу щодо ОК втілені у політичних, моральних і правових нормах.

Різниця у тлумаченні слова "контроль" на перший погляд аналогічного англійському "соШгоГ пояснюється тим, що в українську і російську мови термін прийшов із французької "controle", де він однозначно тлумачиться як перевірка.

У перекладах терміна "согіїгоГ в англо-укра-їнських й англо-російських словниках різних авторів, різних років видання й галузей знання бачимо таку тенденцію. На початку XX ст. слово "сопігоГ на українську і російську мови перекладалося, як правило, у значенні "перевірка", а потім як "керівництво", "керування". У 60-80 роки XX ст. ці тлумачення помінялися позиціями. Зараз, у XXI ст. "согіїгоГ частіше перекладають як "керування". Швидше за все, це пов'язано з розвитком інформаційних технологій, адже у цій галузі науки термін "соШгоГ використовується у значенні "керування", "регулювання". На жаль, це не відображено у сучасних тлумачних словниках української і російської мови.

Політичні норми в міжнародних відносинах - це правила поведінки, які встановлюють та впорядковують держави чи міждержавні об'єднання відповідно до власних інтересів. Відмова від виконання політичної норми не спричиняє будь-яких офіційних санкцій, у чому і полягає їх принципова відмінність від норм міжнародного права.

Моральні норми в міжнародних відносинах. Регулятивні функції моральних і політичних міжнародних норм досить близькі: їх невиконання не допускає фіксованої відповідальності. Серед безлічі підходів до проблеми співвідношення політичних і моральних норм виділимо концепцію німецького політичного філософа К. Шмідта: "Моральна оцінка виходить із парної категорії "добро - зло", а політична оцінка - "свій - чужий".

Загальні політичні та моральні вимоги до ОК закріплені та випливають із основних документів НАТО.

164

Про засновників НАТО у преамбулі Північноатлантичного договору сказано: "сторони цього Договору, підтверджуючи свою відданість цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй та своє прагнення жити у мирі з усіма народами і урядами, сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їх цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості й верховенства права".

Приєднання до Альянсу регламентовано вимогами статті 10 Північноатлантичного договору: "сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні".

Таким чином, система цінностей, що визначена у Преамбулі договору, є головною фундаментальною моральною нормою, яка поєднує країни Альянсу, що безумовно має бути втілена у змісті контролю кожної країни-члена НАТО.

Оскільки Договір підписали і приєднатися до нього можуть тільки демократичні держави, то всі нинішні та майбутні країни-члени НАТО є демократичними. Існування демократичного політичного режиму є однією із головних вимог Альянсу до своїх членів.

Виходячи із положення про те, що ЦВВ та модель ОК у будь-якій державі у першу чергу є "похідними" від типу існуючого політичного режиму, можна констатувати, що модель ОК у країнах-членах НАТО також має бути тільки демократичною.

Це положення втілене у терміні "демократичний контроль" (ДК). При цьому варто нагадати загальновизнаний постулат: ДК є таким же атрибутом демократичної держави, як свобода слова, верховенство закону тощо.

Окремі вимоги Альянсу щодо ДК. У висловлюваннях політиків і посадових осіб часто мова йде про "демократичний цивільний контроль" (ДЦК), "демократичний контроль" (ДК), "цивільний контроль" (ЦК), "демократичний політичний контроль" (ДПК) тощо як загальну вимогу до держав-членів та кандидатів у члени.

Така різноманітність вимог виникла через декілька причин: по-перше, тому що оперативний категоріальний апарат цієї галузі знань досі остаточно не склався; по-друге, відбувається пошук формулювання назви зразка, що не тільки фіксує існуючу модель, а й стимулює прагнення та дії держав-кандидатів у члени та деяких "старожилів" НАТО у цій сфері.

Ці припущення підтверджуються у пункті 10 Стратегічної концепції Альянсу, де зазначено, що виконання основних завдань Альянсу "грунтується на розвитку демократичних інститутів", який веде до суспільства консолідованої демократії, однією з ознак якого є розвинуте громадянське суспільство. У свою чергу, участь громадських інститутів у контролі є ознакою моделі "демократичного та цивільного контролю" (ДЦК).

165

Відповідно, модель ДЦК дозволяє вирішувати протиріччя не тільки між усіма гілками державної влади та силовими структурами, але й між громадськістю та воєнним сегментом суспільства, що, до речі, є необхідною умовою гармонізації ЦВВ.

Ці судження підтверджені в неофіційних критеріях здобуття членства в НАТО. Так, у ПДЧ, запровадженому 24 квітня 1999 р. на саміті НАТО у Вашингтоні, наголошено, що від країн-претендентів очікується встановлення належного демократичного та цивільного контролю над своїми збройними силами.

На думку дослідників X. Лінца й А. Степана консолідована демократія втілюється у таких сферах:

1. цивільне суспільство (взаємодія держави з незалежними суспільними групами й об'єднаннями);

2. політичне суспільство (демократичні процедури й інститути);

3. правова держава;

4. ефективний державний апарат (бюрократія, яку може використовувати у своїх цілях нова демократична влада);

5. економічне суспільство (система соціальних інститутів і норм, що виступають посередниками між державою й ринком).

Чому в НАТО існують тільки неофіційні критерії щодо членства, але немає офіційних?

У 1994 р. президенти і керівники урядів країн-членів НАТО прийняли принципове політичне рішення про можливість розширення за рахунок демократичних країн Східної Європи. У 1995 р. фахівці провели дослідження з метою вивчення умов прийому до Альянсу нових членів. Результати дослідження передали зацікавленим країнам-партнерам (за програмою ПЗМ) і оприлюднили. Результати дослідження стали основою неофіційних критеріїв членства.

Симон Лунн, Генеральний секретар Парламентської асамблеї НАТО, на засіданні, де підводилися підсумки досліджень НАТО щодо демократичного контролю над збройними силами держави (ДКЗС), стверджував, що НАТО буде враховувати ДКЗС під час оцінювання готовності майбутніх членів до вступу в Альянс, не зважаючи на те, що у межах Альянсу ДКЗС не розглядають як єдину модель.

У сучасній літературі визначають різні об'єкти ДЦК за вимогою НАТО: силові структури; Воєнну організацію держави; сферу безпеки та оборони тощо. Підкреслимо, що вимоги НАТО поширюються на контроль "над своїми збройними силами". Для НАТО споконвічним було позиціювання як во-

166

єнно-політичного союзу. У Преамбулі Вашингтонського договору чітко визначено, що головною метою Альянсу, у першу чергу, є здійснення колективної оборони та підтримання миру й безпеки. У Стратегічній концепції Альянсу 1999 р. відзначено, що забезпечення адекватного військового потенціалу в спільній обороні залишається головним стратегічним завданням Альянсу.

Саме тому вимоги до Збройних Сил та оцінка їх якостей є першочерговою компетенцією Альянсу. Жорсткі вимоги не обов'язково повинні поширюватися на інші складові Воєнної організації суверенних держав-членів, бо вони призначені для виконання внутрішніх функцій.

Отже, існують загальні політичні вимоги та моральні цінності, що об'єднують країни-члени Альянсу, які сформульовані у відповідних документах.

Загальні політичні вимоги та прагнення стосовно моделі управління воєнною складової держави та вирішення протиріч ЦВВ утілені у формулі: "встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами (ДЦКЗС)".

Загальні моральні вимоги визначені у цінностях, навколо яких об'єднуються країни НАТО, сформульовані у Преамбулі Північноатлантичного договору і є загальною фундаментальною складовою змісту ДЦКЗС.

Розглянемо докладніше загальну функціональну модель ДЦКЗС та деякі загальні принципові положення, що мають бути утіленими в предметі та змісті контролю.

Загальна функціональна модель демократичного та цивільного контролю над своїми збройними силами у країнах НАТО. Уявляючи суспільство як систему згідно із положеннями теорії політичних систем Д. Істо-на, можна розділити його на дві великих підсистеми:

1. політичне суспільство (держава), формальний контроль через три основні гілки державної влади - законодавчу, виконавчу та судову, що є суб'єктами контролю, їх взаємини та функції визначені законодавством країни та взаємно балансують цей контроль;

2. громадянське суспільство, неформальний контроль політичними партіями, громадськими організаціями, незалежними ЗМІ, народом у цілому. Основна функція здійснення зворотного зв'язку між державою та громадськістю.

Варто зазначити, що система демократичного та цивільного контролю над збройними силами взаємозалежна зі своїм середовищем: вона повинна перетворювати вимоги і підтримку середовища, які надходять до неї, у відповідні рішення та дії, але за умови спроможності саморегулювання, тобто вести регулювання через зворотній зв'язок. Прийняття рішення - відповідна реакція на вимоги і підтримку суспільства, але система теж є джерелом нових вимог та нової підтримки.

Таким чином, будучи одним з основних атрибутів суспільства консолідованої демократії, громадський контроль за армією не виступає як просто

167

нерозчленоване утворення. Навпаки, в ньому інтегрується зміст специфіки, відтворюються складність і мінливість тих сторін, частин суспільства, в яких він здійснюється, суть системності, що притаманна конкретному демократичному суспільству.

У сфері демократичного контролю не існує міжнародно-узгоджених стандартів, оскільки безпека та оборона завжди розглядалися як складові національного суверенітету, є навіть певні регіональні стандарти, наприклад, вимоги НАТО і Кодекс поведінки (ОБСЄ).

Загальними принциповими положеннями ЦВВ для країн-членів НАТО є такі:

1. Визначення державної політики, у тому числі оборонної, цивільною державною владою.

Не зважаючи на могутність збройних сил, обов'язок цивільних - залишатися політичними лідерами. Фактично процес прийняття рішень є політикою. Компетенція цивільних у загальному розумінні полягає у тому, що експерт може зрозуміти проблему краще, але не може визначити цінності того, що народ буде пов'язувати з різними результатами вирішення проблеми.

Навіть у такій сфері, як оцінка зовнішніх загроз національній безпеці, компетенція цивільних та військових у демократичній державі повинна бути розмежована (табл. 2).

Таблиця 2

Військові	Цивільні
Спроможні ідентифікувати зовнішні військові загрози і відповісти на них при певному рівні ризику	Можуть визначити рівень припустимого ризику для суспільства
Вимагають певного рівня озброєння для успішного протистояння зовнішнім ворогам	Визначають, скільки суспільство спроможне заплатити за можливість успіху
Можуть з воєнної точки зору описати природу загрози з боку певного ворога	Можуть вирішити, чи загроза є дійсною і як на неї відповісти
Визначають наявність ризику	Оцінюють реальність ризику

2. Зверхність цивільних структур влади над військовими.

2. Армія не може бути самостійним суб'єктом політики: призначення армії - захищати суспільство, а не управляти ним.

3. Безумовна відданість усіх силових структур Конституції, закону, народу, а не конкретній особистості чи партії.

4. Законодавче визначення з боку державних та представницьких органів влади прав та обов'язків військових відповідно до демократичних норм та специфіки військової діяльності. Контроль за виконанням обов'язків і турбота про забезпечення визначених прав з боку усього суспільства.

При гармонійних цивільно-військових відносинах суспільство зміцнює авторитет армії, сприяє підвищенню престижу військової служби, вивчає ма-

168

теріально-побутові умови військовослужбовців, питання їх соціальної захищеності, що не повинні бути виключно внутрішньоармійською справою, їх мають забезпечувати різні інститути та відомства держави і суспільства.

Закон повинен протистояти будь-яким силам, які хочуть зробити армію винною у виконанні наказів тих, хто має право їх віддавати згідно з діючим на цієї час державним законодавством.

Утвердження демократичних основ у службових відносинах, соціальна і правова захищеність військовослужбовців - невід'ємні атрибути життєдіяльності воєнної організації. Влада військових не повинна бути самодостатньою силою щодо громадянської влади і широкого загалу військовослужбовців.

Деякі науковці та політики узагальнили зміст вимог НАТО до ДЦКЗС. Британський дослідник Джеймс Шерр сформулював неофіційні вимоги

НАТО щодо демократичного контролю над Збройними Силами:

1. наявність у державі раціональної системи розподілу обов'язків;

2. високий рівень довіри між центральними, регіональними та місцевими органами управління і командуванням військових частин;

3. існування високого рівня знань у тих, хто працює у збройних силах та інших військових структурах, розуміння оборонного виміру національної безпеки;

4. необхідність забезпечення високого рівня прозорості у сфері національної безпеки, поінформованості громадськості щодо того, хто, коли і навіщо ухвалює рішення;

5. забезпечення високого рівня єдності та узгодженості між державною політикою, заявленими пріоритетами держави та оперативною практикою, досягнення повної відповідності між офіційними цілями, структурою збройних сил, специфікою підготовки офіцерів, збіг цілей держави і тих, хто забезпечує їх досягнення;

6. професіоналізм людей, які пишаються тим, що виконують саме цю роботу.

Ці вимоги НАТО та положення, в яких вони конкретизуються, мають бути затверджені суверенною державою, що є членом Альянсу, та підтримуватися її суспільством.

З боку демократичної держави є тільки один спосіб формального встановлення моделі ДЦКЗС - прийняття законодавчої бази для її створення й функціонування. У переважній більшості країн-членів НАТО, на відміну від України, не існує єдиного закону про демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами, але є правова система демократичного та цивільного контролю, загальні положення і вимоги до організації та функціонування системи.

З боку суспільства необхідне неформальне визнання і схвалення встановленої моделі ДЦКЗС, що виявляється у традиції її виконання переважною

169

більшістю громадян, що є представниками усіх прошарків сус-пільства, у тому числі військових.

Загальні правові норми, що є складовою змісту ДЦКЗС в усіх краї-нах-членах НАТО. Усі міжнародно-правові акти, виконання яких підлягає демократичному та цивільному контролю в усіх, без винятку, країнах-членах НАТО, умовно можна поділити на декілька груп.

1. Основні - визначають загальну стратегію та оперативні завдання Альянсу: Північноатлантичний договір; Стратегічна концепція Альянсу 1999 p.; рішення, прийняті на самітах НАТО.

2. Угоди, що є невід'ємною складовою "Права НАТО", перераховані у розділі V Плану дій щодо членства в НАТО.

3. Міжнародно-правові акти, що не є документами НАТО (Статут ООН), але обов'язковість їх виконання закріплена в Преамбулі та Статтях 1, 5, 7 Північноатлантичного договору.

4. Міжнародно-правові акти (договори), "укладені згідно зі Статутом ООН і спрямовані на підтримання міжнародного миру й безпеки".

Особливості моделей ДЦКЗС у різних країнах НАТО визначаються багатьма факторами.

1. Форми державного устрою (унітарні, федеративні тощо) та правління (монархія в різних формах, різні форми республіки - парламентська, прези дентська, парламентсько-президентська тощо). Слід зауважити, що форми державного устрою та правління суверенних країн не є компетенцією НАТО. Наприклад, у країнах із федеративної формою державного устрою (США, Канада, ФРН та інші) існують два рівні законодавства - федеральний та суб'єктів федерації. Як правило, федеральна влада видає основні розпоряд ження з питань оборони, а законодавство суб'єктів федерації базується на єдиних загальних принципах і збігається в найважливіших положеннях.

2. Тип правової сім'ї, до якої належить існуюча правова система країни. Англосаксонська правова сім'я. її відмінною рисою є те, що головним

джерелом права виступає судовий прецедент, а основними творцями права -судді.

До країн цієї правової сім'ї належать Великобританія, США та Канада. Для них характерні:

велика кількість нормативно-правових актів щодо ДЦКЗС;

відсутність уніфікованої системи законодавства у цій сфері

Важливою рисою є особлива роль нормативно-правових :ктів про управління фінансами у сфері забезпечення безпеки (Великобританія і Канада). У США правове регулювання, управління збройними силами істотно відрізняються від інших країн англосаксонської правової системи, тоу.у що в основі законодавства США лежать конституційні норми, а положення більшості нормативно-правових актів інкорпоровані у Звід законів США.

170

Романо-германсъка правова сім 'я. В основі її виникнення - римське право, у якому основним джерелом права є нормативно-правовий акт. Сукупність актів складає єдину ієрархічну систему нормативних актів.

До країн цієї правової сім'ї належать Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, Туреччина, Нідерланди, Люксембург та інші. Основою управління збройними силами, регулювання ЦВВ, як правило, є Конституція та комплексні закони.

Істотні зміни у світовому політичному та соціально-економічному житті в 60-90 роках XX ст., і особливо на початку XXI ст. призвели до того, що основні моделі ДЦКЗС перестали відповідати потребам часу: в англосаксонській моделі основним недоліком стала зайва заплутаність, несистематизова-ність, у романо-германській - замкнутість, досить помітна ізольованість від суспільства, невисока ефективність.

У наш час реформування законодавства про ДЦКЗС відбувається за такими основними напрямками:

зближення різних моделей ДЦК (шляхом їх взаємопроникнення і взаємозбагачення);

посилення базових системоутворюючих законів;

приведення законодавства з національної безпеки, керування оборонною сферою у відповідність до стрімких змін у світі в цілому і в кожній країні зокрема (глобалізація, загроза тероризму, виникнення нових міждержавних військово-політичних і економічних конструкцій).

3. Спосіб державно-правової імплементації міжнародно-договірних норм, у тому числі міжнародно-правових актів, пов'язаних з членством у НАТО, та тих, що стосуються ДЦКЗС, також не є компетенцією Альянсу. Імплемента ція міжнародного права (англ. implementation) - фактичне здійснення міжна родних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони і підзаконні акти.

Серед країн-членів НАТО виділяють 3 групи залежно від їх позиції щодо механізму впровадження міжнародно-договірних норм у національне законодавство:

а) країни, в яких національне законодавство проголошує міжнародні до говори частиною права країни (США, Франція, Бельгія, Голландія та ін.);

б) країни, в яких національне законодавство і судова практика строго ро змежовують міжнародне і внутрішньодержавне право (Великобританія, Ка нада та ін.);

в) країни, в яких конституція проголошує загальновизнані норми міжна родного права вище права країни, а положення належним чином ратифікова ного й офіційно опублікованого договору є нормами національного права (ФРН, Італія, Греція).

4. Спрямованість і ступінь інтенсивності трансформації політичної сис теми держави та суспільства в конкретному історичному періоді. У колишніх

171

соціалістичних країнах і республіках СРСР (Польщі, Литві та ін.), що обрали шлях швидких, радикальних змін від тоталітаризму до демократії, законотворчість розвивається дуже динамічно й з урахуванням досвіду країн із давніми традиціями буржуазної демократії. Водночас ці держави зважають на національно-історичну специфіку та прагнуть відповідати стандартам НАТО. Характерно, що зміст законів, які забезпечують ДЦКЗС, не завжди відповідає реальному рівню розвитку громадянського суспільства в цих країнах та випереджають його, але відповідають рівню розвитку інститутів державної влади та стимулюють розвиток громадянського суспільства.

Українська правова система належить до романо-германського типу правової сім'ї.

Залежно від способу імплементації міжнародно-договірних норм у національне законодавство Україна належить до групи "а". У Статті 9 Конституції України зазначено: "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Кон ституції України".

До речі, Росія належить до групи "в", тому що відповідно до Конституції РФ 1993 року (п. 4 ст. 15) міжнародне право є частиною національної правової системи. У випадку розбіжності якого-небудь положення міжнародного права з національною нормою перевагу має норма міжнародного права.

Конкретні моделі та зміст ДЦКЗС в окремих країнах-членах НАТО.

Найважливішими факторами, що визначають конкретні моделі та зміст ДЦКЗС, є такі:

1. Специфічні національні інтереси кожної окремої суверенної держави та шляхи їх реалізації, засоби забезпечення національної безпеки та оборони впливають, у першу чергу, на зміст ДЦКЗС. Як правило, вони формалізовані у відповідних документах - національній стратегії, воєнній доктрині, законах про оборону та збройні сили тощо, а також втілюються у багатосторонніх та двосторонніх міждержавних, міжурядових та міжвідомчих міжнародних нормативно-правових актах (договорах, згодах тощо). Стаття 8 Північноатлантичного договору проголошує, що кожна сторона, яка заявляє, що жодна з чинних міжнародних угод між нею та будь-якою іншою із сторін чи будь-якою третьою державою не суперечить положенням Північноатлантичного

172

договору, зобов'язується не укладати жодних міжнародних угод, що суперечать цьому договору.

2. Історичний досвід та національні традиції держави, особливості виникнення та розвитку демократичних інститутів у Європі та Північній Америці вплинули на розвиток нормативно-правового регулювання ЦВВ.

Так, наприклад, у сучасній Німеччині, на йідміну від більшості інших країн-членів НАТО, згідно із конституційними принципами кожного військовослужбовця закон розглядає як громадянина й уніформі. Він має такі права, як будь-який громадянин, правда, деякі з них закон обмежує, проте лише тією мірою, у якій це зумовлено армійською специфікою під час активної служби. Це пов'язано з історією становлення Бундесверу. Після закінчення Другої світової війни необхідно було гарантувати недопущення використання беззаперечно дисциплінованої німецької армії можливими політичними авантюристами для задоволення власних амбіцій, що не відповідають інтересам усього суспільства. Для вирішення цього завдання необхідно було подолати традицію штучного ізолювання військових від політичного життя суспільства, чим раніше характеризувалися ЦВВ у Шмеччині.

Проаналізувавши механізм формальної імплементації вимог НАТО щодо моделі та змісту ДЦКЗС через упровадження їх у національне законодавство суверенних держав-членів Альянсу, можемо зробити такі висновки:

1. протиріччя цивільно-військових відносин завжди існували і будуть існувати навіть у країнах-членах НАТО;

2. одним з атрибутів демократичного суспільства є ДЦКЗС, його функціонування в державі - одна з необхідних умов існування консолідованого демократичного суспільства;

3. ДЦКЗС - модель ефективного управління військовими з боку легітимної державної влади за участю громадянського суспільства, інструмент розв'язання протиріч та гармонізації ЦВВ;

4. єдиної ідеальної моделі ДЦКЗС, навіть у країнах-членах НАТО, не існує. Моделі ДЦКЗС у кожній країні мають власні особливості, обумовлені історією, традиціями тощо, але є загальна модель, зміст, предмет, деякі принципові положення якої випливають з порівняльного аналізу законодавчих актів суверенних держав-членів НАТО;

5. встановлення належного демократичного та цивільного контролю над своїми збройними силами є однією із передумов набуття членства в НАТО для країн-претендентів;

6. демократична держава має тільки один спосіб формального встановлення моделі ДЦКЗС - прийняття законодавчої бази для її створення й функціонування. У переважній більшості країн-членів НАТО, на відміну від України, не існує єдиного закону про демократичний та цивільний контроль над

173

своїми збройними силами, але є правова система демократичного та цивільного контролю, загальні положення та вимоги до організації та функціонування системи;

7) суспільству необхідно неформально визнати і схвалити встановлену модель та зміст ДЦКЗС через традицію її виконання переважною більшістю громадян-представників усіх прошарків суспільства (у тому числі військових).

Запитання для перевірки знань

1. Які основні протиріччя цивільно-військових відносин?

2. Які головні завдання об'єктивного контролю?

3. Яким є змістовне наповнення кожного слова у визначенні "демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами"?

4. Які політичні, моральні та правові норми стосовно ДЦКЗС існують у НАТО? В яких документах НАТО вони закріплені?

5. Чому не існує загальної зразкової моделі ДЦКЗС, навіть у країнах-членах НАТО?

6. У чому полягає імплементація вимог НАТО щодо ДЦКЗС у країнах-членах?

7. Які фактори обумовлюють особливості моделей та змісту ДЦКЗС в окремих суверенних країнах-членах НАТО?

8. Оцініть значення існування Закону України "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави".

Список літератури

1. Довідник НАТО. - Брюссель, 2006. - 383 с

2. Конституція України. Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV від від 8.12.2004 // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 2. - 52 с

3. Сіденко В. Р. Критерії членства в СОТ, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи України. Аналітичне дослідження / В. Р. Сіденко, Г. М. Немиря, Г. М. Перепелиця ; за заг. ред. 1.1. Жовкви. - К. : Інститут Євроатлантичного співробітництва, 2007.-88 с.

4. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України : навч. посіб. -К. :НАОУ, 2008.-104 с

5. Міжнародні міжурядові організації: навч. посіб. / 2-ге вид., доп. та випр. / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 280 с

6. Північноатлантичний договір. Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949 р. // НАТО - Публікації http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/805.htm

7. План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) (запроваджено 24 квітня 1999 року на саміті НАТО у Вашингтоні) // НАТО - Публікації / http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/ 1663.htm

8. Словник основних термінів та скорочень, які використовуються в НАТО. -К. : МП Леся, 2004. - 568 с.

9. Стратегічна концепція Альянсу 1999 року // НАТО - Публікації // http://www. ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/819.htm.

174

Розділ 3

ВІД СИСТЕМИ КОЛЕКТИВНОЇ ОБОРОНИ ДО ГЛОБАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА

ЗЛ. Причини та динаміка розширення НАТО

Мир, стабільність та добробут Європи завжди були і залишаються фундаментальною метою НАТО. Сьогодні Альянс - один з визначальних чинників глобальної безпеки і міжнародних відносин, структура, навколо якої формується нова архітектура євроатлантичної системи безпеки, що включає не лише оборонний, але й політичний, економічний, екологічний, соціальний та інші виміри. Це робить НАТО для більшості європейців привабливим партнером і центром тяжіння, створює підґрунтя для посилення ролі Альянсу в системі сучасних міжнародних відносин.

Якщо визначити головне завдання НАТО, для виконання якого у 1949 р. і був створений цей воєнно-політичний союз, як забезпечення через посилення воєнно-політичної спроможності Альянсу гарантованої безпеки всім своїм членам і решті Європи (світу) у стратегічному просторі, який безупинно змінюється (ускладнюється), то мусимо визнати, що це йому вдається впродовж більш ніж 60 років, тому що Альянс побудовано на демократичних засадах, він є динамічною організацією, яка, розвиваючись, весь час розширюється, органічно відповідаючи тому стратегічному простору, в якому доводиться діяти. Розширення НАТО поступово набрало універсального характеру і змісту, стало багатовекторним, не вичерпуючись лише збільшенням кількості членів і партнерів. Отже, у розширенні Альянсу треба бачити не тільки його політику "відкритих дверей", але й ряд інших аспектів розширення.

Власне й історія НАТО як основного суб'єкта і гаранта безпеки євроат-лантики починається з розширення у прямому значенні цього слова. Першим кроком у повоєнному будівництві західноєвропейської безпеки був Брюссельський договір, підписаний у березні 1948 р. п'ятьма країнами - Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією і Англією, що прагнули через союзні відносини досягти посилення спільної системи оборони, зміцнення взаємних контактів з метою протидії ідеологічній, політичній, військовій загрозі, яку вони вбачали в політиці Радянського Союзу. Одразу після підписання

175

Брюссельського договору керівники Великобританії і Франції виступили за створення широкого військово-політичного союзу західних держав, зміцнення співробітництва у військовій сфері між Старим і Новим світом. Переговори тривали з липня 1948 р. до лютого 1949 p., a 18 березня 1949 р. текст Північноатлантичного договору було опубліковано.

Урочиста церемонія підписання договору відбулася 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні за участю 12 держав: Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Канади, Норвегії, Португалії, США, Франції. У 1952 р. до договору приєдналися Греція і Туреччина, в 1955 р. - Федеративна Республіка Німеччини, а в 1982 р. - Іспанія.

Багато років кількість країн-членів Альянсу залишалась незмінною - 16, а у 1999 р. до Альянсу запросили Польщу, Чехію, Угорщину, у травні 2004 р. -ще 7 країн (Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Румунію, Словаччину, Словенію), три з яких - колишні республіки Радянського Союзу, решта - з колишнього соціалістичного табору. Для семи нових членів вступ до НАТО став логічним завершенням підготовчого процесу, що тривав майже десятиліття, упродовж якого країни здійснили широкомасштабну програму реформ у багатьох галузях, виходячи далеко за межі питань безпеки, оборони та військових структур. У 2009 р. до НАТО приєдналися Хорватія і Албанія.

Таким чином, з часу створення Північноатлантичного альянсу відбулося шість хвиль його розширення: у 1952, 1955, 1982, 1999, 2004 та 2009 pp., a кількість країн-членів із 12 (на день підписання Вашингтонського договору у 1949 р.) зросла до нинішніх 28. Розширення відбувається відповідно до статті 10 Вашингтонського договору, є об'єктивним втіленням політики Альянсу, спрямованої на зміцнення безпеки і поширення стабільності на північноатлантичному просторі, має назву "відкритих дверей" і є розширенням у вузькому значенні цього слова: поступово, час від часу ширшає коло держав, що приєднуються до ідеї колективної безпеки, колективного захисту від різноманітних, актуальних загроз їх національній безпеці. При цьому організація не переступає межі керованості, вчасно і доречно змінюючи власну структуру і порядок роботи, долаючи труднощі управління, що виникають через збільшення кількості членів.

Не можна оминути увагою й інші значення поняття "розширення", які необхідно використовувати для характеристики того, що відбувається з НАТО. По-перше, розширене розуміння і тлумачення безпеки і загроз. Згідно зі статтею 6 Договору загрозу безпеці з початку існування Альянсу однозначно розуміли всі його члени як можливу агресію проти будь-кого з них, очікуючи її з боку СРСР і країн Варшавського договору, відтак функції НАТО як воєнно-політичної організації поступово формувалися відповідно до такого розуміння загроз і завдань. З часом, втілюючи принцип "більш широкого підходу до безпеки", Альянс відходить від занадто вузького розуміння поняття "загроза безпеці", наповнює його новим, більш складним змістом: етнічні конф-

176

лікти, тероризм, "колапс" політичних структур, поширення ядерної зброї, організована злочинність, неконтрольована міграція, перебої у постачанні, торгівля наркотиками та людьми, екологічна нестабільність, корупція, відмивання грошей, викрадення інформації тощо. По-друге, розширення геостра-тегічного простору, в якому НАТО мае реалізовувати свою історичну відповідальність. У 1949 p., підписуючи Вашингтонський договір, країни-заснов-ниці проголосили, що збройний напад на одну або кількох із них вважається нападом на всіх інших, та домовились, що у разі вчинення нападу кожна з них надасть допомогу тій стороні або сторонам, які зазнали нападу. Природно, це мало б відбуватися у стратегічному середовищі, межі якого чітко окреслені статтею 6 установчого Договору. Після терористичного акту 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку Альянс підкреслює, що для виконання широкомасштабних завдань організація повинна бути здатною залучати готові для швидкого розгортання сили всюди, де вони необхідні, проводити тривалі операції на далеких відстанях. Американці і європейці усвідомили, що найбільші загрози євроатлантичній спільноті виникають не в Європі, а поза її межами. По-третє, розширення політичних і стратегічних інтересів Альянсу (проведення заходів з врегулювання криз, діалогу з питань озброєння та роззброєння, співпраці з партнерами).

Таким чином, тенденція до розширення була для НАТО постійною, складною, системною, комплексною за змістом. Для будь-якої складної керованої структури такий широкий прояв здатності до змін, розвитку у напрямах до ще більшої потужності і життєздатності є ознакою її спроможності і відповідності тим завданням, заради яких вона створювалась і змінювалась.

Діяльність НАТО із запрошення нових членів до Альянсу, їх адаптації та інтеграції. Після низки відомих подій, які бентежили світ наприкінці 80-х - початку 90-х років XX ст., безпека Євроатлантичного регіону значно змінилась, поліпшилась. Проминула загроза масованого військового зіткнення, а на зміну колишній конфронтації прийшли підходи до безпеки на засадах співпраці, але потенційна загроза безпеці через нестабільність та напруження навіть збільшилась через розбурхані сепаратистські та інші деструктивні заворушення, розбуджені розпадом старих воєнно-політичних угруповань.

Саме тому на саміті у Вашингтоні у квітні 1999 р. Альянс опублікував чергову стратегічну концепцію. У ній підтверджено головні функції Альянсу і важливість трансатлантичного зв'язку та визначено, що в наш час безпека повинна все більше грунтуватися на політичних, економічних, соціальних, екологічних ідеях та обороні, що втрачає значення першої складової, посту-паючись ідеям, реалізація яких вимагає співпраці та об'єднання невійськових ресурсів. У Концепції були викладені найважливіші принципи й ідеї, що визначають майбутню роль Альянсу, сформульовані у загальних рисах головні напрямки подальшої трансформації структур НАТО.

177

Із цієї стратегічної концепції випливає, що політика безпеки Альянсу сьогодні базується на трьох взаємодоповнюючих елементах: підтримання колективної оборонної спроможності; діалог; співпраця. Кожен з елементів спрямований на відвернення криз, які впливають на європейську безпеку, або розв'язання їх мирним шляхом.

Розвиток політики Альянсу відбувається у межах міжнародної співпраці з питань безпеки через механізм як існуючих європейських політичних організацій та інституцій, так і нових, які створює НАТО для співпраці з різними країнами.

До 1999 р. процес розширення не мав чітких задокументованих меж досягнення критеріїв членства. Про це свідчить історія приєднання до Альянсу Федеративної Республіки Німеччини, Греції, Туреччини та Іспанії, коли в основу рішення про їх вступ до НАТО було покладено політичну та військову доцільність такого кроку. Перед вступом до Альянсу Польщі, Угорщини та Чехії були сформульовані рекомендації цим країнам щодо їх підготовки до вступу. Тепер лише після виконання конкретних рекомендацій, розвитку діалогу із зацікавленими країнами-партнерами, детальних консультацій між членами Альянсу вирішуються питання про прийняття нових членів.

Розвиваючи цю ідею, члени Альянсу у квітні 1994 р. на Брюссельському саміті підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських країн, які спроможні втілити в життя принципи Вашингтонського (1949 р.) договору і зробити свій внесок в безпеку Євроатлантичного регіону. Після оприлюднення цієї заяви було підготовлено документ "Дослідження з питань розширення НАТО", який у вересні 1995 р. було передано зацікавленим країнам і оприлюднено. У ньому містилися відповіді на запитання: "навіщо далі розширюватись?" і "як це потрібно робити?"

Відповідаючи на питання "Навіщо розширюватись?" тепер, коли перед НАТО немає його історичного ворога № 1 (Радянського Союзу), автори "Дослідження..." формулюють перспективну ідею загальноєвропейської інтеграції: розширюватись необхідно, щоб реалізувати унікальну можливість, яка з'явилась після закінчення холодної війни і полягає у поліпшенні безпеки в цілому Євроатлантичному регіоні без відновлення ліній розмежування. Розширення НАТО є, таким чином, подальшим кроком до основної мети Альянсу - удосконалення безпеки і поширення стабільності на весь Євроатлантичний регіон, що нікому не загрожує. Альянс залишається оборонною організацією, основною метою - збереження миру.

У дослідженні зроблено висновок, що розширення Альянсу всіляко сприятиме розповсюдженню довіри, безпеки і соціального процвітання і приведе до таких для всіх бажаних наслідків:

посилення стабільності та безпеки усіх країн Євроатлантичного регіону;

сприяння демократичним реформам, зокрема встановленню цивільного демократичного контролю над збройними силами;

178

стимулювання поширення стилю та навичок співпраці, консультацій та досягнення консенсусу;

допомога розвитку добросусідських відносин в усьому Європейському регіоні;

збільшення прозорості оборонного планування та військових бюджетів, посилення довіри між державами, а також підтримання тенденції до співпраці в Європі;

зміцнення здатності Альянсу робити свій внесок у європейську та світову безпеку і підтримувати миротворчу діяльність ООН;

посилення і розширення трансатлантичного партнерства.

Розширення відбуватиметься через приєднання нових членів до Альянсу згідно зі статтею 10 Вашингтонського договору. Після вступу нові члени мають права і приймають на себе зобов'язання відповідно до Договору. Вони повинні погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, схваленими членами Альянсу на момент їх вступу, та виконувати їх. Країна, яка вступає до Альянсу, не повинна "зачиняти двері" для інших країн, що бажали б одержати членство у майбутньому, тому держави, втягнуті в етнічні конфлікти, зовнішні територіальні суперечки чи суперечки щодо внутрішньої юрисдикції, повинні розв'язати їх у мирний спосіб до того, як вони зможуть стати членами Альянсу. Крім того, країни-кандидати повинні бути спроможні робити воєнний внесок у колективну оборону, підтримку миру та інші місії Альянсу.

Члени Альянсу приймають рішення про запрошення на основі консенсусу. Кожна країна обґрунтовує власну думку щодо того, чи може країна, що бажає стати членом Альянсу, зробити свій внесок за всіма пунктами вимог. Жодна країна за межами Альянсу не має права "вето" чи права нагляду за тим, як відбувається розширення.

На Вашингтонському саміті у квітні 1999 р. Альянс, ухваливши План дій щодо членства, визначив новий підхід до процесу розширення, чіткі критерії вступу в Альянс та надав країнам можливість прагматично та послідовно підготуватися до нього.

Головними рисами ПДЧ є: розроблення країнами-кандидатами індивідуальних національних програм підготовки до можливого майбутнього членства, які стосуються аспектів політики, економіки, оборони, ресурсів, безпеки і права; механізм зворотного зв'язку щодо виконання країнами-кандидатами своїх програм, який передбачає політичні і технічні поради, а також щорічні засідання за участю країн-членів НАТО та окремих країн-кандидатів на рівні Північноатлантичної ради з метою оцінки досягнень; підхід до оборонного планування у країнах-кандидатах, що передбачає розроблення і перегляд узгоджених планових показників.

План дій щодо членства - це не тільки аргумент і стимул для реформування сфери безпеки і підвищення ефективності оборони, а й засіб і механізм

179

демократизації всіх інститутів держави, розвитку економіки, соціальної сфери.

План дій щодо членства не має певних часових меж: Албанія і Македонія виконували ПДЧ з 1999 p., а Хорватія - з 2002 р.

План дій щодо членства в НАТО складається з п'яти розділів: І. Політичні та економічні питання. II. Оборона / військові питання.

III. Питання ресурсів.

IV. Питання безпеки. V. Правові питання.

У кожному з розділів ПДЧ визначено питання, які можуть бути предметом обговорення (список не є вичерпним), та висвітлено механізми, за допомогою яких можна якнайкраще підготуватися до можливого набуття членства.

Перелік питань, визначених для обговорення, не є набором критеріїв для отримання членства, він розрахований на охоплення усіх проблем, які краї-ни-претенденти визначать для себе як питання, котрі вони бажають розглянути. Кожна країна-учасниця обирає ті елементи ПДЧ, які відповідають національним інтересам, сама визначає завдання і терміни їх виконання.

Кожна країна-претендент повинна розробити річну національну програму підготовчої діяльності до можливого майбутнього членства, де визначити: завдання і цілі підготовки з конкретною інформацією про вживані заходи, органи, відповідальні за їх впровадження; за потреби - графік роботи щодо конкретних аспектів підготовки. Програма формуватиме основу, за якою Альянс зможе простежити прогрес, якого досягнули країни-претенденти, для забезпечення зворотного зв'язку.

Хоча імплементація Плану не гарантує вступу до НАТО, проте зацікавленим країнам надає можливість зосередити зусилля на досягненні цілей та пріоритетів, визначених у Плані, та отримати допомогу спеціалістів НАТО.

Країни Альянсу регулярно проводять спільні засідання з країною-кандидатом, ретельно аналізуючи досягнутий прогрес, і вирішують, якої саме дорадчої або практичної допомоги потребує країна. Імплементацію Плану дій щодо членства постійно аналізує Північноатлантична рада.

Для набуття повноправного членства в НАТО країна-претендент повинна пройти такі основні етапи.

1. Проведення переговорів із групою фахівців НАТО у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, за участю групи фахівців НАТО та представників окремих запрошених держав з метою отримання від країн, запрошених до вступу, офіційного підтвердження бажання та готовності виконувати політичні, юри-

180

дичні й військові обов'язки та зобов'язання, що випливають із членства в НАТО, як окреслено у Вашингтонському договорі та Дослідженні з питань розширення НАТО.

Переговори з кожною із запрошених країн відбуваються в два етапи. На першому етапі обговорюють політичні та оборонні чи військові аспекти, щоб зробити висновок, чи досягнуті основні умови для вступу. Другий етап швидше технічний, на ньому обговорюють питання ресурсів, безпеки та правові чинники, а також внесок кожної нової країни до спільного бюджету НАТО (вирішується на пропорційній основі відповідно до потужності економік відносно економічного потенціалу решти держав Альянсу).

Запрошені країни повинні забезпечити захист таємної інформації НАТО та підготувати свої служби безпеки та розвідки до співпраці із Офісом безпеки НАТО.

Після обговорень укладається остаточний часовий план, який кожна запрошена країна подає до НАТО, де розписано необхідні реформи, які можуть тривати навіть після набуття державою повноправного членства в Альянсі.

2. Запрошені держави надсилають до НАТО листи про наміри від свого Міністерства закордонних справ на адресу Генерального секретаря НАТО, а також подають індивідуальний графік проведення реформ.

3. Підписання протоколів про приєднання до Вашингтонського договору для кожної з країн. Це фактично додатки або доповнення до Договору, які після підписання та ратифікації країнами Альянсу стають невід'ємною частиною самого Договору і дають змогу запрошеним країнам стати його учасницями.

4. Ратифікація протоколів про приєднання країнами НАТО відбувається відповідно до вимог та процедур національного законодавства. Процедура ратифікації в кожній країні має свої особливості, наприклад, у США необхідно одержати більшість із двох третин голосів у Сенаті для ухвалення відповідного законодавчого акта, у Великій Британії процедура голосування взагалі не передбачена.

5. Генеральний секретар запрошує потенційних нових членів приєднатися до НАТО після офіційного повідомлення уряду США, який є депозитарієм Вашингтонського договору, про ухвалення протоколів про вступ нових членів до Північноатлантичного договору.

6. Запрошені країни вступають до Північноатлантичного договору відповідно до вимог свого національного законодавства

7. Після передачі інструментів приєднання до депозитарію у Державному департаменті США запрошені країни стають членами НАТО.

Розширення НАТО було і залишається домінуючою тенденцією внутрішнього розвитку Альянсу, відбуваючись у відповідь на виклики життя і зрештою кардинально змінюючи Альянс: розширилися за обсягом, змістом, глибиною воєнно-політичне мислення і воєнно-політичні амбіції, усвідом-

181

лення відповідальності і актуальних загроз. Це безупинне розширення характеризує НАТО як життєздатну, динамічну організацію, яка спроможна відс-тежувати зміни у воєнно-стратегічному середовищі, сама є потужним фактором цих змін, вміє бачити перспективу і у постійно змінюваному середовищі вчасно змінює інтелектуальні характеристики та організаційну структуру.

■~~ Запитання для перевірки знань — ^— — .

1. Які умови вступу до Альянсу виписано у Вашингтонському договорі 1949 p.? Як такі вимоги сформульовано сьогодні? Чим доповнено нинішні вимоги до тих, хто вступає, та умови вступу до Альянсу, виписані у Вашингтонському договорі? Про які процеси у міжнародному середовищі засвідчують останні доповнення?

2. У чому виявляється тенденція до розширення зони відповідальності Альянсу? Яким цей простір був виписаний у Договорі 1949 p.? Яким ви бачите цей простір у перспективі?

3. Які переваги і проблеми має НАТО від залучення нових членів?

4. Що таке розширений підхід до безпеки? Чим викликано такий підхід і як він впливає на доктринальне мислення політиків?

Список літератури

1. Сушко О. Демократичні трансформації в процесі підготовки до членства в НАТО / Досвід країн-кандидатів для України / О. Сушко, С. Сегеда, О. Лісничук та ін. -К. : Женева, 2002. - 53 с

2. Довідник НАТО. - Брюссель, 2006. - 383 с

3. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України : навч. посіб. [за заг. ред. О. І. Пошедіна]. - К. : НАОУ, 2008. - 104 с

4. Балабін В. В. Сучасні міжнародні відносини і перспективи інтеграції України в євроатлантичну спільноту : підручник / В. В. Балабін, О. О. Безносюк, О. Г. Заруба та ін. ; за заг. ред. Балабіна В. В. - К. : Інфодрук, 2007. - 300 с

5. Сайт Організації Північноатлантичного договору. - http://www.nato.int.