3.2. Механізми реалізації політики партнерства нато

Розширення форм і методів співпраці та сфери діяльності Організації Північноатлантичного договору є результатом нової політичної ситуації, яка склалася у світі після закінчення холодної війни. Відмова від системи безпеки на основі балансу сил двох супердержав передбачає інше розуміння та нові підходи до безпеки як такої. Світ не став безпечнішим, але кардинально змінилася структура викликів і небезпек, що вимагають і принципово нового реагування. Країни-члени Північноатлантичного альянсу постали перед асиметричними ризиками та джерелами небезпек: тероризмом, політичною та економічною нестабільністю країн, неконтрольованою міграцією, техногенними, гуманітарними та природними катастрофами, зростанням тиску екологічних проблем, міжнародною організованою злочинністю, торгівлею наркотиками і

182

людьми, енергетичною безпекою, гуманітарними кризами, голодом і епідеміями тощо. Крім цих проблем, залишилися невирішеними і "традиційні" загрози: розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї, засобів її доставления, технологій та компонентів її виробництва, збільшилися ризики виникнення локальних збройних конфліктів, у які може бути залучена велика кількість держав і не тільки цього регіону, загрозливих розмірів набула незаконна торгівля зброєю, масові порушення прав людини тощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації Альянсу.

Оновлення НАТО як провідної міжнародної воєнно-політичної організації необхідне не для існування самої організації, а більшою мірою є способом адаптації до нових вимог часу та потреб світового демократичного суспільства, активного пошуку шляхів вирішення складних, взаємопов'язаних проблем регіональної та глобальної безпеки як у Європі, так і у світі в цілому. Саме тому першочерговим є питання ролі, місця та можливостей Організації Північноатлантичного договору, міри відповідальності, яку готовий взяти на себе Альянс щодо вирішення безпекових викликів і загроз в цілому у світі.

Нові завдання привели до суттєвих внутрішніх та зовнішніх трансформаційних змін НАТО і цей процес триває: найсуттєвішими, на нашу думку, є вихід за межі євроатлантичного простору, кардинальні зміни підходів до без-пекової складової, її масштабів, сил і засобів досягнення, поліпшення взаємовідносин з країнами, які не є членами Альянсу.

Ще однією серйозною проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища стало збереження та розвиток її принципових засад існування: демократичних цінностей, відкритості, одностайності у прийнятті рішення, спільної відповідальності за безпеку кожної з країн-чле-нів. Саме ці принципи є основою взаємовідносин із країнами-партнерами, тому питання удосконалення вже започаткованих та розвиток нових форм і методів співпраці і як результат - подальше розширення НАТО за рахунок не тільки країн Центральної та Східної Європи, має на меті успішне протистояння глобальним загрозам; досягнення не тільки регіональної, а й глобальної стабільності; розвиток демократії в світі, зміцнення довіри, усунення загрози формування вакууму безпеки та джерел нестабільності; побудову нових ефективних, тривалих відносин з якомога більшою кількістю країн.

Сьогодні Організація Північноатлантичного договору взаємодіє з країнами-партнерами у різних форматах: Рада євроатлантичного партнерства, Програма "Партнерство заради миру", Середземноморський діалог, Стамбульська ініціатива співробітництва, План дій щодо членства в НАТО, Інтенсифікований діалог НАТО - ЄС, Комісія Україна - НАТО, Рада НАТО - Росія. Цьому досить широкому та дієвому співробітництву передувала важка і копітка організаційна робота, а набутий досвід лежить в основі подальшого розвитку Альянсу. Так, одним з перших дієвих механізмів пристосування

183

НАТО до нових умов та реалій Центральної і Східної Європи у 90-х роках XX ст. стала програма партнерства НАТО.

Першим кроком Альянсу на шляху розбудови справді безпечних відносин між країнами євроатлантичного регіону на основі співробітництва стало рішення Римської зустрічі у верхах у листопаді 1991 p., коли з метою започа-ткування форуму для структурованого діалогу була створена Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС). Вже у грудні 1991 р. за участю 16 кра-їн-членів Альянсу та 9 країн-партнерів відбулося її перше засідання, а з часом був налагоджений багатосторонній політичний діалог із залученням нових членів. Основною проблематикою обговорення та напрацювання пропозицій стали питання безпеки, оборонного планування, контролю над озброєнням, відносин між цивільними й військовими структурами, конверсії оборонної промисловості тощо, але навіть такий широкий спектр діалогу не давав можливості охопити всієї проблематики, а головне - узгодити різно-рівневі співвідношення країн та швидкість їх просування до визначених цілей. Саме тому на основі збереження та розвитку досягнутих успіхів у багатосторонньому діалозі виникла необхідність розвитку співробітництва між країнами-партнерами і НАТО на індивідуальній основі з урахуванням специфіки та інтересів кожної країни.

Відтак 30 травня 1997 р. у м. Сінтра (Португалія) була створена Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка зобов'язалася вирішити вищезазначені проблеми та створила рамкові умови для тіснішої участі країн-партнерів у процесі політичних консультацій з питань безпеки, зокрема врегулювання криз, регіональних проблем, контролю над озброєнням, поширенням зброї масового знищення та міжнародного тероризму. Були розглянуті питання оборонного характеру:

планування оборони, аспекти бюджету, оборонної політики і стратегії;

планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру;

готовність до боротьби зі стихійними і техногенними катастрофами.

Участь у Раді євроатлантичного партнерства та програмі "Партнерство заради миру" беруть і країни, які дотримуються нейтрального статусу - Швейца рія, Швеція, Фінляндія, Австрія, Ірландія.

На сьогодні країни-члени НАТО та країни-партнери регулярно проводять діалоги і консультації: наприклад, під час планування, проведення і здійснення політичного контролю над операціями під проводом НАТО у межах програми "Партнерство заради миру", що значно розширило масштаби, дієвість та довіру між країнами-членами НАТО та країнами-партнерами.

Внаслідок зведення до мінімуму всіх інституційних правил та бюрократичних перепон діяльність РЄАП стала надзвичайно гнучкою, підвищилася

оперативність у прийнятті рішень, почався пошук нових підходів до розв'язання проблем безпеки, що дозволило, незважаючи на значний перелік заходів, досить успішно вирішувати спільні серйозні проблеми, що хвилювали як країни-члени НАТО, так і країни-партнери, шляхом щомісячних зустрічей послів, зустрічі міністрів закордонних справ і оборони, які проводять двічі на рік, нерегулярних зустрічей глав держав та урядів, а також засідань країн-членів НАТО та окремих країн-партнерів.

Починаючи з 1999 p., країни-члени НАТО, незважаючи на брак директивних повноважень, почали залучати членів РЄАП до розроблення проектів спільної участі в операціях, не пов'язаних з колективною обороною. Мета співпраці полягала у тому, щоб країни-партнери у межах певних обмежень брали участь у прийнятті рішень щодо оперативного планування та пошуку механізмів ефективного командування операціями під проводом НАТО.

У листопаді 2002 р. на Празькому саміті було поглиблено співпрацю з оборонної реформи через Індивідуальний план дій партнерства як механізм задоволення потреб країн-партнерів у сфері реформ. Особливу увагу було звернено на активізацію політичного діалогу з країнами-партнерами та ширше їх залучення до планування, керівництва та нагляду за заходами. Затверджено План дій партнерства проти тероризму. Празькі досягнення розвинулися на Стамбульському саміті 2004 p.: оборонну реформу визнано головним пріоритетом євроатлантичного партнерства, для допомоги у розбудові ефективних і демократично відповідальних оборонних інституцій було розроблено План дій партнерства з розбудови оборонних інституцій.

Щоб усунути формальні прогалини у роботі, у 2005 р. було започатковано новий щорічний форум РЄАП з питань безпеки для обговорення вищими урядовими особами, парламентарями, громадськими діячами важливих питань безпеки.

Внески країн-партнерів в операції під проводом НАТО щоразу збільшуються, у квітні 2008 р. на саміті у Бухаресті було високо оцінено ці зусилля. Таким чином, Рада євроатлантичного партнерства має ефективний політичний і військовий інструмент у сфері підтримання безпеки. Подальший розвиток РЄАП сприятиме розширенню не тільки кола повноважень, а й урізноманітнить спектр форм та методів спільної діяльності країн-партнерів, зробить ці дії гнучкішими.

Невід'ємною складовою частиною діяльності Альянсу із забезпечення стабільної та цілісної європейської безпеки є започаткований у 1994 р. Середземноморський діалог. Шість країн цього регіону (Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко і Туніс) у 1995 р. прийняли запрошення і розпочали діалог із НАТО. На Мадридському саміті НАТО 1997 p. він набув нового, динамічнішого напряму розвитку через створення Групи середземноморської співпраці.

185

У квітні 1999 р. на Вашингтонському саміті, зважаючи на важливість, зацікавленість і перспективність подальшого розвитку Діалогу, керівники країн-членів Альянсу вирішили посилити його політичний і практичний виміри, звернувши особливу увагу на військову сферу співробітництва, де НАТО може надати допомогу. У 2000 р. до діалогу приєднався Алжир, що стало визнанням тісніших зв'язків та взаємозумовленості безпеки Європи та Середземномор'я і було покликано сприяти регіональній і глобальній безпеці, поліпшувати взаєморозуміння та довіру, розповсюджувати правдиві та вичерпні знання про НАТО серед країн Середземномор'я, створити добросусідські відносини між країнами-учасницями й Альянсом. Середземноморський діалог Альянсу запропонував усім країнам цього регіону однакову основу для дискусій та спільної діяльності.

Середземноморський діалог НАТО має переважно політичний характер. У межах діалогу на єдиній основі для обговорень та спільних видів діяльності передбачено багатосторонні зустрічі у кожному окремому випадку та двосторонні відносини між країнами-учасницями й Альянсом. Таким чином, доповнено та розширено інші подібні, але незалежні міжнародні ініціативи під егідою Є С та ОБСЄ.

Середземноморський діалог через регулярні двосторонні політичні дискусії та багатосторонні конференції на рівні послів дає можливість ведення політичного діалогу та налагодження практичного співробітництва НАТО з країнами-учасницями, плідного обміну поглядами з широкого кола питань щодо безпеки у цьому регіоні та майбутнього розвитку Діалогу.

Крім того, дослідників з країн-учасниць запрошують взяти участь у навчальних курсах, які проводять у школі НАТО в Обераммергау (Німеччина) й Оборонному коледжі НАТО в Римі, з питань підтримки миру, контролю над озброєнням, захисту довкілля, співпраці в галузі європейської безпеки. Рівень участі в Діалозі залежить безпосередньо від бажання країн та їх можливостей щодо самофінансування програм і проектів, які іноді частково фінансують члени Альянсу. Іншими заходами є: семінари, спеціально розроблені для країн-учасниць Діалогу, зокрема, з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій, зустрічі з провідними аналітиками, вченими, журналістами та парламентаріями від країн-учасниць при НАТО. Діалог зміцнює наукове співробітництво завдяки Науковій програмі Альянсу, вчених із цього регіону нагороджують інституційними стипендіями завдяки спонсорству НАТО.

Військовий вимір Діалогу наповнюється через участь країн у військових навчаннях як спостерігачів, у семінарах та робочих зустрічах, відвіданнях військових структур НАТО. Кораблі Постійних військово-морських сил НАТО у Середземномор'ї заходять у порти країн-учасниць Діалогу. Країни-учасниці Діалогу Єгипет, Йорданія та Марокко виділили своїх миротворців для участі в операціях під проводом НАТО у Боснії, Герцеговині і Косово.

186

Подальшого розвитку Середземноморський діалог набуває через процеси, започатковані у тісній співпраці з ним, доповнюючи і розширюючи міжнародні зусилля, до яких залучені країни цього регіону. Так, у 1995 р. 15 кра-їн-членів Європейського Союзу та країни Середземномор'я, що не є членами цієї організації (Алжир, Єгипет, Йорданія, Кіпр, Ліван, Мальта, Марокко, Сирія, Туніс, Туреччина та Палестинська Автономія) підписали в Барселоні Декларацію, де викладена структура Євро-Середземноморського партнерства. Барселонський процес передбачає партнерство в галузі політики і безпеки, створення спільної зони миру і стабільності, економічне і фінансове партнерство, соціальне, культурне і гуманітарне партнерство, створення до 2010 р. зони вільної торгівлі.

Таким чином, Середземноморський діалог є важливою складовою системи європейської безпеки, яка через широкий спектр співпраці та механізми взаємодії з Альянсом дозволяє поширювати стабільність, розвивати діалог між країнами-членами Діалогу і НАТО, обмінюватися поглядами щодо ситуації у Європі і Середземномор'ї.

Усвідомлюючи, що успішне протистояння новим викликам і загрозам можливе лише об'єднаними колективними зусиллями, як результат широкого міжнародного співробітництва Альянс продовжує розвивати мережу партнерів у сфері безпеки. Саме тому на зустрічі високого рівня у червні 2004 р. у Стамбулі було започатковано новий формат співпраці.

Стамбульська ініціатива співробітництва НАТО (СІС) має на меті сприяти довготерміновій глобальній і регіональній безпеці у формі практичного двостороннього співробітництва Альянсу з країнами Близького Сходу у сфері безпеки. В основі цього співробітництва лежать принципи відкритості, взаємних інтересів та спільного управління процесами, задоволення конкретних потреб країн регіону, доповнення, а не дублювання інших міжнародних ініціатив (ініціативи Групи восьми, ЄС, ОБСЄ).

На практиці це означатиме, що кожна країна Перської затоки на двосторонній основі зможе обрати чи зініціювати ті види і форми співпраці, які її зацікавлять: воєнне співробітництво, консультації у сфері воєнної реформи, оборонного, бюджетного планування, співробітництво у боротьбі проти тероризму та сфері нерозповсюдження ЗМЗ і засобів їх доставления, безпека кордонів, цивільне планування у надзвичайних ситуаціях тощо.

Бахрейн, Катар, Кувейт і Об'єднані Арабські Емірати вже приєдналися до ініціативи, інші країни продемонстрували свою зацікавленість в ній.

Для організації роботи була створена Група Стамбульської ініціативи з політичних радників країн-членів НАТО. Завдання групи полягає у визначенні процедур розроблення видів практичної діяльності та забезпеченні успішності їх реалізації, звітності перед Північноатлантичною Радою або Головним політичним комітетом НАТО, залученні країн до розроблення індивідуальних планів роботи та моніторингу їх виконання.

187

Лідери Альянсу досягли згоди щодо "еволюційного і поетапного" підходу до підготовки військовослужбовців з країн Близького Сходу, які працюють як партнери НАТО за програмою "Середземноморський діалог" і "Стамбульська ініціатива", започаткувавши Близькосхідну навчальну ініціативу.

Ще одним із результатів реалізації та розвитку політики партнерства НАТО на основі загальних інтеграційних процесів у сфері зовнішньої політики та безпеки Альянсу стала поступова побудова системи європейського політичного співробітництва, що на межі 90-х років XX ст. перейшла від політичного діалогу до поглиблення у бік трансформації та загальної спільної політики. Яскравим прикладом такої співпраці на основі спільних демократичних цінностей, військової та економічної доцільності є співпраця НАТО та Європейського Союзу.

Процеси трансформації Альянсу та розвитку партнерських відносин мають на меті побудову нової надійної системи безпеки й оборони, здатної подолати кризову ситуацію силами спільного міжрегіонального партнерства.

На квітневому саміті 2008 р. у Бухаресті країни-члени Альянсу відзначили важливість взаємодії НАТО з Європейським Союзом у сферах безпеки, оборони, боротьби з тероризмом, розвитку взаємопосилюючих військових спроможностей.

Трансформація НАТО, що тривала впродовж останнього десятиліття, ознаменувалася низкою далекоглядних ініціатив, серед яких найбільш знакова - започаткування особливих відносин з Росією, що є найважливішим у побудові нової стратегії міжнародних відносин Альянсу.

Таким чином, довіра, взаєморозуміння, узгодження інтересів і пошук компромісів стали основою для започаткування нового типу взаємовідносин: діалог став одним із найдієвіших механізмів співпраці Альянсу на сучасному етапі розвитку нових форм та методів спільної діяльності у сфері безпеки, переходом до практичної взаємодії у подоланні криз і знятті напруження, адекватною відповіддю новим викликам та загрозам. Розглянемо деякі з них детальніше.

Ефективним механізмом практичної взаємодії, індивідуалізованої на основі діалогу, стала програма "Партнерство заради миру", започаткована у січні 1994 р. Надання можливості країнам-партнерам, колишнім супротивникам Альянсу, розвивати двосторонні відносини з НАТО прискорили темп їх руху на шляху демократизації. Поглибилися політичні відносини між країна-ми-членами і країнами-партнерами. Крім того, створено умови для започаткування механізмів, за допомогою яких країни-партнери, за бажанням, могли брати участь у миротворчих операціях під проводом НАТО, що засвідчило важливість співробітництва за програмою ПЗМ та необхідність пошуку нового підходу до налагодження партнерства. Зокрема це стосувалося більш конкретних кроків зі створення широких можливостей для участі країн-партнерів у процесі прийняття рішень з метою охоплення ними усього діапа-

188

зону проблем партнерства, зосередження процесу партнерства на оперативних питаннях через необхідність своєчасного та ефективного реагування на виклики і загрози та залучення до співпраці усіх, у тому числі традиційно нейтральних країн євроатлантичного регіону, які бажатимуть брати участь у розбудові відносин із НАТО та доведуть свою цінність як учасники програми ПЗМ.

Таким чином, партнерство перетворилося сьогодні в одну з головних рис євроатлантичної безпеки. Участь країни-партнера у миротворчих операціях під проводом НАТО не тільки збагачує її збройні сили досвідом, але і значною мірою підносить міжнародний авторитет країни, засвідчує її прихильність ідеалам демократії, створює умови для подальшого внутрішньополітичного прогресу держави.

Важливим напрямком забезпечення стабільності у діяльності НАТО, країн-партнерів та інших держав є участь у боротьбі з тероризмом, проте глибока переконаність світового співтовариства у необхідності боротьби з цим явищем досі не стала основою успішного пошуку узгодженого рішення щодо форм та методів боротьби з тероризмом, тому відсутній єдиний могутній фронт ефективних засобів протидії кривавим актам насильства по всьому світу, в яких переважно гинуть невинні люди, дуже часто - діти. Окремі, навіть масштабні операції, здійснювані коаліцією під егідою Альянсу, не дають сподівань на вирішення цієї проблеми у найближчому майбутньому.

Одним з найважливіших аспектів практичної взаємодії у трансформації НАТО стало рішення про проведення операцій з підтримки миру та врегулювання кризових ситуацій у євроатлантичному регіоні та за його межами після трагічних подій 11 вересня 2001 р.

Якщо на Балканах, де перша операція НАТО розпочалася у 1995 p., нестабільність та конфлікти прямо загрожували інтересам членів Альянсу і загальноєвропейському миру та безпеці, то розпочавши операцію з підтримки миру в Афганістані, Альянс продемонстрував готовність відповідати на виклики безпеці за межами традиційної зони своєї відповідальності. На зустрічі міністрів іноземних справ, що відбулася 22 квітня 2006 p., Генеральний Секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер заявив: "Оскільки НАТО здійснює свої операції на стратегічній відстані, це означає, що існує необхідність діалогу з іншими зацікавленими націями ... НАТО стає альянсом з глобальними партнерами".

Географія та спектр діяльності НАТО за останні роки значно розширилися: миротворча операція в Афганістані, підготовка іракських сил безпеки, матеріально-технічне забезпечення місії Африканського союзу в Дарфурі (Судан), надання допомоги постраждалим від цунамі в Індонезії, жертвам буревію "Катрін" та землетрусу в Пакистані.

Кардинально змінився підхід до активності Альянсу. Кращим, а іноді єдиним засобом захисту від загрози з віддаленого регіону світу є його знеш-

189

кодження. Така концепція передбачає не тільки комплексне застосування силового ресурсу, але і залучення інших сил та засобів держав, які не є членами НАТО: доставления гуманітарної допомоги, евакуація постраждалих, управлінська діяльність, стримування, розвідка у межах миротворчої операції, професійна підготовка місцевих сил безпеки тощо.

Альянс виступає як провідна міжнародна воєнна організація, здатна об'єднати кращі можливості передових країн світу, зацікавлених у глобальній стабільності. В основі подальших кроків лежить ініціатива США і Великобританії щодо встановлення ''Глобального партнерства" між НАТО і не-європейськими країнами для розширення діалогу з іншими найбільшими демократичними країнами - Австралією, Бразилією, Індією, Новою Зеландією, Південною Кореєю, Японією, які розділяють цінності НАТО і переслідують однакову мету.

Операції на Балканах, в Афганістані й Іраку виграли від участі в них країн, що не є членами НАТО: Південна Корея, Японія, Австралія спрямували численні та добре підготовлені контингенти на підтримку зусиль НАТО; Бразилія, Індія та ПАР зробили суттєвий внесок у миротворчі операції по всьому світу, не будучи пов'язаними з Альянсом договірними обов'язками. Тому постало питання юридичного оформлення взаємодії, що надасть відносинам ряд переваг:

поступове розширення НАТО за рахунок країн-партнерів є більш прийнятним та ефективним, ніж ситуативне створення коаліційних сил для вирішення конкретної проблеми;

європейських військових контингентів вже сьогодні не вистачає для завершення розпочатих (Афганістан) та проведення нових місій (Судан, Конго та інші), кваліфікованість військових союзницьких сил досить важлива і впливає на успішність всієї операції;

формальне членство полегшить організацію та співробітництво у межах воєнних операцій, наприклад взаємодія всередині альянсу узгоджується спільним плануванням, проведенням навчань та участю в попередніх операціях.

Одним з подальших кроків на шляху "Глобального партнерства" може бути створення Ради з глобального партнерства НАТО, подібної до Ради євроатлантичного партнерства. Однак, ці плани викликають і ряд запитань: набуття нової сутності Організацією Північноатлантичного договору, можливість ослаблення трансатлантичних зв'язків і зниження гарантій безпеки, нерозуміння нових кроків Альянсу деякими представниками міжнародної спільноти.

Як показав досвід, Альянс потребує посилення контактів та співпраці з країнами, що не є членами Альянсу, але готові брати участь в операціях НАТО-Саме тісна взаємодія у галузі безпеки є прикладом необхідного сьогодні співробітництва. На думку експертів, успіхи НАТО в минулому пояснюються пов'язаністю держав-учасниць обов'язками вірності загальним цілям безпеки

190

та політико-економічним принципам демократії. Сьогодні з'явився ряд країн, які дотримуються цінностей Альянсу і готові розділити його відповідальність та допомогти у вирішенні глобальних проблем, було б неправильно не надати їм такої можливості.

Таким чином, механізми партнерства, започатковані Альянсом у межах трансформаційних процесів, є дієвими засобами розбудови нової системи безпеки та стабільності в Європі, реальною основою для розширення та поглиблення контактів між НАТО та країнами-партнерами, засвідчують правильність обраного курсу, надають оптимізму та натхнення в оцінці перспектив майбутнього регіональної та глобальної безпеки.

Запитання для перевірки знань

1. Чим викликана необхідність діяльності НАТО щодо забезпечення стабільності в євроатлантичному регіоні та світі в цілому?

1. Які питання вирішує Рада євроатлантичного партнерства?

2. Назвіть особливості діяльності НАТО у межах Середземноморського діалогу.

3. У чому полягає Стамбульська ініціатива?

4. Яке місце займає програма Партнерство заради миру в діяльності Альянсу?

5. Що таке "глобальне партнерство"?

Список літератури

1. Довідник НАТО. - Брюссель, 2006. - 383 с.

2. Європейський Союз / за заг. ред. О. І. Пошедіна, - К. : НАОУ, 2008. - 397 с

3. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України : навч. посіб. / за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 104 с

4. Міжнародні міжурядові організації : навч. посіб. [2-ге вид. доп. та випр.] ; за заг. ред. О. І. Пошедіна. - К. : НАОУ, 2008. - 280 с

5. Палій О. Навіщо Україні НАТО? / О. Палій. - К. : Дніпро, 2006. - 144 с

6. Абрамов В. І. Україна-НАТО в запитаннях і відповідях / В. І. Абрамов, О. Ф. Деменко, П. О. Демчук та ін. - Черкаси : Відлуння-Плюс, 2006. - 56 с

k 7. Сайт Організації Північноатлантичного договору. - http://www.nato.int.