Список літератури

1. Арон Р. Мемуары. 50 лет размышления о политике / Р. Арон. - М : Ладомир, 2002.-873 с.

2. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти : монографія / О. С Бодрук. - К. : НІПМБ, 2001. - 300 с

3. Демчук П. О. Обережно, політичні міфи! / П. О. Демчук. - К. : Молодь, 2006. -204 с

4. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції : навч. посіб. / П. О. Демчук. - К. : ППП, 2004. - 264 с

5. Киссинджер Г. Дипломатия [пер. с англ.] / Г. Киссинджер. - М. : Ладомир, 1997.-848 с.

6. Кононенко С. Теорія міжнародних відносин в системі суспільних дисциплін. Антологія творчих досягнень / С. Кононенко. - К. : Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. 2004. - Вип. 1. - С 197-199.

7. Международные отношения: теории, конфликты, движения, организации / П. А. Цыганков, Г. А. Дробот, М. М. Лебедева и др. ; под ред. проф. П. А. Цыганкова : уч. пособ. Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: Альфа-М: ИНФРА-М, 2008. - 320 с.

8. Мировая политика : Учебник для вузов / М. М. Лебедева. - 2-е изд., испр. и доп. - М. : Аспект Пресс, 2007. - 365 с.

17

9. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України : навч. посіб. / під заг. ред. В. І. Коряка. - К. : НАОУ, 2008. - 104 с

10. Міжнародні міжурядові організації : навч. посіб. [за заг. ред. О. І. Пошедіна] [2-ге вид., доп. та випр.]. - К. : НАОУ, 2008. - 280 с

11. Цыганков П. А. Теория международных отношений : учеб. пособие / П. А. Цыганков. - М. : Гардарики, 2004. - 590 с.

1.3. Сучасні підходи до забезпечення міжнародної, регіональної та національної безпеки

Питання міжнародної, регіональної та національної безпеки постійно перебувають у центрі уваги глав держав, урядів, суспільств, міжнародних організацій, світового співтовариства. Традиційно протягом багатьох століть безпека держави пов'язувалася з воєнними приготуваннями до відбиття можливої агресії ворога, збереженням територіальної цілісності та суверенітету.

Наприкінці 50-х років XX ст. погляди на війну та використання збройних сил як розумне знаряддя продовження політики засобами збройної боротьби (класична формула Карла фон Клаузевиця, висунута 1831 р. у книзі "Про війну") почали змінюватися. Більш реальною стала думка про те, що за умов ядерного протистояння значні за чисельністю війська на основі загального військового обов'язку застаріли. Метою збройних сил має бути відвернення великої війни, яка веде до тотального знищення.

Відомі фахівці - Г. Кіссінджер, А. Бофр, Б. Ліделл-Гарт та ін. - виступили з концепцією обмеженої війни, на основі якої у 1961 р. було розроблено стратегію гнучкого реагування. її системоутворюючим елементом виступало ефективне ведення локальних воєн (збройних конфліктів, зіткнень, обмежених політичними і воєнними цілями, територією, бойовими силами і засобами). Основною причиною американського втручання у локальні конфлікти виступала необхідність обмеження впливу міжнародного комунізму. Для зручнішого використання збройних сил керівництво НАТО класифікувало локальні (обмежені) війни на збройні конфлікти, обмежені територією, війни із застосуванням звичайних бойових засобів, обмежені ядерні війни. З 1967 р. стратегія гнучкого реагування стала в НАТО офіційною, однак була доволі гіпотетичною і не мала в основі конкретного й виваженого плану.

Більш ефективним виявився підхід француза А. Бофра. Його тотальна стратегія включала об'єднану, узгоджену за місцем, часом, напрямками, формами та методами політичну, економічну, дипломатичну діяльність західних країн, а також загрози застосування і навіть практичне використання збройних сил. Головним слід вважати висновок вченого про те, що в майбутньому пріоритети будуть належати непрямій стратегії, коли протистояння

18

суб'єктів політики трансформується у "війни в мирний час", а домінуючим стане психологічний фактор.

У 1973 р. США створили "Доктрину тренінгу та командування" (TRADOC), яка стала базою освітніх систем для військовослужбовців неко-муністичного світу. У 1976 р. на її основі було розроблено доктрину активної оборони. Нова доктрина повітряно-наземної операції вперше була надрукована 25 березня 1981 p., a 20 серпня 1982 р. - головний статут Сухопутних військ (FM 100-5 "Операції"').

Протягом 80-х років XX ст. під впливом американських розробок у за-хідній воєнно-теоретичній думці поділяють воєнні конфлікти за інтенсивністю: високої, середньої та низької інтенсивності.

Консенсус щодо інтенсивності воєнних конфліктів був нетривалим: одні фахівці брали до уваги кількісні показники (масштаб бойових дій, чисельність військ або їх відносну частку до населення), інші - якісні (політичні цілі, національні інтереси, ідеали), треті висували на перший план можливості зброї, четверті - економічні та технологічні досягнення країни, п'яті - акцентували увагу на освітньому рівні суспільства і т. д.

Під "конфліктами низької інтенсивності" розуміли конфронтацію, що не переходить до війни, яка мала широкий спектр від підривної діяльності до застосування сили з використанням комбінованих методів.

Поширення "конфліктів низької інтенсивності" обумовлювалося не тільки протистоянням СРСР - США, але й потребою напрацювання методики відбиття нових локально-регіональних загроз, пошуком нових форм проектування воєнної сили і політичного впливу в тих чи інших регіонах.

Ще до геополітичних змін поняття "конфлікт низької інтенсивності" критикували за обмеженість. Визначена класифікація призводила до реальних оперативних проблем, зокрема союзники США по НАТО часом гіпотетично вважали себе об'єктом низькоінтенсивної підтримки з боку лідера блоку.

Суперечності щодо низькоінтенсивного конфлікту відобразилися у документі Об'єднаного комітету начальників штабів США (JCS Pub-2) 1986 p., де воєнні конфлікти класифікували за двома головними категоріями: звичайне ведення війни; воєнні операції короткотривалої війни.

У 1990 р. заново визначені так звані "головні стани", а саме: мирні змагання; конфлікт; війна. Передбачалося, що кожний з них характеризуватиметься схожістю за змістом і технологіями підготовки, планування, масштабами застосування військ (сил), певним типом військових операцій, алгоритмом діяльності військ та ін.

Прагнення подолати невизначеність поняття "воєнний конфлікт" матеріалізувалося в новій версії статуту США FM 100-5 "Операції" (1993), де весь спектр операцій було поділено на "War" - "Війна" та "Operations Other Than War (OOTW)" - "Операції, що не є війною".

19

"Операції, що не є війною" поділялися таким чином: /. Внутрішні підтримуючі операції:

а) допомога під час стихійного лиха;

б) допомога у заходах, пов'язаних з охороною навколишнього середо вища;

в) підтримка органів, що запроваджують закон та наглядають за його дотриманням - протинаркотичні операції; заворушення серед цивільних; бо ротьба проти тероризму;

г) допомога спільноті. 2. Миротворчі операції:

а) підтримка дипломатії - збереження миру; превентивна дипломатія; побудова миру;

б) операції для запровадження миру;

в) операції для відновлення миру;

г) гуманітарна допомога.

Після розвалу СРСР концепція "операцій, що не є війною" співпала з ідеєю розповсюдження або просування демократії, яку гаряче підтримувала адміністрація президента Б. Клінтона, на тлі усвідомлення Америкою себе як єдиної наддержави сучасності.

Зазначимо, "операції, що не є війною", за своїми підходами чітко вбудовуються в класифікацію, запропоновану у 1990 р. у JCS Pub 3-0 (мирне змагання; конфлікт; війна). Не випадково у новій версії документа JCS Pub 3-0 (1995) воєнні операції поділили на війну та воєнні операції, що не є війною (Military Operations Other Than War - MOOTW).

Однак пізніше було прийнято рішення щодо обмеження використання такого поділу, оскільки різниця між "війною" та "воєнними операціями, що не є війною" дуже складна і суперечлива.

14 червня 2001 р. у США була прийнята нова версія статутів "Операції" (FM 3-0 "Operations"), які включають 4 типи операцій: наступальні, оборонні, стабілізуючі, підтримуючі.

Все вищезазначене належить швидше до способів і форм боротьби, яка переважно розглядає традиційні (класичні) види загроз. Після гучних терористичних актів 11 вересня 2001 р. у доктрині Дж. Буша (молодшого) (вересень 2002 р.) сучасну загрозу почали розглядати як інтегральну комбінацію радикалізму і технологій та визначати прагненням політичних і релігійних екстремістів отримати доступ до зброї масового ураження. З часом основоположні доктринальні тези під впливом нових реалій міжнародних відносин почали складати нову композицію, суттєво трансформуючи зміст принципових положень. Нині вони мають три центральних елементи:

агресивна конфронтація (якщо необхідно - воєнні дії) з країнами, що підтримують тероризм і мають намір забезпечувати терористів зброєю масового ураження;

20

тверде обстоювання права США вчиняти такі дії, незважаючи на опозицію стратегічних партнерів та міжнародних інститутів;

активне просування демократії у світі, особливо на Близькому Сході, та застосування за необхідності воєнної сили проти диктаторських режимів. При цьому деякі дослідники стверджують, що Президент США поставив воєнну могутність у центр стратегії національної безпеки.

Логічним продовженням цієї політики стали широкомасштабні воєнні дії на Близькому Сході (спочатку в Афганістані, а потім - в Іраку). Президент США Дж. Буш 20 березня 2003 р. оголосив про початок війни з Іраком, рішення про застосування військової сили проти Іраку підтримали 45 держав світу.

За підрахунками Дослідницької служби Конгресу США, вартість підготовки й утримування одного американського солдата в Іраку протягом року становить $390 тис. Нині в Іраку розташовані 75 вели ких військових баз США.

Нині в Іраку перебувають контингенти з 26 держав, включаючи США, крім того - невелика кількість військовослужбовців з декількох країн блоку НАТО, які, однак, не входять до складу коаліційних сил.

З Іраку свої війська вивели Іспанія, Україна, Японія, Таїланд, Гондурас, Домініканська Республіка, Угорщина, Нікарагуа, Сингапур, Норвегія, Португалія, Нова Зеландія, Філіппіни, Тонга й Ісландія. Інші країни суттєво скоротили свої контингенти.

Розміри оборонних витрат на ведення сучасних воєн не можуть не вражати. Зокрема, палата представників конгресу США на засіданні 22 травня 2008 р. при 384 голосах "за" і 23 "проти" затвердила оборонний бюджет країни на 2009 р. у розмірі $602 млрд, а Сенат Конгресу США схвалив виділення $162 млрд на продовження війни в Іраку й Афганістані.

Слід зазначити, що кількість жертв лише американських військовослужбовців в Іраку у травні 2008 р. перевищила 4 тис. чол., а поранених та контужених - 30 тис. чол. Приблизно кожний третій американський військовослужбовець, що повернувся з Іраку, має серйозні психологічні проблеми. Необхідно також зауважити, що в Іраку загинули 174 британських солдати й офіцери, 33 військовослужбовці з Італії, 23 - з Польщі, 18 - з України, 13 - з Болгарії, П-з Іспанії, 7 - з Данії, 5 - із Сальвадору, 4 - з Латвії, 3 - з Румунії, по 2 - з Австралії, Естонії, Нідерландів і Таїланду, по одному із Чехії, Угорщини, Південної Кореї, Казахстану й Грузії. Серед контрактників і цивільних службовців налічується близько 600 убитих іноземців (вони мали паспорти десятків держав світу).

Значні зусилля спрямовуються на підготовку іракських національних сил безпеки: чисельність поліції нині становить 200 тис. чол., збройних сил і

21

Національної гвардії- близько 195 тис, прикордонників - 28 тис. (для порівняння: у 1991 р. чисельність іракської армії досягала 900 тис, у 2001 р. -майже 430 тис).

Нині безпеку Іраку також забезпечують майже 91 тис. іракців, яких американські військові називають "стурбованими мирними жителями", близько 72 тис. з них діють за офіційним контрактом з командуванням американських військ.

Нині поняття безпека має ширший зміст, ніж раніше. Провідні експерти світу вважають найнебезпечнішими викликами сучасності такі: глобальний тероризм; розповсюдження зброї масового ураження; конфлікти у нестабільних регіонах; вичерпання енергоресурсів та запасів мінералів; забезпечення населення планети питною водою; глобальні зміни клімату; світова продовольча криза; розповсюдження епідемій та небезпечних хвороб серед людей і тварин; організована злочинність; наркобізнес, торгівля людьми та їх органами; нелегальна міграція; забруднення навколишнього середовища тощо.

У Концепції національної безпеки РФ, затвердженій указом Президента РФ № 24 від 10 січня 2000 p., зазначено, що стан вітчизняної економіки, недосконалість системи організації державної влади й цивільного суспільства, соціально-політична поляризація російського суспільства і криміналізація суспільних відносин, зростання організованої злочинності та збільшення масштабів тероризму, загострення міжнаціональних і ускладнення міжнародних відносин створюють широкий спектр внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці країни.

У травні 2008 р. на презентації Білої книги Франції вперше за всю історію країни головною загрозою національній безпеці визначена внутрішня - можливість здійснення на території Франції терористи чних актів.

Схожий перелік загроз міститься у концепціях (стратегіях) переважної більшості країн світу. Отже, слід з'ясувати взаємозалежність понять "безпека" та "загроза".

У найширшому розумінні безпека - це стан захищеності від загроз ключовим цінностям. Необхідно мати на увазі, що "загрозу" найчастіше розглядають як частину більш широкого поняття "небезпека". Різницю між ними найлегше побачити у військовій сфері. Воєнна небезпека - це потенційна можливість виникнення війни або збройного конфлікту, а воєнна загроза - це реальна загроза воєнного нападу.

Для визначення ступеня загрози у стратегічному плануванні США використовують три терміни: "загроза" {"threat"), "виклик"("с/га//е^е") і "ризик" ("risk"), які визначають можливості будь-якої країни, групи країн або явищ,

22

процесів загрожувати ("загроза"), протидіяти ("виклик") або певним чином заважати ("ризик") досягненню цілей національної безпеки.

На Заході загрозу розглядають як комплекс викликів, ризиків та небезпек. Іноді до них додають певні прикметники, наприклад: безпосередня загроза, близька загроза, потенційна загроза. Деякі автори вважають, що виклик є потенційною загрозою.

Підкреслимо, що при визначенні безпеки акцент роблять, насамперед, на захищеності - наявності засобів та організаційних заходів, інститутів, домовленостей з партнерами тощо.

Небезпека загрожує самому існуванню індивіда або соціальному організму, відтак у суб'єктів безпеки спрацьовує інстинкт самозбереження. Отже, поняття "безпека" об'єднує два поняття "загрози - захист від них". Залежно від об'єкта загрози та вимог захисту мова йде про такі категорії:

"безпека людини" як індивіда - від фізичного знищення до втрати культурної ідентичності;

"безпека групи людей" (безпека соціальної групи, зокрема етнічної, релігійної тощо);

"безпека суспільства";

"національна безпека";

"регіональна безпека";

"глобальна безпека" (безпека всього світового співтовариства).

Визначені за рівнем інтересів особиста, колективна, національна, регіональна й глобальна безпеки тісно пов'язані - вони є елементами єдиної цілісної системи безпеки, в якій глобальна безпека займає верхній структурний рівень.

Зміст і обсяг національної безпеки відрізняються від державної за охопленням системи інтересів громадян, організацій і соціальних структур. На її рівні розглядають суспільну безпеку як стан і підтримання громадського порядку, безпеку державного ладу, продовольчу безпеку та ін. При збігу інтересів або відсутності антагоністичних протиріч між різними соціальними групами можливий збіг державної та національної безпеки.

Національна безпека як категорія політичної науки відбиває зв'язок безпеки з націями, тобто з певною територіально-державною спільністю, заснованою на стійких соціально-політичних, економічних, культурних та інших зв'язках. У цьому випадку націю розглядають як спільність за належністю до певної держави, яка може включати безліч національностей, що являють собою громадянську спільність людей зі своїми традиціями, правами, культурою. Таким чином, національна безпека характеризує стан цих націй як цілісної системи, що включає суспільні відносини й суспільну свідомість, інститути суспільства, їх діяльність, що сприяють або перешкоджають реалізації національних інтересів у конкретній історично сформованій обстановці.

23

Отже, національна безпека - це певний рівень захищеності життєво важливих інтересів окремих громадян, соціальних груп, усього суспільства й держави, а також національних цінностей і способу життя від широкого спектру реальних зовнішніх і внутрішніх загроз політичного, соціального, економічного, військового, екологічного, технологічного й іншого характеру. Це такий рівень захищеності, що забезпечує суверенітет і територіальну цілісність держави, стабільність суспільства, благополуччя особистості й гарантує можливість прогресивного розвитку нації. При цьому нації розглядають як спільність за належністю до певної держави, що складається із трьох компонентів: особистості, суспільства й самої держави як сукупності інститутів управління.

Під національними цінностями розуміють належну народам країни матеріальну, інтелектуальну і духовну власність, що складає основу їх існування й розвитку.

Національний спосіб життя - історично сформовані, широко розповсюджені й стійко укорінені форми соціальної та індивідуальної поведінки, морального устрою та оцінок, руйнування яких призводить до втрати самобутності.

Ще у 1943 р. американський політолог і журналіст Уолтер Ліппман дав одне з початкових визначень поняття національної безпеки: "Держава перебуває у стані безпеки, коли їй не доводиться приносити в жертву своїх інтересів з метою запобігти війні і коли вона спроможна за допомогою війни захистити ці інтереси у випадку зазіхання на них".

Першими поняття національної безпеки почали використовувати США. Вони радикально реформували органи державної влади відповідно до "Закону про національну безпеку", підписаного президентом Г. Труменом 26 липня 1947 p.: міністерство оборони, органи розвідки (з'явилося ЦРУ, управління з мобілізації матеріальних і людських ресурсів), утворили вищий воєнно-політичний орган - Раду національної безпеки. Дуже швидко поняття "національна безпека" прийняли у структурах НАТО і воно стало предметом "високої політики", головним об'єктом досліджень міжнародних відносин.

Тривалий час у Радянському Союзі у словнику міжнародних відносин зберігалася традиційна термінологія - "війна", "мир", "оборона", хоча мова йшла про комплексну сферу безпеки. Політбюро, ЦК КПРС, Військово-промислова комісія в СРСР фактично виконували ті ж функції, що і Рада національної безпеки у США. Лише після 1985 р. поняття "національна безпека" увійшло у широкий вжиток.

Початок теоретичної дискусії щодо сутності і змісту поняття "загальна безпека" було покладено у 1983 р. статтею американського професора Річар-да Ульмана з Прінстонського університету, який зазначив, що вузьке визначення національної безпеки відводить від невійськових загроз, а деякі найне-безпечніші з них можуть виходити зсередини самої держави.

24

Того ж 1983 р. була надрукована робота англійського вченого Беррі Бу-зана під назвою "Народ, держава і страх". Точкою відліку для розуміння безпеки виступала особистість. При цьому автор вважав, що за певних обставин сама держава може стати основним джерелом небезпеки для окремої людини, а інтереси безпеки особистості і людини можуть не тільки не співпадати, а й серйозно суперечити. Ці ідеї стали основою нового (його ще називають пост-вестфальським) підходу до вивчення проблем безпеки, який отримав назву "безпека людини".

Термін "безпека людини" набув популярності й адаптувався у свідомості завдяки "Звіту про розвиток людства", підготовленому 1994 р. програмою розвитку ООН, а також Хартії європейської безпеки, прийнятий на саміті ОБСЄ в Стамбулі 19 листопада 1999 р. Поряд з цим терміном дуже часто використовують термін "людський вимір".

Нові співвідношення між національною безпекою і безпекою людською були закріплені в концептуальних документах багатьох країн, у першу чергу - посткомуністичних держав Східної Європи і колишнього СРСР.

У законі Російської Федерації "Про оборону", прийнятому 31 травня 1996 p., уведене офіційне визначення національної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Таке ж визначення записано в концепції національної безпеки РФ від 10 січня 2000 р. Аналогічну дефініцію можна знайти в Законі України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 p.: "національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам" (ст. 1).

Система національної безпеки формується, функціонує і розвивається під впливом багатьох об'єктивних і суб'єктивних, зовнішніх та внутрішніх факторів.

Системою факторів національної безпеки називають сукупність природних, кліматичних, соціальних, політичних, економічних, екологічних, науково-технічних, інформаційних та інших умов, під дією яких розвиваються всі соціальні процеси в країні і які впливають на національ ну безпеку.

25

Під фактором розуміють причину, рушійну силу якогось процесу, що визначає його характерну або одну з характерних рис.

Основними факторами національної безпеки є:

економічні - трудові ресурси, засоби праці, її знаряддя (основні виробничі фонди), виробнича і соціальна інфраструктура (енергетика, транспорт тощо), рівень життя народу, стратегічні запаси;

соціально-політичні - обумовлюють формування систем розселення, вирівнювання економічного розвитку суб'єктів країни, розв'язання національних і культурних завдань тощо;

соціально-демографічні - віковий склад населення, рівень освіти, правової і політичної культури, показники народжуваності й смертності, щільність і склад населення, рівень охорони здоров'я;

етнографічні - національний склад суспільства, розселення етносів, народжуваність і смертність різних етносів, культура міжнаціонального спілкування, ступінь нерівномірності соціального, політичного й економічного розвитку етносів;

суспільно-політичні ~ рівень розвитку держави, суспільства, культури політичних рухів і партій, недержавних інститутів;

природно-кліматичні - паливно-енергетичні, мінерально-сировинні, лісові, водні, земельні, біологічні ресурси, кліматичні умови, рельєф місцевості, характер Грунтів тощо;

фактори, що синтезують вплив економічних і природних умов - форми суспільної організації виробництва, спрямованість політики держави на підтримку різних форм власності, сукупність заходів і цілеспрямований вплив на збереження й відновлення природних умов і ресурсів, а також елементів економічної системи, що забезпечує чистоту довкілля, виробничих процесів;

науково-технічні - нерівномірність розвитку фундаментальних і прикладних, гуманітарних і природничих наук, ступінь використання високих технологій, деградація науки через низьке фінансування, відхід з науки або виїзд за кордон перспективних учених, науково-технічний і виробничий потенціали, технологічна самостійність, використання досягнень НТП, ігнорування при розробленні внутрішньої і зовнішньої політики результатів досліджень гуманітарних наук тощо;

екологічні - отруєння поверхні Землі й атмосфери внаслідок людської діяльності, техногенних катастроф; застосування недосконалих технологій у промисловості, сільському господарстві, енергетиці, транспорті; періодичне виникнення великих зон екологічних лих і катастроф; деградація відновлюваних природних ресурсів; використання території країни для розміщення шкідливих відходів промисловості інших держав;

інформаційні та інформаційно-психологічні - спрямованість руху ін формаційних потоків, емоційна забарвленість інформації, викидання в інформаційний простір шкідливої інформації, захищеність таємниці, інформаційно-психологічний вплив;

26

воєнно-політичш - військова могутність держави, воєнний потенціал воєнна політика, боєготовність збройних сил, воєнно-технічні досягнення' оснащеність збройних сил сучасними зразками зброї та військової техніки моральний і психологічний стан особового складу;

геополітичні - розмір та освоєння території країни, протяжність і стан державних кордонів, характер відносин із сусідніми країнами, геостратегічна інфраструктура.

Під впливом глобалізації, глибоких структурних змін у системі міжнародних відносин, трансформації воєнно-політичних блоків, насамперед НАТО, кордони між національною, регіональною та міжнародною безпекою суттєво розмиваються. Стає проблематичною чітка ідентифікація джерела загроз, її асоціація з певними країнами та групами країн.

Конфліктогенність регіонів відчутно нерівномірна в історичному та географічному вимірах. Найбільш кризовими регіонами планети після закінчення Другої світової війни вважаються Близький Схід, Південна Азія, Африка, Центральна і Південна Америка. Якщо розглянути це питання в історичній ретроспективі, то виявиться, що з 1816 р. і до закінчення Першої світової війни найбільша кількість збройних конфліктів припадала на Європу. При цьому конфігурація міжнародної системи не дуже позначалася на кількості воєн та збройних конфліктів.

Сучасні прихильники реалізму вважають головною причиною регіональної нестабільності та виводять рівень протистояння держав саме з існуючої конфігурації міжнародної системи (одно-, дво- або багатополярної). Так, на думку Д. Міршеймера, Європа після розпаду біполярного світу (США - СРСР) знову стала більш схильною до війни.

У пошуках прийнятних пояснень регіональної нестабільності вчені звертаються до географічних розмірів, типів політичного режиму, рівня соціальної мобільності суспільства, торгівлі, воєнних витрат (Д. О'Лоуглін і Л. Анселін), щільності населення та рівня урбанізації (С. Бремер, Д. Сінгер, У. Лютербачер) тощо.

Визначаються спроби дослідження впливу регіональних нормативних обмежень на війни та воєнні конфлікти. Так, багато фахівців проаналізувавши конфлікти у Європі впродовж майже півтора століття, відмітили пульсуючий характер впливу нормативних обмежень.

Неодноразово вчені намагалися виявити цикли конфліктів та воєн у регіонах, тобто знайти їх певну періодичність. На основі аналізу ймовірних циклів воєн у Європі за останні п'ять століть Л. Фаррар класифікував їх як "пробні" (мінімальне насильство і незначні зміни), "регулюючі" (середній ступінь насильства, який не загрожує існуючій ієрархії держав) та "гегемо-ністичні" (масове насильство, зміна статусу держав).

Цікаві висновки містяться у працях, присвячених процесу поширення конфлікту всередині держави за її межі. Цього питання торкалися С. Спілер-

27

ман, С. Ліберсон, А. Сілвермен, що отримали занадто суперечливі та неузгод-жені результати.

Водночас слід зауважити, що причинно-наслідкові зв'язки, умови, взаємовпливи міждержавних відносин розрізняються і мають суттєві регіональні особливості.

Відтак проблеми регіональної стабільності слід аналізувати як систему кластерів з відносно незалежними параметрами соціально-політичної, економічної та культурної взаємодії.

Однією із сутнісних ознак системи-кластера виступає традиція державотворення.

Сучасна євроцентристська система держав датується 1648 роком (закінчення Тридцятирічної війни). Кордони та державні системи Північної і Латинської Америки загалом склалися до середини XIX ст., а політичної незалежності багато країн Азії, Афри ки, Близького Сходу досягли лише після Другої світової війни.

У багатьох регіонах світу держави традиційно мають спочатку тривалий період нестабільності, в основі якого - змагання між старими та новоутвореними державними системами.

Крім того, останнім часом у світі швидко збільшуються так звані невоєнні загрози, які мають глобальний характер, але на цей час реально загрожують регіональній стабільності та безпеці. Зокрема, в багатьох країнах світу катастрофічні наслідки мають стихійні лиха - цунамі, землетруси, повені, що дестабілізують ситуацію в країні і здатні різко погіршити регіональну безпеку.

Так, у 1970 р. циклон, що супроводжувався надзвичайно потужними повенями, призвів до загибелі майже півмільйона мешканців Бангладеш.

Кількість жертв землетрусу, що стався у китайській провінції Сичуань 12 травня 2008 p., склала 69 197 чол., ще 18 379 чол. продовжують значитися у списках зниклих безвісти, поранених - 374 176 чол., з них 5870 продовжують перебувати в лікарнях.

Обсяг коштів державного фонду на усунення наслідків стихійного лиха досягнув 56,088 млрд юанів (близько $8,19 млрд). За оцінками компанії AIR Worldwide загальні збитки землетрусу можуть скласти більше $20 млрд.

Не менш небезпечною є і продовольча криза. Ціни на продукти харчування почали зростати на початку XXI ст., особливо помітна динаміка підвищення цін спостерігалася у 2006 р.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) визначила 30 країн, які потрапляють у групу ризику через нестачу продовольства: Афганістан, Ангола, Бенін, Бурунді, Чад, Ефіопія, Гамбія, Гаїті, Кенія, Мадагаскар, Мавританія, Мозамбік, Нігерія, Сенегал, Сомалі, Таджикистан, Ємен, Зімбабве та ін.

28

Водночас країни "золотого мільярда" хоч і висловлюють занепокоєння різким подорожчанням продуктів харчування, проте переймаються дещо іншими проблемами. Так, британський прем'єр Гордон Браун на зустрічі "вісімки" (G8) у липні 2008 р. в Японії закликав своїх співгромадян заощаджувати продовольство, не купувати його більше потреби у споживанні. У Британії щорічно не використовують купленого продовольства на 10 млрд фунтів стерлінгів, на смітниках згниває понад 6,7 млн тонн, 10% з викинутого придатне до споживання, а 60% навіть не розпаковано. У США щорічно викидають понад 45 млн тонн продовольства.

Регіональні проблеми позначаються на безпеці людей і суспільств, кліматичних змінах, забрудненні довкілля, забезпеченні населення питною водою, боротьбі з небезпечними хворобами тощо. Деякі з них за масштабом, інтенсивністю та потенційною небезпекою набули планетарного значення. У новітній історії і після Другої світової війни концепції дослідження міжнародної безпеки були зосереджені на використанні сили між націями, особливу увагу приділяли ролі великих держав. Це відбивало погляд на те, що міжнародна безпека обов'язково передбачає розгляд проблем, пов'язаних із територіальною цілісністю, і саме загроза її втрати спричиняє війни (збройні конфлікти).

У 80-х роках XX ст. з'явилися нові концепції міжнародної безпеки, урізноманітнилися суб'єкти безпеки (зокрема, безпека людини), розширився спектр загроз (безпека довкілля тощо) та зросла кількість форм відповідей (невійськові колективні дії). Міжнародна безпека - це сукупність загроз і засобів протидії їм з використанням або імовірністю використання насильства (збройного насильства) щодо учасників світової взаємодії, у першу чергу держав, а також аналогічних внутрішніх процесів, що за своїми масштабами і впливом виходять за національні кордони і здатні впливати на безпеку інших держав.

Сьогодні питання міжнародної безпеки розглядають принаймні у трьох аспектах:

як загрозу виживанню (індивіда, соціальної групи, держави), тобто небезпека пов'язана зі змістом, спрямованістю, характером, інтенсивністю, тенденціями загроз і навіть особливостями їх сприйняття;

безпека вказує на об'єкт (на кого чи що спрямована загроза) і суб'єкт / джерело небезпеки (хто або чим загрожує);

міжнародна безпека обов'язково повинна розглядати засоби убезпечення об'єкта від загрози.

Розширення змісту терміна "міжнародна безпека" відбувається, коли зміщується поняття об'єкта безпеки на загрозу безпеці або засоби гарантування безпеки через використання різних предикатів до слова "безпека".

Наприклад, екологічна безпека зміщує увагу з воєнних загроз на загрози довкіллю, людська безпека - з безпеки держави на безпеку індивіда тощо.

29

Останнім часом помітною стала тенденція набуття внутрішніми конфліктами статусу домінуючих. Причиною цього є загострення національних (етнічних), релігійних проблем, ускладнення соціально-економічних та політичних процесів у суспільствах тощо, що призводить до збільшення кількості внутрішніх конфліктів. Радикально збільшується кількість залучень міжнародної спільноти до внутрішніх конфліктів (Сомалі, Косово тощо).

Водночас за нових умов та процесів міжнародної безпеки стає визначальною роль невловимих, невідчутних і розпорошених ризиків та викликів.

Нове розуміння міжнародної безпеки відрізняється від його традиційного тлумачення такими показниками.

Об 'єкт аналізу. У класичних школах дослідження міжнародної системи центром аналізу є виключно держава, що не дозволяє розглянути змісту загроз людям, соціальним групам, які досить часто постають жертвами держави. Модерні підходи враховують безпеку людини, що дозволяє проаналізувати шкоду, яку може спричинити держава своїм громадянам. Як зауважив Б. Блечмен, хоча захист держави є важливим для людського благополуччя, це не є достатнім гарантом для індивідуального благополуччя.

Характер загрози. Традиціоналісти акцентують увагу на зовнішньому характері загрози. Оскільки фокусом аналізу виступає держава, реальною є загроза, що виходить від іншої держави і знехтувані загрози, що виходять зсередини держави (політичні репресії, громадянські війни, заворушення). Сьогодні людство стурбоване дискримінацією, невмотивованим насильством, нелегальною імміграцією, розповсюдженням наркотиків та організованою злочинністю. Нові дослідження міжнародної безпеки розглядають увесь спектр загроз, звідкіля б вони не виходили, і не обмежуються темою міждержавного насильства.

Урахування довгострокових потенційних загроз. Традиційні дефініції неспроможні зосередитися на довгострокових потенційних загрозах (СНІД, безпека здоров'я тощо). Модерні підходи вказують на розвиток таких спроможностей, оскільки невоєнні загрози можуть спричинити катастрофічні збитки.

Засоби реагування на загрози. Традиціоналісти мають занадто вузький арсенал засобів реагування на загрози, як правило - нарощування військової могутності. Це нагадує політику взаємного гарантованого знищення, запроваджену СРСР та США під час холодної війни. Модерністи розглядають невоєнні засоби на тлі всього спектру альтернатив.

Критики модерних визначень висловлюють 5 зауважень:

1. Нові інтерпретатори міжнародної безпеки фокусуються на безпеці людини, але її дуже важко визначити, як і межу між проблемами розвитку та безпеки індивіда. Політикам важко урахувати всі аспекти безпеки людини, тому всеохоплююча концепція втрачає аналітичну цінність. Без зрозумілих критеріїв специфікації загроз проблема безпеки буде поширювати зміст дефініції, але, втрачатиме її інтелектуальну логічність. Дехто з експертів про-

зо

понує повернутися до традиційної дефініції, інші закликають обмежити безпеку людини тільки тими, що включають насильство щодо індивідів або мають потенціал загрози індивіду, який переступить кордони.

2. Всеохоплююча дефініція не виключає, що в окремих випадках увага буде зосереджена знову на державі.

3. Більшість нових загроз важко виміряти з точки зору їх реального впливу, адже переважна більшість загроз швидше потенційні, ніж реальні.

4. Нова дефініція, підкреслюючи невоєнні загрози, орієнтує людей на безпечність світу і зникнення воєнних загроз, але якщо довго аналізувати невоєнні загрози і недержавних акторів, то недооцінюється необхідність аналізу агресивної природи анархічних держав. Зовнішня загроза територіальній цілісності не стосується західних держав, але вона актуальна у багатьох інших куточках світу.

5. Іноді сучасні загрози не мають визначеного противника, тобто треба визнати, що не всі загрози для людини, довкілля та інші небезпеки необхідно включати до міжнародної безпеки: ніхто не заперечить, що конкуренція банд у США чи слабкий розвиток деяких спільнот аборигенів у Канаді не створюють серйозної міжнародної небезпеки.

Дослідження з міжнародної безпеки не можуть і не повинні включати усіх людських негараздів; аналітично треба підходити до тих конфліктів, які загрожують чи провокують небезпеку. Міжнародна безпека може перейматися такими проблемами, коли загроза безпеці людини настільки значна, що це загрожує безпеці держави.

Відтак інтегральна дефініція повинна включати виклики, що загрожують міжнародній системі або прямим насильством між державами, або засобами дестабілізації держави.

/- Запитання для перевірки знань ^

1. Що включають у себе "операції, що не є війною"?

2. Як співвідносяться поняття "небезпека", "загроза", "виклик", "ризик"?

3. Які існують види безпеки?

4. Що таке національна безпека і чим вона відрізняється від державної безпеки?

5. Що таке національні цінності?

6. Дайте визначення національному способу життя.

7. Як визначається національна безпека в Законі України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 року?

8. Перерахуйте основні фактори національної безпеки.

9. Чим обумовлені особливості регіональних систем безпеки?

10. Чим відрізняються традиційний та модерністський підходи до проблем міжнародної безпеки?

^ Список літератури -^

1. Беб.чер А. НАТО и транснациональный терроризм / А. Беблер // Международная экономика и международные отношения. - 2006. - № 10. -С. 50-57.

2. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти / О. С Бодрук. - К. : Монографія. НІПМБ, 2001. - 300 с

3. Мандрагеля В. А. Причини та характер воєн (збройних конфліктів): філософсько-соціологічний аналіз : монографія / В. А. Мандрагеля. - К. : ЄУ, Бібліографія, 2003. - 570 с

4. Закон України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 р. - [Електронний ресурс] : http://zakonl.rada.gov.ua

5. Ulman R. Redefining Security // International Security. - Vol. 8. - № 1, 1983. -P.128-139.

6. Jean C. Elisabeth St. The changing nature of "International security": the need for an integrated definition // Paterson Review - Vol. 8, 2007. - P. 22-33.

7. Graham K., Felicia T. Regional Security and Global Governance: A Proposal for a 'Regional-Global Security Mechanism' in Light of the UN High-Level Panel's Report. -http://www.irri-kiib.be/papereem/ep4.pdf.

8. The National Security Strategy of the USA. -http://www.whitehouse.gov/nsc/ nss/2006/nss2006.pdf