1.5. Сучасні провідні міжнародні міжурядові організації

Організація Об'єднаних Націй (ООН) - найпотужніша й універсальна міжнародна міжурядова організація. Особливий статус ООН у системі сучасних міжнародних міжурядових організацій зумовлений трьома основними чинниками:

об'єднує найбільшу кількість суверенних держав-суб'єктів міжнародного права і, таким чином, є найширшим форумом країн і народів світу, тобто, кожна з понад 190 країн світу може висловити свою позицію з актуальних міжнародних проблем і буде почута світовим співтовариством;

уповноважена брати до розгляду будь-які проблеми міжнародного життя - економічні, політичні, соціальні, культурні, військові та інші, незалежно від геополітичного простору їх розгортання та входження чи не входження проблемних територій у ті чи інші міжнародні структури;

усі інші міжнародні міжурядові організації можуть бути утворені лише відповідно до принципів і Статуту ООН, тому угоди про утворення будь-якої міжнародної міжурядової організації починають з констатації того, що новоутворена організація буде дотримуватися принципів і Статуту ООН. Внаслідок такого особливого статусу ООН у кожному конкретному випадку порушення принципів і Статуту ООН одночасно є порушенням норм міжнародного права.

Створена ООН у 1945 р. на Нараді з питань міжнародних організацій державами антифашистської коаліції після розгрому сил агресії та фашизму у Другій світовій війні. Конференція була скликана з ініціативи СРСР, Китаю, Великобританії та США, а в її роботі брали участь делегації 50 країн. Делегати підготували Статут ООН, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 р. Засновниками ООН є 51 держава (51-ю є Польща, яка не була представлена на Конференції і підписала Статут пізніше), почесне місце серед них займає й

50

Україна, що зазнала лиха у Другій світовій війні і доклала у складі СРСР значних зусиль для перемоги.

Організація Об'єднаних Націй була створена як центр погодження дій націй з метою підтримки та зміцнення міжнародного миру і безпеки, розвитку дружніх стосунків між державами, здійснення міжнародного співробітництва в економічній, культурній сферах, заохочення і розвитку поваги до прав людини та основних свобод.

У статті 2 Статуту ООН закріплені принципи діяльності цієї організації:

суверенна рівність всіх членів;

сумлінне виконання зобов'язань за Статутом ООН;

розв'язання міжнародних суперечок тільки мирними засобами;

відмова від погрози силою або її застосуванням у будь-яких цілях, не сумісних зі статутом ООН;

обов'язок членів ООН - надавати усіляку допомогу в усіх діях, здійснюваних відповідно до Статуту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких ООН вживає примусових заходів;

забезпечення такого положення, щоб держави, які не входять в ООН, у разі потреби діяли відповідно до її Статуту;

невтручання ООН у внутрішні справи держав.

Організація Об'єднаних Націй значно допомогла у звільненні багатьох країн і народів від колоніальної залежності, у межах ООН чи під її егідою було розроблено та ухвалено багато важливих міжнародних угод, що стосуються припинення локальних воєн, роззброєння, мирного врегулювання конфліктів, міжнародного співробітництва в галузі економіки і культури.

Для виконання покладених функцій ООН має потужну структуру, яку у сучасній науковій літературі називають системою ООН, до складу якої входять власне ООН, її програмні фонди, а також спеціалізовані установи.

До основних органів ООН належать: Генеральна Асамблея; Рада Безпеки; ЕКОСОР; Рада з опіки; Міжнародний суд; Секретаріат.

Система ООН охоплює декілька спеціалізованих установ, серед яких найважливішими є: Міжнародна організація праці, ЮНЕСКО, ФАО, МВФ, Група Всесвітнього банку.

Центральні установи ООН розташовані в Нью-Йорку, крім них організація має відділення:

у Женеві - центр проведення дипломатичних конференцій і форумів для обговорення проблем роззброєння та прав людини;

у Відні - штаб-квартира ООН з питань міжнародного контролю за зловживанням наркотиків, попередження злочинності і карного (кримінального) правосуддя, використання космічного простору в мирних цілях та міжнародного торгового права;

у Найробі - центр діяльності ООН у галузі охорони навколишнього середовища та населених пунктів.

51

Всього в організації і пов'язаних з нею програмах і спеціалізованих установах працює близько 65 тис. чол., з них персонал Секретаріату ООН складає майже 8600 чол. із 170 держав.

Генеральна Асамблея ООН - сесійний орган ООН, який складається з представників усіх держав-членів. Чергові сесії ГА ООН проводяться один раз на рік (початок - третій вівторок вересня), але Асамблея може збиратися і на спеціальні сесії.

На початку кожної чергової сесії ГА ООН обирає нового голову, 21 заступника голови і представників шести головних комітетів Асамблеї (перший з них - комітет з питань роззброєння і міжнародної безпеки).

Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що входять у компетенцію ООН, але уповноважена (глава IV Статуту ООН) розглядати такі: зміцнення міжнародного миру, пом'якшення міжнародної напруженості, скорочення озброєння, роззброєння та інші.

Рішення з означених питань, а також щодо прийому нових членів, виборів непостійних членів Ради Безпеки і проблем бюджету потребують 2/3 голосів. З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів.

Рада Безпеки є вищим постійно діючим керівним органом ООН, що складається з 15 членів: п'яти постійних членів (Великобританії, Франції, Китаю, Російської Федерації, США) та десяти непостійних членів, які обирає ГА ООН на 2 роки.

Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН: 1948-1949 pp.; 1984-1985 pp.; 2000-2001 pp.

Після краху СРСР у листі від 24 грудня 1991 р. тодішній Президент РРФСР Б. Єльцин проінформував Генерального Секретаря ООН, що за підтримки 11 держав-членів СНД членство СРСР у Раді Безпеки та всіх інших органах ООН залишається за Російською Федерацією.

Кожен член Ради Безпеки має один голос. Рішення Ради Безпеки з процедурних питань можуть бути прийняті дев'ятьма голосами. Для ухвалення рішень з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси п'яти постійних членів Ради Безпеки. Коли постійний член не підтримує рішення, але не бажає блокувати його за допомогою вето, він може утриматися від голосування.

На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Вона має право приймати як рекомендаційні, так і юридичні рішення, які зобов'язані виконувати всі держави-члени ООН.

Основними повноваженнями Ради Безпеки ООН є:

підтримання міжнародного миру і безпеки;

52

визначення існування загроз миру або акту агресії та надання рекомендацій, які слід виконати;

розслідування будь-якої суперечки чи ситуації, які можуть призвести до міжнародних конфліктів;

прийняття рішення про використання збройної сили для припинення та ліквідації наслідків агресії;

розроблення планів створення системи регулювання озброєнь;

подання рекомендацій і заклик членів ООН до застосування економічних санкцій та інших засобів, не пов'язаних із застосуванням сили, з метою попередження або припинення агресії;

подання рекомендацій для ГА ООН щодо обрання нових членів ООН та призначення Генерального Секретаря ООН;

обрання разом з ГА ООН членів Міжнародного суду;

подання щорічних і спеціальних доповідей Генеральній Асамблеї ООН.

Економічна і соціальна Рада (ЕКОСОР) - головний орган з координації економічної і соціальної діяльності ООН та її спеціалізованих інститутів, що складається з 54 членів, яких обирає Генеральна Асамблея на три роки.

Чергові сесії ЕКОСОР проводяться два рази на рік, рішення приймаються простою більшістю. Основна робота Ради відбувається постійно упродовж року в її допоміжних органах (9 функціональних, 5 регіональних комісіях, 4 постійних комітетах та фондах і програмах).

Економічна і соціальна Рада покликана сприяти:

вирішенню міжнародних проблем в економічній, соціальній і медичній галузях;

підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення та умовам економічного і соціального прогресу;

повазі й дотриманню прав людини і основних свобод тощо.

Цей орган проводить дослідження та розробляє рекомендації, скликає міжнародні конференції, напрацьовує рекомендації та допомагає консультаціями, субсидіями та позиками від кредитних установ ООН.

Аналізуючи діяльність ЕКОСОР, слід пам'ятати: одним з основних принципів ООН є положення про те, що економічний розвиток народів світу -головний спосіб досягнення політичної, економічної і соціальної безпеки.

Рада з опіки ООН була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї у здійсненні міжнародної опіки з метою досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежності як суверенних держав або вільного приєднання до сусідніх незалежних держав. На свої сесії Рада збирається лише за необхідності, оскільки у листопаді 1994 р. Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН над останньою підопічною територією - Тихоокеанськими островами Палау, якими керують США.

53

Міжнародний суд, дислокований в Гаазі (Нідерланди), є головним судовим органом ООН. Суд вирішує юридичні суперечки між державами-членами ООН і надає консультативні висновки ООН та її 16 спеціалізованим установам.

Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних з числа осіб з високими моральними якостями. Термін повноважень суддів - дев'ять років, при цьому кожні три роки переобираються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'яти суддів. Суд виконує свої функції у повному складі, а на прохання сторін може створювати постійну палату. Кожного року суд обирає палату спрощеного судочинства.

Міжнародний суд приймає рішення з міжнародних суперечок у галузях економічного права, права проїзду (переходу), незастосування сили, невтручання у внутрішні справи держав, дипломатичних відносин, захоплення заручників тощо.

За час свого існування суд виніс більше 65 рішень щодо суперечок, які стосуються кордонів, територіального суверенітету та інших питань. Слід зазначити, що суду часто вдавалося попередити ескалацію конфліктів і сприяти збереженню безпеки.

З вересня 2002 р. у Нью-Йорку розпочав роботу керівний орган Міжнародного карного суду - Асамблея держав-членів Римського статуту. У його засіданнях брали участь представники 78 країн, які ратифікували Римський договір від 1988 р. про створення постійного міжнародного карного суду, а також 89 інших країн, які висловили намір приєднатися до нього. Серед учасників Міжнародного карного суду немає представників США, які категорично виступили проти участі в Асамблеї. Мета Міжнародного карного суду - притягти до карної відповідальності осіб, які скоїли тяжкий злочин проти людства (наприклад, геноцид).

Секретаріат ООН обслуговує головні органи ООН і здійснює прийняті ними програми та політичні настанови. Головою Секретаріату є Генеральний секретар, призначений Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років. Зараз Генеральним секретарем ООН є представник Гани -Кофі Анан, який перебуває на цій посаді другий термін (з 1 січня 1997 p.).

Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. Статут ООН не обмежує роботи Генерального секретаря, а наділяє його надзвичайним мандатом на вчинення практичних дій.

Завдяки своєму авторитету Генеральний секретар та вищі посадовці ООН вживають заходів щодо попередження виникнення та ескалації міжнародних суперечок і конфліктів.

Через критику на адресу ООН з приводу існуючих недоліків у роботі, фінансових труднощів і оперативності реагування на виклики сьогодення К. Анан вживає заходів щодо реформування ООН.

54

Протягом багатьох років ООН відігравала важливу роль у підтриманні миру, попередженні міжнародних криз і врегулюванні тривалих конфліктів:

постійно спостерігала за дотриманням державами-членами ООН вимог Статуту щодо вирішення міжнародних суперечок мирними заходами, утриманням від погроз силою або її застосуванням проти інших держав;

вирішувала суперечки у Міжнародному суді;

надавала консультаційну допомогу державам-членам ООН;

сприяла вирішенню економічних і соціальних проблем, подоланню бідності тощо;

приймала відповідні міжнародні документи щодо роззброєння та обмеження військової діяльності;

визначала акти агресії і відповідно реагувала на дії агресора (застосування сили, заклик до введення ембарго тощо).

Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у підтриманні міжнародного миру і безпеки держави-члени ООН зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі потреби збройні сили та відповідні засоби обслуговування.

За час існування ООН здійснювала комплексні операції, пов'язані зі встановленням і підтриманням миру та наданням гуманітарної допомоги.

У сучасних умовах виникли нові загрози і виклики, а невеликі за розміром конфлікти в умовах глобалізації підривають безпеку і стабільність цілих регіонів.

На прохання світових лідерів Генеральний секретар ООН Б. Бутрос-Галі у 1992 р. висунув низку пропозицій щодо проведення превентивної дипломатії, миротворчості та підтримання миру.

Пропозиції, викладені в його доповіді "Порядок денний для миру. Превентивна дипломатія, миротворчість і підтримання миру", були підтримані -Генеральна Асамблея надала Генеральному Секретарю ООН відкритий мандат на здійснення превентивної дипломатії, розширення повноважень ООН з виявлення потенційних конфліктних ситуацій та врегулювання конфліктів.

Для врегулювання криз і забезпечення міжнародної безпеки застосовують такі заходи: превентивна дипломатія; миротворчість; підтримання миру; побудова миру в післяконфліктний період.

Під превентивною дипломатією розуміють дії, спрямовані на постійне відстеження джерел напруження всередині й поміж державами, недопущення переростання існуючих суперечок у конфлікт та урегулювання чи обмеження масштабів конфліктів, що виникли.

Миротворчість - це дії, спрямовані на застосування юридичних та інших механізмів з метою схилення ворогуючих сторін до угоди.

Операції з підтримання миру - це розгортання військового і/або поліцейського персоналу ООН у регіоні не лише для припинення вогню, але й сприяння політичному врегулюванню. Ці операції мають суттєвий цивільний компонент. Серед завдань, які доводиться вирішувати, слід виокремити

55

такі: обеззброєння і демобілізація військових та інших угруповань, збирання зброї, підтримання порядку в населених пунктах, підготовка поліцейських кадрів, нагляд за проведенням виборів, розмінування, контроль за дотриманням прав людини тощо.

Рада Безпеки започатковує місії з підтримання миру, визначає їх мандат, розмір і тривалість операцій. Бюджет місії приймається рішенням Генеральної Асамблеї. Управління операціями здійснює Генеральний секретар: розробляє політику, процедури, вносить пропозиції стосовно започаткування нових місій. З метою чіткішої координації миротворчих місій був створений Департамент операцій з підтримання миру, який відповідає за повсякденне управління миротворчими операціями.

Започаткуванню місії з підтримання миру передують юридичні заходи, вплив Генеральної Асамблеї на сторони конфлікту, дипломатичні контакти Генерального секретаря ООН тощо. Якщо досягти перемир'я не вдалося, Рада Безпеки може розгорнути операцію з підтримання миру або застосувати інші заходи (ввести економічні санкції, оголосити торгове ембарго, створити Міжнародний трибунал для засудження осіб, що вчинили військові злочини, санкціонувати застосування державами-членами "всіх необхідних засобів"). Подібні примусові заходи здійснювалися під час відновлення суверенітету Кувейту в 1991 p., відновлення законного уряду Гаїті в 1994 p., а також у Боснії та Герцеговині.

Слід особливо наголосити, що операції ООН з підтримання миру традиційно здійснюються за згодою протидіючих сторін і передбачають розгортання миротворчих сил для забезпечення вже підписаної угоди.

В окремих випадках Рада Безпеки застосовує примусові заходи без угоди сторін.

Примусові операції здійснюються не під командуванням ООН, а певною державою або групою держав. Наприклад, у 1995 р. миротворчу місію ООН у Боснії та Герцеговині замінили багатонаціональні сили на чолі з НАТО. У липні 1999 р. Рада Безпеки надала санкцію на присутність у Косово міжнародних сил безпеки, які діяли під керівництвом НАТО разом з Місією ООН у справах тимчасової адміністрації у Косово.

Дещо умовно серед операцій ООН з підтримання миру можна виокремити такі різновиди: місії військових спостерігачів; миротворчі сили у складі військовослужбовців національних контингентів, розгорнутих у певних регіонах; багатокомпонентні операції у складі військовослужбовців, цивільних поліцейських та іншого цивільного персоналу.

Побудова миру в післяконфліктний період передбачає комплексні та скоординовані дії (від політичних, правових, воєнних до гуманітарних, соціальних і культурних) для усунення основних причин насильства і створення інфраструктури міцного миру і безпеки.

56

Організація за демократію і економічний розвиток (ГУАМ), що

об'єднала Грузію, Україну, Азербайджан та Молдову, виникла у 1997 р. (з 1999 р. по 2005 р. в організацію також входив Узбекистан і до його виходу організація мала назву ГУУАМ). Пріоритетними напрямками діяльності ГУ AM проголошено: співробітництво у створенні Євразійського транспортного коридору, мирне врегулювання конфліктів та боротьба із сепаратизмом, протидія міжнародному тероризму, взаємодія в економічній та військово-технічній сферах.

Поки що у своїй діяльності організація не досягла суттєвих результатів, однією з причин стала непослідовна зовнішня політика України в останні роки президентства Л. Кучми: кон'юнктурний, ситуативний підхід української влади до реалізації завдань зовнішньої політики, зокрема до діяльності ГУАМ, зашкодив національним інтересам держави, спричинив нерозуміння іншими учасниками організації справжніх намірів України.

Водночас інтенсифікація співробітництва у межах ГУАМ є важливим фактором успішної реалізації стратегії євроатлантичної України. При всій суперечливості діяльності ГУАМ у попередні роки її існування подальший розвиток цієї організації може суттєво зміцнити позиції України на міжнародній арені та поліпшити її євроінтеграційні перспективи.

Співпраця Грузії, України, Азербайджану і Молдови, за виконання ряду умов, сприяє динамічному й ефективному розвитку. Історія їх взаємин розпочалася з "чистого аркуша", не обтяжена значними суперечностями в минулому. Відсутність у межах об'єднання країни, яка б явно домінувала над іншим учасниками і могла нав'язувати їм свою волю, сприяє становленню відносин довіри і взаєморозуміння. Певним стримуючим фактором у розвитку співробітництва може бути відсутність спільних кордонів між більшістю учасників ГУАМ та їх різна культурно-цивілізаційна спрямованість, проте в умовах подальшої глобалізації загальносвітових процесів ці чинники не можуть бути визначальними.

У разі ефективної реалізації проекту ГУАМ можливі такі здобутки:

країнам-учасницям об'єднання разом набагато легше протистояти експансіонізму з боку РФ, адже кожна із країн ГУАМ так чи інакше перебуває під потужним впливом Росії, яка навіть сам факт утворення цієї організації сприйняла вкрай негативно. Азербайджан, Грузія і Молдова мають на своїй території неврегульовані міжнаціональні конфлікти, у яких Росія безпосередньо чи опосередковано підтримує сепаратистські сили, що протистоять легітимним органам влади. Відносини України з Росією характеризуються стратегічною залежністю нашої країни від північного сусіда в політичній, економічній, інформаційній, культурній сферах, що особливо рельєфно виявилося під час президентських виборів в Україні наприкінці 2004 p.;

чергова нафтова криза у світі, і в Україні зокрема, навесні 2004 р. переконливо довела необхідність пошуку альтернативних джерел енергопоста-

57

чання. Очевидна згубність ситуації, коли майже всі енергоресурси постачає в Україну одна держава, що монопольно володіє більшістю нафтопереробних підприємств. Саме в межах ГУ AM Україна має можливість диверсифікувати енергопостачання на власну територію, в тому числі залученням країн-учасниць об'єднання до реалізації проекту Євро-Азійського нафтотранспорт-ного коридору;

активізація економічного співробітництва між державами ГУ AM та успішна організація ними транспортних коридорів, що з'єднували б Центральну Азію, Закавказзя і Європу, зміцнить економічний потенціал країн-учас-ниць, забезпечить перетворення ГУАМ на впливову міжнародну організацію, сприятиме стабілізації ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Поглиблення взаємовигідного економічного співробітництва можливе запровадженням зони вільної торгівлі в межах організації, яка, на відміну від декларацій про прагнення створити зону вільної торгівлі в межах ЄЕП, є набагато реалістичнішою для виконання;

для України важливо, що розвиток співпраці у межах ГУАМ підтримують США, які вважають діяльність цієї організації важливим фактором реалізації власних національних інтересів у Чорноморсько-Каспійському регіоні, тому надають вагому фінансову та організаційну підтримку діяльності ГУАМ і зацікавлені в подальшому її зміцненні. Крім того, у межах діяльності ГУАМ Україна може допомогти у здійсненні спільної зовнішньої політики і політики безпеки як партнер Євросоюзу в реалізації східної та південно-східної політики ЄС, зокрема у Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Демократичне оновлення влади у Грузії та Україні, активізація євроінте-граційної політики в Молдові роблять здійсненними прогнози щодо пожвавлення співробітництва в межах ГУАМ, адже діяльність цієї організації сприяє зміцненню суверенітету та реалізації національних інтересів всіх кра-їн-учасниць. Причому саме Україна як держава із найбільшим потенціалом серед учасників ГУАМ повинна взяти на себе ініціативу з налагодження співпраці у межах об'єднання. Найперспективнішими напрямками співробітництва є: запровадження зони вільної торгівлі у межах ГУАМ, організація транспортних коридорів Центральна Азія - Закавказзя - Європа, реалізація проектів військового співробітництва, залучення ГУАМ до проведення миротворчих операцій та урегулювання міжнаціональних конфліктів. Перетворення ГУАМ на впливову міждержавну організацію зміцнить міжнародний престиж України, допоможе їй реалізовувати власну зовнішньополітичну стратегію.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) виокремлюється серед регіональних організацій, що розвиваються, виникла у 1967 р. і об'єднує 10 країн: з 1967 р. - Індонезію, Малайзію, Сингапур, Таїланд, Філіппіни;

58

з 1984 p. - Бруней; з 1995 p. - В'єтнам; з 1997 р. - Лаос і Союз М'янму (колишню Бірму), з 1999 р. - Камбоджу.

Спочатку АСЕАН була політико-економічною організацією, але з початку 90-х років XX ст. економічне співробітництво почало випереджати традиційне військово-політичне. Країни-учасники АСЕАН за рахунок розвитку інтернаціоналізації господарської діяльності, виробничої кооперації і спільних економічних інтересів та залучення інвестицій з інших країн (насамперед Японії і США) утворили потужний світовий міждержавний виробничо-економічний комплекс.

Основними цілями Асоціації є:

сприяти соціальному, економічному і культурному співробітництву;

слугувати форумом врегулювання внутрішньорегіональних суперечностей;

встановити в межах АСЕАН зону вільної торгівлі;

сприяти встановленню та збереженню миру і стабільності в регіоні.

Основними політичними документами АСЕАН є: Бангкокська декларація (1967 p.); Декларація згоди АСЕАН (1967 p.); Манільська декларація (1987 p.); Декларація про зону миру, свободи і нейтралітету (1971 p.); Договір про створення зони, вільної від ядерної зброї (1995 p.); Договір про дружбу і співробітництво у Південно-Східній Азії (1976 p.).

Вищий орган АСЕАН - Конференція глав держав і урядів (скликається раз за три роки). Важливу роль відіграють зустрічі міністрів зовнішньополітичних відомств (відбуваються щорічно). Поточні політичні справи, пов'язані з плануванням та координацією діяльності держав, вирішує Постійний комітет, який складається з Генерального секретаря організації, керівників національних секретаріатів та міністра закордонних справ країни, в якій проводиться зустріч міністрів закордонних справ.

Генерального секретаря АСЕАН обирають на три роки. Він очолює Секретаріат, розташований у м. Джакарта (Індонезія).

Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) було створено з метою формування інституту економічного співробітництва, ширшого за колом учасників, ніж АСЕАН, в Азіатсько-тихоокеанському регіоні у 1989 р. з ініціативи Австралії. Це інтеграційне об'єднання загальнорегіо-нального рівня на зразок ЄС та НАФТА, що формується в регіоні Північної Америки.

До складу організації входять: країни-члени АСЕАН (окрім Бірми і Лаосу), США, Японія, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, КНР, Гонконг, Тайвань, Мексика, Чілі, Росія та інші країни. З 1997 р. (з часу приєднання Росії) на вступ нових членів накладено десятирічний мораторій.

Офіційно проголошена мета організації - створення до 2010 р. зони вільної торгівлі та інвестицій для індустріально розвинених країн, до 2020 р. -Для країн, що розвиваються.

59

Разом з тим прогрес у розвитку координації регіональних торгових відносин ще малопомітний. Серед причин слід відмітити такі:

відсутність лідера інтеграційного прогресу;

суттєва відмінність між країнами за рівнем соціально-економічного і політичного розвитку;

відсутність єдиної стратегії економічної інтеграції.

Враховуючи темпи розвитку країн регіону і тенденції сучасного інтеграційного процесу, спостерігачі й аналітики прогнозують стрімке зростання потужності цієї організації у найближчі роки.

Ліга арабських держав (ЛАД) відіграє важливу роль у справі "арабської солідарності". Утворена 22 березня 1945 р. в Каїрі на загальноарабській конференції, у якій брали участь 7 держав - Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет. Представники шести арабських держав підписали Пакт Ліги арабських держав (представник Ємену підписав документ 5 травня 1945 p.).

Започаткування ЛАД відбулося прийняттям 7 жовтня 1944 р. "Олександрійського протоколу", ухваленого в ході сесії Підготовчого комітету Всеа-рабського конгресу. Цей документ визначав політичні, правові та інституцій-ні засади Ліги, окреслював цілі співробітництва арабських країн.

Членами ЛАД є 22 країни, з яких Сомалі - єдина неарабська держава, а Організація визволення Палестини - ООП (прийнята у 1976 р. ) не має статусу держави. Штаб квартира ЛАД перебуває у Каїрі.

Основними цілями ЛАД є:

організація співробітництва у політичній, економічній, соціальній, фінансовій, культурній та інших галузях;

врегулювання конфліктів між учасниками;

забезпечення незалежності країн та організація заходів на випадок зовнішньої агресії.

Вищим органом є Рада ЛАД, яка збирається двічі на рік, засідання відбуваються на різних рівнях (глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, послів або постійних представників). Більшість питань приймають під час голосування одностайно. Бюджет ЛАД і процедурні питання приймають більшістю голосів. Прийняті рішення є обов'язковими лише для країн, які з ними погоджуються.

Рада ЛАД обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД, який тимчасово перебував у Тунісі (1979-1990), а з 1990 р. - перебуває знову в Каїрі.

До керівних органів ЛАД належать також: Нарада керівників держав та урядів; Економічна і Соціальна Рада; Генеральний секретаріат (у складі 16 департаментів).

У межах системи ЛАД діє 10 спеціалізованих міністерських рад і три важливих органи у військовій сфері (створені у 1950 p.): Рада спільної обо-

60

рони; Постійний військовий комітет; Консультативна військова організація (військова нарада начальників генеральних штабів збройних сил країн-учасниць договору).

Основними документами, які регламентують діяльність ЛАД, є такі: Пакт ЛАД (1945 p.); Договір про спільну оборону та економічне співробітництво арабських держав (1950 p.); Хартія національних економічних дій (1980 p.).

Упродовж тривалого часу ЛАД була головним інструментом прояву "арабської солідарності" у протистоянні з Ізраїлем та полем зіткнення різних позицій країн щодо близькосхідного врегулювання. Нині простежується більш зважена позиція ЛАД щодо більшості світових подій.

Рада Європи (РЄ) - перша європейська міжурядова організація, створена після Другої світової війни. Статут Ради Європи був підписаний 5 травня 1949 p., а набрав чинності 3 серпня 1949 р. Україна є членом Ради Європи з 9 листопада 1995 р.

Раду Європи не слід плутати з іншими організаціями та органами Європейського Союзу, зокрема Європейською Радою (її складають глави держав і урядів держав-членів ЄЄ, Голова Єврокомісії, їх заступники - міністри закордонних справ та члени Комісії. Європейська Рада формально не є інститутом, але відіграє найважливішу роль в Європейському Союзі).

Основними цілями Ради Європи є:

розбудова спільної європейської цивілізації;

розвиток політичного партнерства з новими демократичними країнами Європи;

підтримання принципів прав людини, плюралізму, демократії та верховенства права;

пошук спільних рішень соціальних проблем;

розвиток європейської культурної самобутності.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ); Комітет міністрів Ради Європи; Конгрес місцевої та регіональної влади Європи; Наради галузевих міністрів; Секретаріат.

Парламентська асамблея Ради Європи функціонує як парламентський форум, складається з депутатів та їх заступників, яких обирають із членів національних парламентів. Обирає голову та 17 його заступників. Сесії ПАРЄ проводяться 4 рази на рік.

Асамблея обирає Генерального секретаря Ради Європи і його заступників, суддів Європейського суду з прав людини, формулює рекомендації, організує конференції і відкриті парламентські слухання з різноманітних питань порядку денного. Деякі заходи РЄ відкриті для країн, що не є її членами, наприклад, особливий статус гостя на Парламентській асамблеї РЄ мали Боснія та Герцеговина (у 1994 р.) та Федеративна Республіка Югославія (з 2001 p.).

61

Деякі країни, наприклад, Канада, Ізраїль і Мексика, мають статус спостерігачів у Парламентській асамблеї.

Комітет міністрів РЄ складається з міністрів закордонних справ дер-жав-членів і засідає 2 рази на рік. Комітет визначає програму роботи РЄ, приймає її бюджет, призначає членів Європейської Комісії з прав людини.

Рішення Комітет міністрів приймає у формі рекомендацій або конвенцій, що підлягають ратифікації.

Статус спостерігача у Комітеті міністрів РЄ мають США, Канада, Мексика, Японія та Ватикан.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки та інших) скликаються за необхідності.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого обирає Парламентська асамблея РЄ. Штаб квартира РЄ та її органи розташовані в Страсбурзі (Франція).

Про авторитетність цієї організації свідчать прийняті нею документи -міжнародні конвенції, що є авторитетними джерелами міжнародного публічного права: Європейська конвенція з захисту прав людини та основних свобод (1950 p.), Європейська Хартія місцевого самоврядування (1985 p.), Європейська культурна конвенція, Європейська соціальна хартія та інші. З 1 листопада 1998 р. набули чинності рішення РЄ про створення Суду з прав людини.

Здобутками РЄ є значний внесок у розвиток демократії, парламентаризму та європейської співпраці, зміцнення довіри на всьому континенті, які сприяють запобіганню конфліктів як між країнами, так і всередині суспільств.

Україна плідно співпрацює з РЄ як повноправний член цієї організації, узявши на себе низку зобов'язань у сфері реформування насамперед чинного законодавства та приведення його до норм і стандартів Ради Європи. Україна розраховує на допомогу РЄ та ЄС, започатковану Спільною програмою Комісії Європейських співтовариств та Ради Європи щодо реформування правової системи, місцевого самоврядування та вдосконалення правозастосу-вання в Україні (1995 p.).

Європейський Союз (ЄС) створено у 1993 p., після завершення процесу юридичного оформлення механізму Європейського співтовариства. У 1992 р. на засіданні Європейської Ради (м. Маастрихт) глави держав і урядів європейського співтовариства уклали угоди про політичний союз і про економічний та монетарний союз, які разом становлять Договір про Європейський Союз, що набув чинності 1 листопада 1993 р. після його ратифікації усіма сторонами.

Європейське співтовариство створене на основі договору, підписаного 25 березня 1957 р. в Римі на необмежений термін (набрав чинності 1 січня 1958 р.). У 1957 р. у співтовариство об'єдналися Бельгія, Італія, Люксембург,

62

Нідерланди, Німеччина та Франція, у 1973 р. приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія; у 1981 р. - Греція; у 1986 р. - Іспанія та Португалія. Після доповнення економічної інтеграції політичною складовою (1993 р.) відбувається поетапний процес розширення ЄС: у 1995 р. приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція, а у 2004 р. - Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія та Угорщина, у 2007 р. - Румунія і Болгарія.

Цілі ЄС досить різноманітні і не обмежуються економічною чи політичною сферами:

основна внутрішня мета - сприяння економічному та соціальному прогресу через створення внутрішніх кордонів, підтримку економічної і соціальної цілісності, заснування економічного і монетарного союзу та введення єдиної валюти;

головна зовнішня мета - утвердження на міжнародній арені через спільну зовнішню політику і розвиток власне Європейської системи безпеки і оборони (ESDI).

Основоположний принцип, яким керується Європейський Союз - повага до національної самобутності, демократії та фундаментальних прав людини.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) - міжнародно-політичне утворення, яке виникло у 1991 р. внаслідок розпаду СРСР, об'єднує 12 держав - союзних республік колишнього СРСР, за винятком Латвії, Литви та Естонії. Але ні перші установчі документи, ні Статут СНД не містять чіткої характеристики юридичної природи Співдружності, не визначають її правового статусу.

У Статуті СНД наголошено, що "Співдружність не є державою і не має наднаціональних повноважень", але практика міжнародних відносин свідчить про суперечливість цього положення.

Виникнення СНД пов'язано зі спробою подолання відцентрових тенденцій, що виникли в колишньому СРСР, і створення об'єднання на засадах інтеграції. Керівники Білорусії, Російської Федерації та України 8 грудня 1991 р. підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, а 12 грудня 1991 р. після додаткових консультацій керівники 11 колишніх союзних республік підписали Протокол до вказаної Угоди.

У грудні 1993 р. до СНД приєдналася Республіка Грузія. У січні 1993 р. Рада глав держав СНД ухвалила Статут, який спочатку підписали керівники семи держав, а пізніше Республіка Азербайджан, Республіка Грузія та Республіка Молдова.

Слід наголосити, що Статут СНД не підписали Україна і Туркменистан, а Республіка Молдова підписала із застереженням про неприйняття участі в питаннях колективної безпеки та військово-політичного співробітництва.

63

Основними цілями СНД є:

співробітництво у політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;

створення спільного економічного простору;

співробітництво в забезпеченні міжнародного миру і безпеки та сприяння процесу роззброєння;

мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами співдружності;

сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах та пересуванні на теренах Співдружності;

забезпечення прав і свобод людини;

взаємна правова допомога і співробітництво в інших сферах правових відносин.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, засідання якої проводяться двічі на рік. Для координації співробітництва органів виконавчої влади держав-учасниць створено Раду глав урядів, яка збирається на засідання 4 рази на рік.

Для вирішення різноманітних питань співробітництва в окремих галузях і підготовки рекомендацій для Ради глав держав та Ради глав урядів створено низку відповідних органів: Раду міністрів оборони, Раду міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Раду командуючих прикордонними військами, міжпарламентську асамблею та інші.

Головний виконавчий орган СНД - Виконавчий секретаріат Співдружності, який очолює Виконавчий секретар.

У 1993 р. країни-члени СНД звернулися до Генерального секретаря ООН про надання Співдружності статусу спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН, а у березні 1994 р. Генеральна Асамблея прийняла позитивну резолюцію з цього питання.

Хоча згідно зі Статутом СНД лише держави-члени названі суб'єктами міжнародного права (ч. 1. ст. 1), є достатні підстави для визначення СНД як регіональної міжнародної організації та суб'єкта міжнародного права, а саме:

співдружність створили самостійні держави на принципах їх суверенності;

СНД має свій Статут із положеннями про чітко встановлені функції, цілі і сфери спільної діяльності держав-членів;

СНД має чітку організаційну структуру і розгалужену систему координуючих міждержавних, міжурядових та міжвідомчих інститутів;

міжнародне визнання Співдружності та її статутних органів.

Однією з особливостей інтеграційного процесу на теренах СНД є посилення тенденції до регіональної інтеграції, що обумовлена такими факторами:

прояв сучасної форми міжнародного співробітництва, яка доводить свою ефективність;

прагнення центральноазіатських і закавказьких держав створити "власні" субрегіональні економічні організації і політичні блоки, вибрати власні

64

моделі інтеграції, в межах яких вони б мали більше можливостей вирішувати свої завдання;

своєрідні поєднання зовнішньополітичних і внутрішньополітичних чинників викликають необхідність диверсифікувати зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні зв'язки;

поширення та загострення загроз регіональній безпеці, пов'язаних з тероризмом, незаконним обігом наркотиків та зброї, ісламським фундамен-талізмом.

Процес інтеграції в СНД має такі недоліки та суперечності:

створення багатьох органів відбувалося без ґрунтовного обговорення, організаційного і правового забезпечення;

низька ефективність ухвалених рішень, договорів, угод, переважна частина яких не реалізована;

в ухваленні багатьох договорів і угод брала участь лише частина держав-членів співдружності;

намагання Російської Федерації відігравати вирішальну роль у процесі інтеграції не завжди враховує рівноправність сторін та спричиняє недовіру.

У ст. 4 Угоди про формування єдиного економічного простору зазначено, що сторони засновують єдиний регулюючий орган ЄЕП, якому вони на основі міжнародних договорів делегують частину своїх повноважень. Його рішення є обов'язковими для виконання всіма Сторонами. У єдиному регулюючому органі ЄЕП рішення з усіх питань приймаються зваженим голосуванням. Кількість голосів кожної із Сторін визначається з урахуванням її економічного потенціалу. Як такий підхід узгодити з принциповим положенням про те, що міжнародні міжурядові організації не створюють наднаціональних владних структур і, таким чином, членство в міжнародній організації не може обмежувати національного суверенітету держави?

Не винятком, а швидше підтвердженням вказаного є підхід держав-членів СНД до проблеми безпеки і співробітництва у військовій сфері. У межах СНД прийняті деякі важливі концептуальні документи (Концепція колективної безпеки) та багатосторонні угоди (з питань створення об'єднаної системи протиповітряної оборони, з питань співробітництва в галузі охорони зовнішніх кордонів СНД тощо), від імені СНД здійснювалися миротворчі операції в Абхазії і Таджикистані.

65

Співробітництво між державами СНД ускладнюється через нерозуміння спільних військово-політичних інтересів і прагнення перекласти фінансові й інші витрати на багатшу країну - Російську Федерацію. Формування "єдиного оборонного простору", а тим більше військового союзу в межах СНД -малоймовірне і є швидше прагненням, тобто дипломатичним, а не колективним дієвим заходом.

Шанхайська організація співробітництва (ШОС) утворена 14-15 червня 2001 p., коли президенти Росії, Казахстану, Китаю, Киргизії, Таджикистану та Узбекистану підписали Декларацію про створення Шанхайської організації співробітництва (ШОС).

Прийняття Декларації започаткувало піднесення механізмів співробітництва країн "Шанхайської п'ятірки" на вищий рівень з метою використання можливостей протидії новим викликам і загрозам. "Шанхайська п'ятірка" -форум для зустрічей глав деяких держав Центральної Азії (Росії, Китаю, Казахстану, Таджикистану і Киргизії), на якому обговорювалися проблеми зниження загроз у цьому регіоні: питання безпеки, протидії сепаратистським та релігійно-фундаменталістським угрупованням, зменшення рівня озброєнь на кордонах країн. Окремо обговорювалися проблеми створення без'ядерної зони у Центральноазіатському регіоні.

Вже у 1996 р. на першій зустрічі керівників у Шанхаї було підписано Угоду про зміцнення заходів довіри у військовій сфері у районі спільного кордону, а в 1997 р. у Москві - спільну Угоду про взаємне скорочення збройних сил у районі спільного кордону.

У 1999 р. на зустрічі керівників "Шанхайської п'ятірки" у Киргизії (м. Бішкек) конкретизовано цілі розширення багатостороннього діалогу в Центральноазіатському регіоні і прийнято Бішкекську декларацію.

Влітку 2000 р. у Таджикистані (м. Душанбе) було наголошено на співпраці в економічній і гуманітарній сферах, назва "Шанхайська п'ятірка" була змінена на "Шанхайський форум" (як спостерігач приєднався Узбекистан). Змістовне розширення сфер взаємодії викликало створення у 2001 р. Шанхайської організації співробітництва.

Основними цілями ШОС є:

зміцнення довіри, дружби і добросусідства між країнами-учасниками;

об'єднання зусиль заради підтримання миру, безпеки і стабільності в регіоні;

заохочення співробітництва в різноманітних галузях.

Статут ШОС підписано у Москві в 2002 р. У ньому зазначено, що члени організації будуть дотримуватися цілей і принципів Статуту ООН. Декілька країн регіону активно співпрацюють з країнами ШОС і зацікавлені бути членами чи спостерігачами (Пакистан, США та ін.).

66

У межах організації відбуваються щорічні офіційні зустрічі президентів і регулярні зустрічі керівників уряду. Створено Раду національних координаторів країн-учасниць, яка працювала над оновленим Статутом ШОС. Свідченням активного пошуку ефективних механізмів боротьби з міжнародним тероризмом стало прийняття на другому саміті ШОС (2002 p., Санкт-Петербург) двох важливих документів: "Хартії Шанхайської організації співробітництва" та "Угоди про Регіональну антитерористичну структуру".

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) - це перша міжнародна міжурядова воєнно-політична організація, яка взяла на себе відповідальність за безпеку країн євроатлантичного геополітичного простору.

Це міжурядова організація, у якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність. Договір поважає індивідуальні права держав-членів Альянсу і їх міжнародні обов'язки відповідно до Статуту ООН.

Першочергове завдання НАТО - захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими засобами відповідно до принципів Статуту ООН. Базуючись на ідеалах демократії, прав людини і верховенства права, Альянс від моменту заснування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і миру.

Для виконання завдань у межах НАТО сформовані певні структури. Керівними органами Альянсу є:

Північноатлантична рада;

Комітет оборонного планування;

Група ядерного планування та різноманітні комітети;

Генеральний секретар.

Створені структури забезпечують постійне проведення консультацій і співробітництво у політичній, економічній та інших невійськових галузях.

Основою створення Альянсу був принцип колективної оборони, тобто об'єднання держав-членів у потужний військовий союз з метою підготовки до відбиття можливої агресії, джерелом якої вважалися країни соціалістичного табору.

Після закінчення холодної війни загроза масштабного військового зіткнення в Європі була практично знята. Двічі упродовж 90-х pp. XX ст. приймалися нові стратегічні концепції НАТО (на самітах у Римі у 1991 р. та Вашингтоні у 1999 р.).

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) - міжнародна міжурядова організація, започаткована у 1973 р. як дипломатичний форум у складі 35 держав (так звана Нарада з безпеки і співробітництва в Європі). Рішення про перетворення НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі було прийнято у 1994 р. на Будапештській нараді. Свою діяльність вона почала з січня 1995 р.

67

У 90-х pp. XX ст. значно розширилося коло учасників ОБСЄ - до 55 держав. До складу організації були прийняті усі пострадянські держави, а також ті, що виникли на теренах колишньої Югославії.

Географічне розширення ОБСЄ сприяло інтеграції у світову спільноту нових держав і надало організації репрезентативного характеру, оскільки до неї входять держави не лише Європи, але й Північної Америки (США, Канада) та Центральної Азії.

Посилення євразійського виміру ОБСЄ можна вважати знаковою подією, насамперед з точки зору залучення організації до вкрай напруженого регіону.

Основні цілі ОБСЄ:

забезпечення миру і безпеки в Європі;

підтримка розрядки міжнародної напруженості;

дотримання у відносинах між країнами принципів міжнародного права;

забезпечення прав людини.

Організаційна структура ОБСЄ складна, що спричиняє певні труднощі в її діяльності.

Вищий структурний рівень репрезентує Нарада глав держав та урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Центральним керівним органом є Рада міністрів (у складі міністрів закордонних справ), що збирається на свої сесії щорічно. Керівна рада періодично скликається на рівні директорів політичних департаментів зовнішньополітичних відомств. Цей орган раз на рік скликається як Економічний форум ОБСЄ. Основний орган, який приймає поточні рішення і складається з постійних представників держав-учасників, - Постійний комітет (дислокується у столиці Австрії Відні).

Головна посадова особа ОБСЄ - Генеральний секретар, якого обирає на три роки Рада міністрів. Загальне керівництво оперативною діяльністю ОБСЄ здійснює голова Постійного комітету ОБСЄ.

Серед інших органів ОБСЄ слід назвати такі: Парламентська асамблея ОБСЄ; Комітет вищих посадових осіб; Верховний комітет у справах національних меншин; Комісія ОБСЄ з мирного врегулювання суперечок; Арбітражний і міжнародний суд ОБСЄ; Секретаріат ОБСЄ.

Характерні особливості ОБСЄ як міжнародної організації: відсутність традиційного установчого документа міжнародної організації (статуту) та консенсус як один з обов'язкових організаційних принципів. Внаслідок таких особливостей стає зрозумілою складність процесу розроблення та прийняття політичних рішень в ОБСЄ.

Значною мірою авторитет ОБСЄ зумовлений важливими рішеннями для започаткування безпекових процесів у Європі, що були прийняті на форумах Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Особливе значення має Заключний акт (1975 p., Гельсінкі), який визначив основні принципи взаємовідносин між державами.

68

У межах НБСЄ велися переговори щодо Договору обмеження звичайних збройних сил у Європі (1990 p.), який став важливим кроком в укріпленні стабільності на континенті.

На Гельсінській зустрічі у липні 1992 р. країни-учасниці прийняли рішення про заснування у Відні Форуму НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори про контроль над озброєнням, роззброєнням та зміцнення довіри.

На саміті у Будапешті (1994 р.) глави держав та урядів НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розроблення її концепції на XXI ст. На Стамбульському саміті ОБСЄ у листопаді 1999 р. була ухвалена Хартія європейської безпеки, яка грунтувалась на кількох політичних ініціативах:

посилення ролі ОБСЄ в операціях з підтримання миру;

ухвалення Платформи спільної безпеки;

створення груп швидкої експертної допомоги та співпраці з метою проведення широкомасштабних цивільних операцій;

розширення здатності ОБСЄ виконувати поліцейські функції;

створення Оперативного центру для планування і проведення операцій тощо.

Місії ОБСЄ працюють у багатьох країнах Європи, Кавказу і Центральної Азії. Разом з тим одним з важливих питань у діяльності організації залишається питання визначення її майбутньої ролі.

Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) була утворена підписанням 15 травня 1992 р. Ташкентського договору про колективну безпеку (ДКБ), учасниками якого стали 9 держав: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Російська Федерація, Таджикистан, Узбекистан. Україна приєдналася до нього як спостерігач, а Молдова та Туркменистан взагалі не підписали. Договір про колективну безпеку набрав чинності 20 квітня 1994 p., проте через розбіжності у поглядах і ставленні до колективних зусиль у військовій сфері практично не створив реального механізму взаємодії держав-членів, а плідна співпраця у військовій сфері відбувалася на рівні двосторонніх відносин.

У квітні 1999 р. протокол про пролонгацію дії Договору про колективну безпеку підписали лише шість держав (Азербайджан, Грузія та Узбекистан прийняли рішення про вихід з нього), але 16 серпня 2006 р. у Сочі було підписано рішення про повноправне приєднання (відновлення членства) Узбекистану до ДКБ.

На Бішкекській сесії ДКБ у жовтні 2000 р. було підписано Угоду про статус формувань сил і засобів системи колективної безпеки, затверджено План основних заходів із формування системи колективної безпеки країн-членів ДКБ на 2001-2005 pp. та Положення про робочу групу Ради міністрів

69

оборони ДКБ. Одночасно було прийнято рішення про створення Колективних сил швидкого розгортання Центральноазіатського регіону (КСШР ЦАР) колективної безпеки.

Зростання загроз на південних кордонах СНД дещо пожвавило практичну діяльність держав-членів у цій сфері: прийнято рішення саміту учасників ДКБ в Єревані (2001 р.) та вжито таких заходів - створено комітет начальників штабів, сформовано сили швидкого реагування, налагоджено військово-технічне співробітництво, готуються військові кадри для членів співдружності.

Рішенням керівників держав-учасників Договору на ювілейній сесії 13-14 травня 2002 р. у Москві підтримано ідею про перетворення Договору в Організацію ДКБ. Восени 2002 р. під час роботи саміту СНД (м. Кишинів) були підписані Статут Договору про колективну безпеку та Угода про правовий статус Організації договору про колективну безпеку.

На черговій сесії ОДКБ в м. Душанбе 27-28 квітня 2003 р. підписано ряд важливих документів, що створюють правові основи діяльності органів ОДКБ, зокрема, затверджено рішення про робочі органи ОДКБ, Постійну раду та Об'єднаний штаб.

Організація ДКБ є військово-політичною, має сприяти поглибленню співробітництва держав у військово-політичній і військово-технічній сферах, активній протидії будь-яким проявам міжнародного тероризму, релігійного екстремізму, незаконного обігу наркотиків, зброї, незаконної міграції та забезпечити безпеку і стабільність, територіальну цілісність і незалежність держав.

Основними органами ОДКБ є: Рада колективної безпеки (очолює один із президентів держав-членів ОДКБ); Постійна рада; Об'єднаний штаб; Генеральний секретар; Рада міністрів оборони; Комітет секретарів рад безпеки держав-членів ОДКБ.

З часу утворення ОДКБ зроблено чимало:

майже завершено формування нормативно-правової бази ОДКБ;

створено регіональні військові угруповання (Колективні сили швидкого розгортання збільшилися удвічі, поповнившись батальйонами Казахстану, Росії, Таджикистану та Киргизстану);

в інтересах ОДКБ працює об'єднана система ППО СНД;

з 1 січня 2004 р. розпочав роботу Об'єднаний штаб ОДКБ;

держави-члени організації накопичили досвід у боротьбі з міжнародним тероризмом (у тому числі і в контексті антитерористичної операції в Афганістані).

У столиці Казахстану Астані 18-19 червня 2004 р. відбулася сесія лідерів держав-учасників ОДКБ, а потім - спільне засідання Ради міністрів закордонних справ і міністрів оборони. Саміт підтвердив, що організація демонструє спроможність адаптуватися до геополітичної обстановки у світі, що швидко

70

змінюється, та посилює свій вплив на вирішення завдань колективної протидії тероризму та іншим загрозам безпеки держав-членів.

Президенти затвердили погоджений директивний документ щодо пріоритетних напрямів діяльності організації на 2004-2005 pp. Головними напрямками діяльності названі такі:

розроблення Концепції формування та функціонування механізму миротворчої діяльності організації (йдеться про миротворчу діяльність згідно з мандатом ООН);

вивчення можливостей створення основ взаємодії у форматі ОДКБ - НАТО;

започаткування механізму постачання воєнної техніки країнам-членам ОДКБ за внутрішньоросійськими цінами;

реалізація погоджених заходів з підготовки кадрів для силових структур країн-членів на пільговій та безоплатній основі.

Було також підписано дві угоди: про взаємне забезпечення збереження таємної інформації у межах ОДКБ та про оперативне облаштування території і спільне використання об'єктів воєнної інфраструктури держав-членів організації.

Принципово важливим напрямом діяльності ОДКБ залишається підтримання і розвиток робочих контактів і співробітництва з іншими міжнародними організаціями, що задіяні у сфері безпеки. Найбільш поглибленим зараз є діалог з ОБСЄ, триває робота з налагодження взаємодії з НАТО та Європейським Союзом.

Як підкреслив Генеральний секретар ОДКБ М Бордюжа у квітні 2004 p., ОДКБ не розглядає НАТО як протидіючу силу і потенційного противника.

Разом з тим лідери країн ОДКБ ще раз закликали Північноатлантичний альянс ратифікувати адаптований Договір про звичайні збройні сили в Європі, в тому числі й нових членів альянсу, які не є учасниками цього договору.

У практичну площину переходять і контакти з ШОС, що дуже важливо з погляду стабільності і безпеки в Центральноазіатському регіоні. До того ж у ШОС входять чотири країни ОДКБ - Росія, Казахстан, Киргизія і Таджикистан. Оглядачі міжнародних відносин все активніше озвучують тезу про можливість залучення до діяльності ОДКБ інших країн ШОС - Китаю та Узбекистану, які, проте, ще не відреагували на цю ініціативу.

Наскільки швидко буде зміцнюватися потенціал ОДКБ та поглиблюватися її діалог з іншими міжнародними організаціями, покаже час, але вже нині її активна позиція в регіональних і світових справах стала неабияким фактором забезпечення стабільності в зоні відповідальності організації.

71

Запитання для перевірки знань

1. Чим зумовлений особливий статус ООН і як він реалізується у сучасних міжнародних відносинах?

2. Які основні повноваження Ради Безпеки ООН?

3. Які держави входять до складу ШОС і які основні завдання організації?

4. Розкрийте основні цілі Ради Європи.

5. Дайте загальну характеристику СНД і ОДКБ.

6. Проаналізуйте історію утворення і основні завдання ОБСЄ.

Список літератури

1. Демчук П. О. Обережно, політичні міфи! / П. О. Демчук. - К. : Молодь, 2006. - 204 с.

2. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції: навч. посіб. / П. О. Демчук. - К. : ППП, 2004. - 264 с

3. Європейський Союз : підручник / за заг. ред. О. І. Пошедіна - К. : НАОУ, 2008. - 397 с

4. Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : підручник / О. А. Кириченко, В. Я. Шевчук, А. А. Мазаракі та ін. ; за заг. ред. Кириченка О. А. -[2-ге вид., перероб. і доп.]. - К. : Знання, 2008. - 518 с.

5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України : навч. посіб. / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 104 с

6. Міжнародні міжурядові організації : навч. посіб. [2-ге вид., доп. і випр.] ; за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 280 с.

7. Сайт Євразійського економічного співтовариства. -http://www.evrazes.com/ru

1. Сайт Європейського Союзу. - http://europa.eu

8. Сайт Організації договору про колективну безпеку. - http://www.dkb.gov. ru/-start/index.htm

10. Сайт Організації з безпеки і співробітництва в Європі. - http://www.osce.org

11. Сайт Організації за демократію і економічний розвиток (ГУАМ). -ttp://www. guam.org.ua/ru.phtml

12. Сайт Організації Об'єднаних Націй. - http://www.un.org

13. Сайт Організації Північноатлантичного договору. - http://www.nato.in

14. Сайт Представництва Європейської Комісії в Україні, Молдові та Бєларусі. -http://www.delukr.ee,europa.eu/home uk.html

15. Сайт Світової організації торгівлі. - http://www.wto.org

16. Сайт Шанхайської організації співробітництва. - http://www.sectsco.org