1.6. Сутність міжнародної інтеграції

Глобалізація - об'єктивний соціальний процес, змістом якого є зростання взаємозв'язку та взаємозалежності національних економік, національних політичних і соціальних систем, культур і навколишнього середовища. Нині ще

72

немає остаточної вичерпної відповіді щодо характеру і наслідків нових глобальних трансформацій, але не викликає сумнівів те, що вони спричиняють певні суперечності світового розвитку.

Усунення суперечностей та забезпечення стабільного розвитку, безпеки можливі за умови ефективного і справедливого використання усіма країнами наявних у людства ресурсів. Одним із можливих шляхів є інтеграція, яка набула розвинутих форм в економіці та військово-політичній сфері.

Людство століттями йшло до усвідомлення необхідності мирного співіснування між народами та поглиблення співпраці між націями, державами, регіонами. Перш ніж процеси міжнародної інтеграції набули глобального масштабу, довелося пережити віхи постійної ворожнечі, загарбницьких воєн і конфліктів, які неодноразово ставили світ на межу катастрофи.

Інтеграційні процеси кардинально змінюють геополітичне положення окремих країн і цілих регіонів, набувають нових форм. Основними організаційними формами інтеграції стають міжнародні організації та союзи, вплетені у складну, багаторівневу систему міжнародних зв'язків. Найяскравішим, але не єдиним прикладом поширення інтеграційних процесів є Європейський Союз, що докорінно змінює обличчя європейського континенту.

Західну Європу справедливо вважають колискою світової інтеграції. Саме тут інтеграційні процеси досягли найбільшої глибини і найвищої інтенсивності у післявоєнний період, а ЄС став зразком для багатьох інших регіональних організацій світу. У більшості наукових праць з вивчення інтеграційних процесів у всьому світі їх аналізують саме через призму розвитку європейської інтеграції, яка стала своєрідними еталоном.

Інтеграційні процеси виникли на більш ранніх етапах розвитку міжнародних відносин, а така форма інтеграції, як міжнародні організації, - наприкінці XIX - початку XX ст.

Лише після Другої світової війни інтеграційні процеси наповнюються глибоким змістом і стають визначальними для глобального світового розвитку (Варшавський Договір, Рада економічної взаємодопомоги, НАТО та ін.).

Розгляд інтеграції як явища міжнародних відносин передбачає з'ясування її категоріальної сутності, загальних положень сучасних теоретичних засад інтеграційної політики, аналіз форм і особливостей її здійснення у різних сферах, перш за все, політичних і економічних відносин між країнами і народами.

Інтеграція (від лат. integratio - поповнення, відновлення) - поняття теорії систем, що означає стан пов'язаності окремих диференційованих частин і функцій системи, організму в ціле, а також процес, який веде до такого стану. Виникнення деякої нової спільності, деякого цілісного утворення із впорядкованими, органічними відносинами між елементами розглядають як головний зміст інтеграції.

73

Термін інтеграція для характеристики міжнародних відносин почав застосовуватись із середини 50-х років XX століття.

Інтеграція є надзвичайно складним механізмом, ефективне функціонування якого не можливе без узгоджених дій усіх його елементів. Успішний розвиток інтеграції, її еволюція можливі лише в результаті постійного вдосконалення інтеграційного механізму, поглиблення процесу співпраці та, врешті-решт, переходу його на наднаціональний рівень.

Головною ознакою інтеграційних процесів є формування якості цілісності у взаєминах учасників. Участь держави в тій чи іншій підсистемі міждержавних відносин не завжди свідчить про її інтеграцію.

Поняття інтеграції - одне із найважливіших у теорії систем та загальній теорії самоорганізації- означає, з одного боку, стан пов'язаності частин і функцій систем організму в ціле, а з іншого - процес, який веде до такого стану.

Завдяки взаємозв'язку і взаємодії елементів (частин) у цілого виникають інтегративні властивості, відсутні у елементів в їх розчленованості. Пояснення сутності інтеграції дає філософське розуміння діалектики частини і цілого: взаємодія частин приводить до появи цілого, яке, у свою чергу, впливає на частини, елементи, забезпечує певну їх єдність. У межах системного підходу було доведено, що ціле не зводиться до суми частин, а на підставі інтегративних характеристик цілого можна пояснити інші ознаки, наприклад, виникнення нових структурних рівнів цілого, появу ієрархічних систем організації, в яких виникають автономні частини, хоча і підпорядковані закономірностям розвитку цілого, але такі, що відносно самостійно функціонують, чим прискорюють загальний процес розвитку.

У філософії ще з часів німецької класичної філософії прийнято розрізняти механічне, неорганічне і дійсно органічне ціле. Особливо складним є органічне ціле як така форма зв'язку об'єктів, коли утворена ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку. Взаємозалежність частин постає не як лінійний причинний ряд, а як своєрідне замкнуте коло, де кожний елемент зв'язку є умовою іншого і зумовлюється ним.

Плідною з точки зору аналізу інтеграційних процесів є ідея самоорганізації соціальних систем. Під самоорганізацією розуміють процеси виникнення макроскопічних упорядкованих структур у складних нелінійних динаміч-

74

них системах (до яких належать міжнародні системи і суспільство), що перебувають у станах, далеких від рівноваги. У критичних точках (точках біфуркації) поведінка системи стає нестійкою і навіть від незначних впливів (флуктуацій) може якісно змінити свій стан. Цей період часто характеризують як появу порядку з хаосу, а еволюцію саморозвитку системи - як рух від хаосу до порядку і навпаки. Саме так розглядає саморозвиток інтеграційних об'єднань сучасна постнеокласична наука і синергетика зокрема.

Протилежним інтеграції є поняття дезінтеграції, яким позначають розпад, розчленування цілого на частини. Інтеграційні і дезінтеграційні процеси як у неорганічній, так і в органічній природі взаємопов'язані. Розпад цілого через певний проміжок часу приводить до поєднання елементів у нові структури.

Більш поглиблене розуміння феномена інтеграції пов'язане із з'ясуванням особливостей соціальної інтеграції - наявності впорядкованих відносин між індивідами, групами, організаціями, державами. Соціальна інтеграція -сукупність процесів, на основі яких поєднуються різнорідні взаємодіючі елементи у соціальну спільність, цілісність, систему, а також форми підтримки соціальними групами певної стійкості і рівноваги суспільних відносин; здатність соціальної системи або її частин до опору загрозливим факторам, самозбереження в умовах внутрішніх і зовнішніх напружень, труднощів, суперечностей.

Поняття соціальної інтеграції вживають як для визначення сукупності соціальних процесів, завдяки яким відбувається поєднання у ціле раніше розрізнених частин і елементів, так і для характеристики тієї сторони процесу розвитку, що пов'язана зі здатністю соціальної системи або її частин до самозбереження в умовах впливу руйнівних факторів. Це поняття застосовують для характеристики суспільства як системи.

Інтеграція має відносний характер, але певний її ступінь - це необхідна умова існування і функціонування соціальної спільноти, її відсутність неминуче призводить до розпаду соціальної системи.

Увага до соціальної інтеграції в контексті розгляду проблем міжнародної інтеграції важлива як з історичного погляду (проблеми інтеграції спочатку досліджували в соціології), так і з погляду збереження стабільності в державі, що інтегрується (наприклад, в ЄС) та формування громадянського суспільства.

Проблеми соціальної інтеграції в західній політології та соціології досліджують вже давно (праці О. Конта, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса). Французький філософ і соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917) започаткував ідею класифікації типів інтеграції, виходячи із значення та особливостей суспільної солідарності. Він виокремив два типи інтеграції: механічну, що на його думку, Домінувала в архаїчному суспільстві, та органічну - притаманну сучасному суспільству, засновану на розподілі праці.

75

У сучасній науці виокремлюють близькі до названих, але змістовно на-сиченіші типи інтеграції: функціональний, обумовлений розподілом праці, і культурно-історичний, який виражає узгодженість між культурними стандартами, нормами і зразками поведінки. Обидва типи інтеграції відіграють важливу роль в узгодженні життєдіяльності суспільства і можуть бути використані при дослідженні міжнародної співпраці держав та інтеграційних процесів.

Під міжнародною інтеграцією розуміють найвищий ступінь інтернаціоналізації, коли зростаюча економічна взаємозалежність двох чи кількох країн переходить в об'єднання національних ринків товарів, послуг, капіталів і робочої сили та формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою та правовою системою і тісною координацією внутрішньо- і зовнішньоекономічної політики відповідних держав. Цей процес, у свою чергу, може привести до уніфікації політичних систем держав, координації оборонної та зовнішньополітичної діяльності, завершившись політичною інтеграцією (створенням певного міжнародного об'єднання, союзу тощо).

Поняття "інтернаціоналізація" є ширшим, ніж поняття "інтеграція". У загальному вигляді інтернаціоналізація означає посилення взаємозалежності різних країн, у першу чергу, їх економік.

Нині систему міжнародних відносин визначають дві домінуючі взаємопов'язані тенденції - глобалізація і фрагментація. Якщо глобалізацію загалом розглядають як позитивний процес, що сприяє миру та стабільності у світі (хоча існують й інші оцінки цього процесу), то фрагментація (розпад, безлад, односторонність, закритість, націоналізм, сепаратизм та дистанціювання) вважають джерелом нестабільності.

На думку більшості учених, глобалізація - це нова якість інтернаціоналізації на стадії гранично можливого розвитку її ушир, а інтеграція - найвищий ступінь розвитку її углиб. Тобто глобалізація та інтеграція є не стільки синонімами, скільки двома сторонами однієї моделі - інтернаціоналізації.

Під регіоналізацією розуміють формування інтеграційних об'єднань країн з приблизно однаковим рівнем розвитку, господарське зближення держав на регіональній основі, що набуває форми економічної інтеграції (а в Європейському Союзі - і політичної інтеграції).

Регіоналізація - це реакція на негативні прояви глобалізації, спроба захиститися від її руйнівних наслідків, основним поштовхом до якої стала світова фінансова криза 1995-1998 pp.

Міжнародна інтеграція репрезентує складне явище, яке пояснюється ба-гатоаспектною та багаторівневою структурою. Термін "інтеграція" застосовують для позначення певного стану або інституціональної форми об'єднання; позначення певного процесу, що веде до тіснішої взаємодії держав і народів; характеристики залучення будь-якого нового суб'єкта до інтеграційного процесу (входження до інтеграційного об'єднання).

76

Політична інтеграція - це сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у межах однієї держави чи кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам. Інакше кажучи, політична інтеграція між державами приводить до формування деякого цілісного комплексу на рівні політичних систем. Однією з форм політичного прояву інтеграційних процесів є військово-політична інтеграція, в результаті якої об'єднуються військові та політичні структури держав-учасниць. У сучасних умовах політична інтеграція передбачає наявність достатньо високого рівня відносин між політичними одиницями, готовність делегувати частину свого суверенітету наднаціональним органам, зростання усвідомлення спільності потреб, інтересів, цінностей, наявність тенденцій до зближення, об'єднання різних елементів політичних відносин і зв'язків.

Найбільшу увагу в науковій літературі приділяють економічній інтеграції - об'єктивному процесу економічної взаємодії певних країн, зближенню, взаємопереплетенню і взаємодоповненню їх національних економік, проведенню узгодженої економічної політики, яка поєднує господарські механізми. Економічна інтеграція відбувається, як правило, на регіональній основі, обумовлена взаємними інтересами, спрямована на створення єдиного господарського механізму, набуває форми міжнародних об'єднань економічного характеру, регіональних і субрегіональних угруповань, заснованих на принципах преференційної, вільної торгівлі, спільних ринків, митних і валютних союзів, забезпечена проведенням узгодженої міждержавної політики.

Особливістю розвитку економічної інтеграції на сучасному етапі є формування трьох світових економічних центрів - Європи (з домінуючою роллю Європейського Союзу), Північної Америки (на чолі із США) та Азіатсько-тихоокеанського регіону (з провідною позицією США та Японії).

Процеси економічної інтеграції розвиваються динамічно і значною мірою визначають логіку сучасного світового процесу. Це зумовлено економічним розвитком країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів; закономірностями науково-технічного прогресу; тенденціями демографічного розвитку; наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, економічної, охорони навколишнього середовища, використання світового океану та космосу, економічного зростання та народонаселення, економічної безпеки, роззброєння); різким скороченням відстаней завдяки розвитку транспортно-комунікаційних мереж; ринковою Уніфікацією економічного розвитку.

77

Чітко визначились своєрідні цивілізаційні "центри тяжіння", що формуються навколо джерел економічного росту: НАФТА, АТЕС, ЄС.

Розвитку теорії економічної інтеграції присвятив свою наукову діяльність американський економіст Б. Балашша, головним науковим досягненням якого є створення чіткої концепції стадій економічної інтеграції. Виходячи із вчення Б. Балашші, для аналізу проблем економічної інтеграції використовують концепцію, яка визначає такі етапи інтеграційних процесів: зона вільної торгівлі з відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі; митний союз із встановленням єдиних митних тарифів у торгівлі з іншими країнами; спільний ринок, коли ліквідуються бар'єри між країнами не тільки для взаємної торгівлі, а й для переміщення робочої сили і капіталів; економічний союз, якому властиві єдина економічна політика, спільна валюта та збільшення повноважень органів наднаціонального формування політичного союзу.

Аналіз існування інтеграційних об'єднань, у яких діє зона вільної торгівлі, демонструє позитивну динаміку розвитку цих організацій: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), яку поступово поглинає ЄС, Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА).

Крім ЄС, який послідовно пройшов усі етапи економічної інтеграції та розпочав формування політичного союзу, жодна з існуючих на сьогодні інтеграційних організацій не підійшла до реалізації проектів спільного ринку, не кажучи вже про еко номічний і валютний союз. Отже, потенціал поглиблення інтеграційних процесів у всьому світі не вичерпаний.

На стадії митного союзу перебували країни Європейського Економічного Співробітництва в перше десятиліття утворення організації (1958-1968). Близьким до митного союзу є латиноамериканське інтеграційне об'єднання МЕРКОСУР. Митний союз було утворено між Литвою, Латвією та Естонією напередодні їх вступу до НАТО і ЄС, а також між Росією і Білоруссю.

Теоретичне обґрунтування інтеграційних процесів пов'язано з науковими школами функціоналізму, неофункціоналізму, федералізму. Каменем спотикання представників цих шкіл є різні погляди на роль і місце політичної інтеграції в об'єднавчих процесах. Засновником функціоналізму вважають англійського дослідника Д. Мітрані. Він та його послідовники наголошували на необхідності розвитку економічної, соціальної, науково-технічної інтеграції, відводячи при цьому політичній інтеграції другорядну роль. Представники федералізму А. Етционі, А. Спінеллі, К. Фрідріх, навпаки, наполягали на необхідності підпорядкування національних та регіональних органів управ-

78

ління спільним наднаціональним структурам та передачі їм частини повноважень. Неофункціоналізм, виходячи із теоретичних напрацювань функціоналізму, використав також деякі риси федералізму. Представники неофунк-ціоналізму Е. Хаас, Ф. Шміттер, Л. Ліндберг віддають перевагу економічній інтеграції, але визнають необхідність політичної інтеграції для координації дій. Звичайно, тільки вищевказаними науковими школами не обмежується теоретичне осмислення інтеграційних процесів.

Історія європейської інтеграції свідчить, що на початку інтеграційного будівництва безумовна перевага належала функціональному методу. Проте на сучасному етапі розвитку ЄЄ все більше набуває федеративних рис.

Для пояснення сучасних європейських інтеграційних моделей використовують так звані "рамкові формули": "Європа різних швидкостей", "Європа зі змінною геометрією", "Європа із ядром та периферією", "Європа регіонів", "Європа громадян". За кожною з цих формул вбачається самостійний інтеграційний проект, покликаний насамперед зняти основні суперечності, які постали перед ЄЄ у ході його нового розширення.

Існують такі причини поширення інтеграційних процесів:

загальні - пов'язані з основними тенденціями світової політики та характером сучасних міжнародних відносин. Глобалізація набуває універсального характеру, відбиває посилення взаємозалежності країн у вирішенні спільних та національних завдань - забезпечення стабільного розвитку суспільства при достатньо високому рівні добробуту населення; раціонального використання природних ресурсів; вирішення екологічних проблем; протидії глобальним загрозам та викликам; реалізації спільних програм інформаційного та торгового обміну; забезпечення безпеки та стабільності; боротьби з міжнародним тероризмом тощо;

особливі - регіональні завдання, які різняться між собою внаслідок особливостей історичного розвитку, географічного розташування та соціально-культурного досвіду, їх вирішення об'єктивно зумовлює посилення взаємодії держав і народів, координацію дій урядів та міжнародних організацій, внаслідок чого поглиблюються інтеграційні процеси на регіональному рівні.

Головним питанням будь-якого інтеграційного утворення є визначення державно-правової форми об'єднання. Теоретично можливі такі форми об'єднання: унітарна держава; федерація; конфедерація та міжнародна міжурядова організація. У практичній політиці вибір зменшується здебільшого до двох форм багатобічної співпраці держав - федеративного устрою або міжнародної міжурядової організації. Визначення правової форми утворення, у свою Чергу, дозволяє з'ясувати центральне питання політичної системи інтеграційного об'єднання - питання влади, суверенітету кожної країни-члена, а також визначити економічну основу об'єднання (ринкова економіка, ринкова ^економіка з державним управлінням тощо).

79

Інтеграція до будь-якого міжнародного об'єднання передбачає різноманітні заходи -політичні, економічні, правові, соціокультурні тощо.

Виходячи з особливостей розвитку сучасних міжнародних відносин, можна запропонувати класифікацію інтеграційних процесів за такими критеріями:

предмет інтеграції - політична, економічна, соціальна, культурна. Із існуючих інтеграційних утворень тільки ЄС розвиває тісне співробітництво за всіма переліченими напрямками, інші організації обмежуються співпрацею, як правило, тільки в економічній сфері. Розвиток інтеграційних процесів в інших галузях, і в першу чергу, політичної інтеграції відбувається повільніше і складніше;

географічний принцип - глобальна, регіональна, субрегіональна інтеграція;

зміст - просторова (високий ступінь автономності країн-членів у проведенні політики), глибока (посилення інтеграційних процесів серед учасників та їх взаємозалежність), негативна (лібералізація торговельно-економічного співробітництва, зниження та ліквідація дискримінаційних бар'єрів), позитивна (узгодження і взаємопов'язання різних аспектів національної макрое-кономічної політики, уніфікація політичної, правової, податкової, фінансової систем, підняття співробітництва на більш високий якісний рівень);

метод здійснення інтеграційних процесів - інституціональний (інтеграція розпочинається, розвивається і поглиблюється адміністративними заходами та акціями); функціональний (грунтується на принципах лібералізації економіки та зовнішньої торгівлі, що забезпечує вільний обмін товарами між країнами у великому ринковому просторі);

місце в інтеграційних процесах націоначьних держав - неформальна інтеграція (розвиток тих форм економічної взаємодії і взаємопроникнення, що не повинні бути санкціоновані спеціальними політичними рішеннями), формальна інтеграція (сфера діяльності інститутів, які є продуктом співробітництва національних еліт);

спрямованість інтеграційних процесів - інтеграція "вшир" (об'єднання держав-учасниць поповнюється іншими країнами, збільшуючи свою чисельність і потенціал), інтеграція "вглиб" (посилення взаємозалежності між членами об'єднання, інституційного реформування організації з метою оптимі-зації її діяльності, збільшення повноважень наднаціональних органів, подальшого узгодження правових норм). Останні події у Євросоюзі яскраво свідчать, що ці два процеси можуть відбуватися паралельно і доповнювати один одного;

умови участі в членстві - відкриті організації, до яких може вступити будь-яка країна, що поділяє принципи і статут, та закриті, членство в яких обумовлюється певними умовами і застереженнями.

Інтеграція є не лише складним, але й суперечливим явищем. Це пояснюється не лише її протидією дезінтеграційним процесам, але й тим, що, держа-

во

ви, залучаючись до інтеграції, мають частково делегувати свої окремі повноваження до наднаціональних структур, повинні брати на себе додаткові зобов'язання щодо виконання міжнародних договорів, координації дій тощо.

Окрім проблеми з частковим та добровільним обмеженням суверенітету, держави мають долати перешкоди, викликані різним рівнем розвитку економіки і політичної сфери в окремих країнах, залучених до інтеграційних процесів. Інколи гостро постає питання збереження культурно-національної ідентифікації суб'єктів інтеграції.

Заслуговує на увагу цивілізаційний підхід до аналізу міжнародних відносин та інтеграційних процесів у світі, який запропонував відомий американський теоретик С. Хантінгтон. Він вважає, що на сьогодні доцільніше групувати країни, виходячи не з їх політичних та економічних систем, а з культурних і цивілізаційних критеріїв. Ідентичність на рівні цивілізацій буде дедалі важливішою, і обличчя світу значною мірою формуватиметься в ході взаємодії семи-восьми цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, індуїстської, православно-слов'янської, латиноамериканської і, можливо, африканської.

Самуель Хантінгтон запропонував цивілізаційний підхід до аналізу міжнародних відносин. Він дійшов висновку, що інтеграційні процеси в галузі політики, економіки і безпеки будуть розвиватися, швид ше за все, всередині цивілізацій, а не між ними.

У той же час переоцінювати значення цивілізаційного фактора в розвитку інтеграційних процесів не варто. Країнам Африки, Азії, Латинської Америки, за деякими винятками, не вдається налагодити ефективну взаємодію і співробітництво, а різноманітні конфлікти, війни, збройні сутички є звичним явищем в їх середовищі. Так, зокрема, спроби створення тієї чи іншої форми арабського спільного ринку навіть не сприймаються всерйоз, оскільки більшість арабських країн не надають значення розвитку взаємних економічних зв'язків, за винятком співробітництва у межах ОПЕК.

Інтеграція є багатогранним явищем, яке стосується всіх сторін життєдіяльності суспільства - політики, економіки, військового будівництва, науки, соціальних аспектів, культури тощо. Розвиток інтеграційних проектів у будь-якій галузі, як правило, стимулює інтеграційні процеси в інших сферах. Зокрема, створена в 1967 р. АСЕАН на початку своєї діяльності головними завданнями мала вирішення політичних проблем камбоджійського врегулювання та протидію соціалістичному В'єтнаму, який, за словами Г. Кіссінджера, наводив на неї жах. До останнього часу АСЕАН не відзначалася значними успіхами у розвитку взаємних економічних зв'язків, нині ж вона є одним з найбільш динамічних інтеграційних угруповань, у межах яко-

81

го економічне співробітництво розвивається високими темпами. Успіх НАФТА зумовлений тривалим зближенням культур Мексики, Канади і США. У Європі на початковому етапі розвитку об'єднавчих процесів (до середини 50-х pp. XX ст.) домінуючою була військово-політична інтеграція.

Важливими факторами ефективності інтеграційного розвитку міжнародних організацій є поетапність, зваженість, ретельність, висока відповідальність у ході реалізації тактичних і стратегічних цілей об'єднання.

Розвиток інтеграційних проектів у будь-якій галузі, як правило, стимулює інтеграційні процеси в інших сферах. Інтеграція розвивається поступово і поетапно від простих, секторальних форм регіональної інтеграції, до більш складних і широкомасштабних.

Рух до об'єднаної Європи міг бути лише поетапним - від простих, секторальних форм регіональної інтеграції, до складніших і широкомасштабних: від митного союзу і спільного ринку товарів - до єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, послуг, капіталу, осіб, потім до економічного і валютного союзу, запровадження єдиної європейської валюти і лише на завершальному етапі - до політичного союзу. На різних етапах розвитку інтеграції успіх залежав від ретельності розроблення програми конкретних практичних дій, яка включала чіткий календар розвитку інтеграційних процесів. Згідно зі стратегією Моне - Шумана, держави мають не одномоментно цілковито відмовитися від суверенітету, а лише відкинути догму його неподільності, погодитися передати частку свого суверенітету на користь наднаціонального співтовариства у визначених сферах. Жан Моне заявляв: "Я завжди підтримував точку зору, що політичний союз у Європі має формуватися, як і економічна інтеграція, крок за кроком. Одного дня цей процес приведе нас до Європейської федерації". Реально оцінюючи перепони на шляху глобального та форсованого переходу до європейської федерації, Ж. Моне пропонував:

1. застосувати метод поступового інтеграційного будівництва для вирішення спочатку найпростіших завдань, що не викликають зауважень у жодної держави-члена, і утворення у процесі цього співробітництва передумов для вирішення складніших завдань, які спочатку здавалися невирішуваними:

2. розвивати процес інтеграції знизу догори - від економіки до політики, а не навпаки;

3. розпочати зі зближення Німеччини і Франції для подальшого об'єднання Європи.

Важливим фактором ефективного розвитку світових інтеграційних процесів є принцип добровільності. Хоча література радянського періоду зазначала, що інтеграція суспільства або окремих держав може здійснюватися

82

примусово, історія переконливо показала, чим закінчуються об'єднання такого типу. Мова йде, перш за все, про Організацію Варшавського договору (ОВД) та Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ).

Факторами ефективного розвитку світових інтеграційних процесів є добровільність, подібність економічного і політичного ладу країн, що об'єднуються, та високий рівень їх соціально-економічного розвитку.

Ще однією суттєвою обставиною, яка сприяє розвитку інтеграційних процесів у сучасному світі, є подібність економічного і політичного ладу країн, що об'єднуються, та високий рівень їх соціально-економічного розвитку.

Численні спроби створення інтеграційних об'єднань країнами, які розвиваються, поки що не привели до суттєвих результатів. Зростання кількості міждержавних утворень в Африці, Латинській Америці, Азії не забезпечує якісних змін, оскільки діяльність більшості з цих організацій наповнена пустими деклараціями, а не реальними справами.

Інакше розвиваються події, коли на орбіту інтеграційних об'єднань розвинутих країн залучаються країни низького рівня розвитку. Здійснивши структурну перебудову економіки за допомогою заможніших партнерів та реформувавши політичну систему, вони через незначний час стають повноправними членами своїх організацій. Промовистими прикладами такого розвитку подій є вступ Ірландії, Португалії, Греції до ЄС та Мексики до НАФТА, що, безумовно, позитивно позначилося на їх соціально-економічному розвитку. З одного боку, національний розвиток окремих країн набуває гарантій поступального руху вперед, а з іншого - економічна і воєнно-політична поведінка цих країн стають прогнозованими і визначаються умовами їх вступу до сильніших і прогресивніших організацій. Саме так можна пояснити подальше розширення НАТО і Євросоюзу та активність США у формуванні АТЕС і Міжамериканської зони вільної торгівлі (МАЗВТ).

Головною особливістю сучасного світу слід визначити формування трьох світових центрів інтеграції у Європі, Західній півкулі та Азіатсько-тихоокеанському регіоні, про що відзначає переважна більшість фахівців у галузі міжнародних відносин. Якщо на початковій стадії розвитку інтеграційних процесів у світі в інтеграційні комплекси об'єднувалися тільки висо-корозвинуті країни, то зараз формуються нові торгово-економічні блоки із міцним ядром, яке складають потужні індустріальні і постіндустріальні держави, та периферією із середньорозвинутих держав. Якщо інтеграційні процеси в Європі більш-менш зрозумілі, то перспективи інтеграції у Західній півкулі та азіатсько-тихоокеанському просторі до кінця не визначені.

83

Закономірністю розвитку інтеграційних процесів є наявність демократичного суспільного ладу та ефективно функціонуючої ринкової економіки.

На думку Ю. Шишкова, структура світового економічного простору буде чотириярусною: на найнижчому рівні - двосторонні торгово-економічні угоди, на більш високому - малі та середні регіональні торговельні угруповання, потім - три гігантські торговельно-політичні блоки, і, насамкінець, -глобальна система регулювання міжнародних економічних відносин, в основі яких перебуватимуть угоди між трьома суперблоками.

Провідна роль трьох вищевказаних інтеграційних центрів підтверджується їх потенціалом. Важко уявити, що у найближчому майбутньому якесь нове регіональне економічне угруповання зможе наблизитися до ЄС, АТЕС та НАФТА, частка кожного із яких перевищує 20% світового валового продукту, світової торгівлі і фінансів.

Слід відзначити активізацію позиції США щодо участі в інтеграційних проектах. Тривалий час Сполучені Штати не виявляли особливої зацікавленості до процесів економічної інтеграції, покладаючись на власну самодостатність в економічній сфері. Проте стрімкий розвиток Західної Європи, країн Азіатсько-тихоокеанського регіону, проблеми економічної стагнації всередині США змусили їх переглянути своє ставлення до інтеграційних процесів. Вже до середини 90-х років XX ст. США закріпили за собою центральне місце у створюваних під їх егідою великих регіональних об'єднаннях - НАФТА й АТЕС. Сполучені Штати активно підключаються і до процесів економічної інтеграції в Європі, створюючи на довгострокову перспективу трансатлантичну зону вільної торгівлі. Тим самим США забезпечують собі на майбутнє роль мосту, що з'єднує основні регіональні торговельно-економічні об'єднання світу. Таким чином, можна зробити висновок про економізацію світової політики і формування нової якості світової економіки.

Лідером розвитку світових інтеграційних процесів залишається Європейський континент: і НАТО, і ЄС є провідними міжнародними структурами, із впливом яких на світові процеси у найближчому майбутньому навряд чи хто зможе зрівнятися.

Інші європейські інтеграційні організації перебувають у тіні могутніших і впливових - НАТО і ЄС. Деякі з них, зокрема Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), розвивають тісні зв'язки із Євросоюзом. Так, між ЄАВТ і ЄС у 1994 р. підписано угоду про створення єдиного економічного простору. Заснована на початку 60-х років XX ст., нині ЄАВТ скоротила свою чисель-

84

ність до 4 країн (Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн), але має значну економічну вагу. Зовнішня торгівля країн ЄАВТ становить близько 2,2% світової торгівлі, за валовим національним продуктом на душу населення ці країни входять до світової десятки за класифікацією Світового банку. Через географічні, економічні, політичні (Ісландія і Норвегія є членами НАТО) та культурно-цивілізаційні чинники країни ЄАВТ можна вважати повноправними членами оновленої Європи. У майбутньому не виключена можливість остаточного поглинання цієї організації Євросоюзом, тим більше, що Норвегія і Швейцарія вже робили спроби вступити до ЄС.

Такі організації як Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) і Више-градська група розвивають співробітництво досить обмежено і не відрізняються значними масштабами і глибиною взаємодії. Країни Центральної і Східної Європи розглядають участь у роботі цих організацій як засіб реалізації стратегічної мети - набуття повноправного членства в НАТО і ЄС.

Заснована з ініціативи Туреччини в 1992 р. Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) не досягла значних результатів, певні перспективи маючи тільки в реалізації спільних проектів, пов'язаних зі сферою транспорту, комунікацій, енергетики.

Інтеграційні утворення на теренах колишнього СРСР (СНД, ЄЕП, ОДКБ, ГУАМ, Союз Росії і Білорусі) відзначаються суперечливістю, непередбачу-ваністю, непослідовністю та декларативністю в організації співробітництва. Розвитку ефективної співпраці між країнами заважають політичні та економічні протиріччя, наполегливі намагання Росії диктувати свої умови іншим країнам, а також різна геополітична і культурно-цивілізаційна орієнтація країн регіону.

Динамічними є інтеграційні процеси у Південній і Північній Америці та Азіатсько-тихоокеанському регіоні. На інтеграцію у Латинській і Центральній Америці значно впливає залежність країн континенту від США, що склалася історично і на сьогодні не тільки не зменшилась, а, навпаки, посилюється. Вплив уряду Сполучених Штатів і потужних американських транснаціональних корпорацій на політичне й економічне життя більшості країн регіону визначає і перебіг інтеграційних процесів у Південній Америці. Динамічному розвитку інтеграції сприяє значна політична, економічна, культурна та релігійна спорідненість континенту, а також спільне бажання зміцнити свої позиції на світовій арені та захистити національні інтереси в умовах глобалізації світової економіки. Аналіз розвитку інтеграційних процесів у регіоні дозволяє відзначити деякі особливості.

1) Початок латиноамериканської інтеграції являв собою спроби створення великих економічних об'єднань із значною кількістю країн-учасниць. Зокрема, створена в 1960 р. Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ),

85

яка пізніше перетворилась в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), ставила за мету лібералізацію торгівлі, захист внутрішньорегіонального ринку, стимулювання взаємного товарообігу. Проблеми повільного економічного зростання, внутрішні протиріччя і складності в узгодженні спільної політики всіх країн регіону призвели до створення значної кількості інтеграційних об'єднань з невеликою кількістю учасників (так званих "трійок", "четвірок" та інших альтернативних варіантів регіональної інтеграції) - Андської групи (1969), Карибського спільного ринку (КАРІКОМ) в 1965 р., Ла-Платської групи (1967), Амазонського пакту (1978), Організації східно-карибських держав (ОСКД) в 1981 р. і т. д. Результати та ефективність діяльності цих об'єднань були досить низькими.

2) Стримуючим фактором для розвитку інтеграційних процесів на континенті стало те, що у часи холодної війни більшість країн Латинської Америки керувалися диктаторськими авторитарними режимами. Ротація правлячих еліт часто відбувалася шляхом військових переворотів. Гіпертрофоване державне регулювання економікою, відсутність ринкових механізмів, інститутів демократії, громадянські війни і військові конфлікти тривалий час стримували соціально-економічний розвиток і, відповідно, процеси інтеграції. Важким тягарем для більшості країн була і досі залишається колосальна боргова залежність. Проте, на думку Г. Кіссінджера, із середини 80-х років XX ст. Латинська Америка розпочала вихід із економічного паралічу та рух до демократії і ринкової економіки. У Бразилії, Аргентині, Чилі військових замінили демократичні уряди. У Центральній Америці припинились громадянські війни. Збанкрутілий через непродумані фінансові позики та неефективне їх використання континент підпорядкував себе фінансовій дисципліні, що сприяло поліпшенню ситуації у більшості країн Латинської Америки та стимулювало розвиток інтеграційних процесів.

3)У сучасних умовах спостерігається зближення багатьох країн Латинської Америки і США, що є одним із пріоритетів зовнішньої політики адміністрації Білого дому. Першу половину 90-х років XX ст. можна охарактеризувати як етап зближення "двох Америк", гармонізації міжамериканських відносин, апогеєм якого стала зустріч глав 34 держав Західної півкулі у грудні 1994 р. у Маямі. Західна півкуля претендує стати першим у світі регіоном "суцільної інтеграції" після завершення підготовки угоди про створення Міжамериканської зони вільної торгівлі (МАЗВТ), що передбачає створення зони вільної торгівлі від Аляски до Вогняної Землі. Якщо цей проект стане дійсністю, на політико-економічній карті світу з'явиться нове найбільше інтеграційне об'єднання, яке за своїм потенціалом, ВВП, населенням та рештою ключових позицій залишить далеко позаду інші інтеграційні угруповання світу. Водночас життєздатність цього утворення є сумнівною через неможли-

86

вість ліквідації або хоча б скорочення найближчим часом значного відставання від США та Канади решти країн Західної півкулі. Можна передбачити, що МАЗВТ буде багатоярусною спорудою із різними правилами гри для різних категорій країн, із яскраво вираженим ядром та різнобарвною периферією.

4) Важливою віхою у процесах інтеграції на обох американських континентах стали 90-ті pp. XX ст., коли утворилися потужні і перспективні з точки зору глибини інтеграції регіональні організації - Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР). Ці угруповання стали своєрідними центрами тяжіння Західної півкулі. Якщо на початковому етапі їх створення переважали скептичні оцінки, в першу чергу щодо МЕРКОСУР, то зараз можна відзначити серйозні успіхи і позитивну динаміку їх розвитку. Зокрема, МЕРКОСУР посідає третє місце в світі після НАФТА і ЄС, виходячи із величини ВНП (більше $1 трлн) і кількості населення (понад 200 млн чол.), охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46% її населення і близько 50% ВНП.

Не зважаючи на тісну взаємодію країн Північної і Південної Америки, слід відзначити їх активну співпрацю з іншими регіональними організаціями та окремими країнами світу - ЄС, АСЕАН, Японією, Китаєм.

Багато країн Західної півкулі є активними учасниками формування АТЕС. Майбутнє АТЕС як інтеграційного об'єднання є досить невизначеним. Економічна інтеграція тут розвивається стихійно і своєрідно. Поки що про Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР) можна говорити не як про зону вільної торгівлі, а як про "відкриту економічну асоціацію". Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн, відмінності в культурному і релігійному розвитку, наявність потужних, самодостатніх і часто самостійних гравців у світовій політиці, таких як США, Росія, Китай, Японія, із різними, інколи протилежними, геополітичними стратегіями розвитку викликають цілком виправдані сумніви щодо інтеграційних перспектив АТЕС. За більш ніж десятирічний термін існування АТЕС не змогла стати ефективною організацією інтеграційного спрямування, залишаючись радше дискусійним клубом для обміну деякими побажаннями і рекомендаціями. Більш вірогідний розвиток інтеграції в АТР у межах менших за кількістю і більш однорідних організацій, таких як, наприклад, АСЕАН.

Утворенню АСЕАН сприяли однорідність економічних систем країн, схожість соціально-політичних структур, культурна спільність та ідеологічна однорідність. Цілями учасників асоціації були такі: боротьба з бідністю, хворобами та іншими соціальними проблемами; підвищення ролі держав АСЕАН у сфері світової торгівлі й економіки; ліквідація факторів, які призводять до переворотів у країнах; недопущення втручань іноземних держав у внутрішні справи організації.

87

Через деякий час АСЕАН перетворилась у важливий центр АТР не тільки у політичній, а й економічній сферах. Сьогодні АСЕАН є серйозним конкурентом іншим торгово-економічним блокам, перетворившись на організацію, діяльність якої в майбутньому визначатиме розвиток Азії: десять її країн мають півмільярда населення і загальний ВНП $737 млрд та обсяг зовнішньої торгівлі, що перевершує $720 млрд.

Деякі дослідники прогнозують перспективи створення єдиного економ-мічного простору та подальшого інтеграційного розвитку за схемою "три плюс десять", тобто Японія, Корея та Китай об'єднають свій потенціал з країнами АСЕАН для заснування могутнього азійського інтеграційного блоку, який матиме можливість скласти серйозну конкуренцію і американській, і європейській економічним системам.

Найскладніші запитання викликає аналіз нинішнього стану та перспектив розвитку інтеграції у Південній Азії, на Близькому Сході та в Африці.

Ситуація у Південній Азії ускладнюється невирішеними територіальними суперечками між Індією і Пакистаном, що призводять до збройних сутичок, гонки озброєнь між двома країнами, які нещодавно стали членами ядерного клубу, це вносить додаткове напруження у міждержавні відносини в регіоні, які і так є непростими. Не сприяє поліпшенню ситуації громадянська війна в Афганістані, яка із різною інтенсивністю триває вже понад 20 років.

Проблеми ісламського фундаменталізму в Ірані та відверті намагання керівництва цієї країни заволодіти ядерною зброєю також ведуть до дестабілізації ситуації.

Нормалізація ситуації на Близькому Сході неможлива без врегулювання палестинської проблеми. Тільки після її вирішення можливими стають інтеграційні проекти, у першу чергу економічні. Зараз навіть серед більш-менш однорідних арабських країн немає єдності і порозуміння. Ефективність діяльності Ліги арабських держав, Ради співробітництва країн Перської затоки, Союзу арабського Магрибу невелика, а економічна інтеграція між країнами практично відсутня.

Африка - економічно найвідсталіший регіон планети. З найбідніших країн світу 25 розташовано в Африці. Населення багатьох країн потерпає від голоду, нестачі питної води, медикаментів. На континенті тривають війни, наявні етнічні чистки. У переважній більшості африканських країн недорозвинена народногосподарська структура з низькою часткою промисловості, переважно сировинного спрямування, а також відсутні сучасні галузі виробництва та переважає сільськогосподарське виробництво. Зовнішня торгівля орієнтована переважно за межі континенту, оскільки національні економіки практично не доповнюють одна одну, що серйозно стримує інтеграційні процеси.

88

Не зважаючи на всі зусилля і прагнення з боку лідерів африканських країн вивести свої держави на шлях економічного і соціального прогресу, без активної і значимої допомоги розвинутих країн, у першу чергу Є С і США, ефективний розвиток африканського континенту, в тому числі й інтенсифікація інтеграційних процесів, найближчим часом неможливі.

Отже, міжнародна інтеграція охопила всі континенти, всі регіони світу. Найбільш продуктивно і динамічно вона розвивається в Європі, Північній і Південній Америці, Південно-Східній Азії. Але у більшості випадків інтеграційні процеси є непослідовними та суперечливими в діях окремих учасників, непередбачуваними, обмеженими, як правило, взаємодією в економічній сфері, не завжди сприяють встановленню миру і довіри між народами та гармонійному розвитку людської цивілізації.

Україна не може залишатися осторонь тих процесів, які відбуваються у світовій політиці. Найважливішими подіями останнього часу без перебільшення можна вважати масштабні процеси синхронного розширення ЄС і НАТО за рахунок постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи та Балтії, переважна більшість яких стали повноправними членами європейських та євроатлантичних структур. Це є наслідком поглиблення інтеграційних процесів на європейському континенті.

Міжнародна інтеграція на рубежі ХХ-ХХІ ст. стала явищем, що формує один із головних напрямків світового цивілізаційного розвитку. Проголошений керівництвом нашої держави курс на інтеграцію до НАТО і ЄС не тільки повністю відповідає національним інтересам України, а й тенденціям розвитку сучасних міжнародних відносин.

Водночас і НАТО, і ЄС вирішують складні питання внутрішньої трансформації, намагаючись знайти оптимальні шляхи власного розвитку в майбутньому. Україна після розширення НАТО і ЄС опинилася у новій геополіти-чній ситуації.

Поглиблення інтеграційних процесів у Європі, вступ до НАТО і ЄС ряду держав-сусідів України співпадає з активізацією реінтеграційних зусиль з боку Російської Федерації, яка після геополітичного послаблення у 90-х роках XX ст. поступово зміцнює власний військово-політичний і економічний потенціал та спрямовує значні ресурси на забезпечення свого домінування на пострадянському просторі. За таких умов європейська та євроатлантична інтеграція України справедливо розглядаються як найважливіші чинники внутрішньої і зовнішньої політики держави, що мають унеможливити її перетворення на буферну зону та сприятимуть включенню України до євроатлантич-

89

ного безпекового та європейського політичного і соціально-економічного просторів.

Перспективи європейської і євроатлантичної інтеграції України прямо залежать від співвідношення як зовнішніх, міжнародних, так і внутрішніх факторів.

Дослідження інтеграційних процесів і формування політики в цій сфері має передбачати:

1. аналіз існуючих інституційних механізмів забезпечення безпеки в Європі та євроатлантичному регіоні;

2. ретельне урахування національних інтересів України щодо умов, строків, рівнів і механізмів інтеграції у відповідні структури безпеки;

3. усвідомлення стратегічних і тактичних цілей провідних країн Заходу щодо європейської та глобальної безпеки, збігу та розбіжностей їх інтересів, параметрів розширення НАТО та ЄС у найближчому майбутньому;

4. прогноз політичного та соціально-економічного розвитку України в сучасних умовах;

5. вплив рівня і характеру взаємин України із провідними країнами Заходу на вирішення проблем внутрішньополітичного розвитку країни, досягнення досить високого рівня економічного добробуту, політичної стабільності з метою набуття в перспективі членства в НАТО і ЄС.

Повне залучення до європейських і євроатлантичних інтеграційних процесів тотожне входженню до спільноти розвинених демократій, які заради цілей збереження європейської цивілізації та захисту європейської економічної моделі налагодили систему ефективної підтримки економічної стабільності та високого життєвого рівня в державах - складових цього співтовариства.

Недискримінаційний характер взаємин у військово-політичній галузі та відповідний досвід у цій сфері дозволяє Україні посісти важливе місце у євроатлантичній системі безпеки, основу якої становить НАТО і пов'язані з ним структури і механізми багатосторонньої взаємодії. Нейтральний, позаб-локовий статус, неучасть у цій системі рівнозначні відмові держави від обстоювання власних інтересів, втраті можливості нейтралізувати (полегшити) очікувані негативні наслідки від розширення ЄС.

Таким чином, міжнародна інтеграція на рубежі ХХ-ХХІ ст. стала явищем, що формує один із головних напрямків світового цивілізаційного розвитку. В умовах глобалізації політичного й економічного життя інтеграційні процеси справедливо розглядаються як засіб вирішення багатьох існуючих проблем та протиріч, що постали перед світовим співтовариством після закінчення епохи холодної війни. Проголошений керівництвом нашої держави курс на інтеграцію до НАТО і ЄС повністю відповідає не тільки національ-

90

ним інтересам України, а й тенденціям розвитку сучасних міжнародних відносин.

~- Запитання для перевірки знань ^

'9

1. Як співвідносяться терміни "глобалізація", "інтернаціоналізація" та "інтег-

рація

2. У чому полягає сутність міжнародної інтеграції?

3. За якими ознаками можна побудувати класифікацію інтеграційних процесів?

4. Які, на Вашу думку, особливості розвитку сучасних інтеграційних процесів?

5. Назвіть та охарактеризуйте основні етапи міжнародної економічної інтеграції.

6. Яке, на Вашу думку, місце України у сучасних міжнародних інтеграційних процесах?

7. Що спільного і які, на Вашу думку, відмінності між процесами європейської та євроатлантичної інтеграції України?

Список літератури

1. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції: навч. посіб. / П. О. Демчук. - К. : ППП, 2004. - 264 с

2. Європейський Союз : підручник / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 397 с

3. Киссинджер Г. Дипломатия [пер. с англ.] / Г. Киссинджер. - М. : Ладомир, 1997.-848 с.

4. Котика В. В. Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу : Монографія. - К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2002. - 253 с

5. Манн М. Глобалізація як глобальний конфлікт // Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / за заг. ред. А. П. Гальчинського, С В. Льовочкіна. - К, 2004. С 161-202.

6. Міжурядові регіональні організації: навч. посіб. / за ред. Б. І. Гуменюка. - К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. - 199 с

7. Сучасна глобалістика : провідні концепції і модерна практика : навч. посіб. / В. М. Бебик, С О. Шергін, Л. О. Дегтярьова ; [за заг. ред. В. М. Бебик] - К. : Університет "Україна", 2006. - 208 с

91

Розділ 2

НАТО ЯК ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ