- •§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
- •§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
- •§3. Моделі української державності під час революції
- •§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»
- •§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
- •§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму
- •§7. Національно-культурна автономія
- •§8. Ленінська модель
- •§9. Розкольники української революції
- •§10. «Модельна радянська республіка»
- •§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
- •§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова
- •§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя оун
- •§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського
- •§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
- •§1. Нація та держава
- •§2. Гетьман, еліта і хліборобський клас
- •§3. Селянин із мечем та ралом
- •§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія
- •§5. Філософ української політики
- •§6. В.Липинський про загрози українській державності
- •§1. Поширення ліберальних ідей в Україні
- •§2. Пріоритет прав особи
- •§3. Пріоритет права
- •§4. Самоврядування
- •§5. Національна ідея
- •§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»
- •§1. Зародки української політичної географії
- •§2. Росія як геополітична проблема
- •§3. Плани для майбутнього
- •§4. Східний вектор українських інтересів
- •§1. Державницька думка в умовах підпілля
- •§2. Ідеї українських шестидесятників
- •§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
- •§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
- •§5. Національна ідея та «Демплатформа»
- •§1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні
- •§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
- •§3. «Середня Європа» та Україна
- •§4. Україна в геополітичних міркуваннях м.Вебера
- •§5. «Нова Європа» р.Сетон-Вотсона
- •§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
- •§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
- •§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
- •§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни
- •§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
- •§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
- •§6. Становлення міждержавних відносин
- •§1. Угорська державність так у першій третині XX століття та український чинник
- •§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
- •§3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі
- •§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»
- •§2. Розвиток двосторонніх зв’язків
- •§3. Українці в чср, проблема Підкарпатської Русі
- •§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
- •§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині
- •§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці Чехії і Словаччини
- •§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни
- •§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі
- •§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
- •§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин
- •§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
- •§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни
- •§2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.
- •§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини
- •§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі
- •§1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.
- •§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання»
- •§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна
- •§4. Генеральний план «Ост»
- •§5. Політика нацистів щодо оун
- •§6. Східна зовнішньополітична стратегія фрн та Україна (1949–1989)
- •§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини
- •§1. Terra incognita
- •§2. На периферії інтересів
- •§3. «Українське питання» і «холодна війна»
- •§4. Дезінтеґрація срср і Україна: виклик для сша
- •§5. Прорив у двосторонніх відносинах
- •§1. «Українське питання» в Державній думі
- •§2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні
- •§3. Тимчасовий уряд і Україна
- •§4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії»
- •§5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії
- •§6. Доба договірних відносин
- •§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика
- •§8. Україна в сучасній російській стратегії
- •§1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення
- •§2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення 1
- •§3. Геополітичні «гени» посткомуністичної влади
- •§4. Неототалітарна парадигма державотворення в Україні
- •§1. Проблема леґітимації
- •§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях
- •§3. Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація
- •§4. Рятівний етатизм
- •§5. Спадщина авторитарної особи
- •§6. Вторинність геополітичної леґітимації
- •§1. Етноменшини як чинник геополітики.
- •§2. Етнополітична реальність України.
- •§ 1. Стратегії економічних перетворень
- •§ 2. Стартові умови трансформаційного процесу
- •§3. Формування посткомуністичної економічної системи
- •§1. Людина корпоративна
- •§2. Радянський цех
- •§3. Пострадянська фратрія
- •§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»
- •§2. Orbis Quintus
- •§3. Простір і час
- •§4. Фактичність громадянства
- •§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
- •§2. Предки з XIX ст.: соціалізм Драгоманова
- •§3. Моделі української державності під час революції
- •§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»
- •§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
- •§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму
- •§7. Національно-культурна автономія
- •§8. Ленінська модель
- •§9. Розкольники української революції
- •§10. «Модельна радянська республіка»
- •§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
- •§1. Микола Міхновський — романтик української ідеї
- •§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова
- •§3. Чинний націоналізм як ідеологічне підґрунтя оун
- •§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського
- •§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму
- •§1. Нація та держава
- •§2. Гетьман, еліта і хліборобський клас
- •§3. Селянин із мечем та ралом
- •§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія
- •§5. Філософ української політики
- •§6. В.Липинський про загрози українській державності
- •§1. Поширення ліберальних ідей в Україні
- •§2. Пріоритет прав особи
- •§3. Пріоритет права
- •§4. Самоврядування
- •§5. Національна ідея
- •§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»
- •§1. Зародки української політичної географії
- •§2. Росія як геополітична проблема
- •§3. Плани для майбутнього
- •§4. Східний вектор українських інтересів
- •§1. Державницька думка в умовах підпілля
- •§2. Ідеї українських шестидесятників
- •§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
- •§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
- •§5. Національна ідея та «Демплатформа»
- •§1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні
- •§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна
- •§3. «Середня Європа» та Україна
- •§4. Україна в геополітичних міркуваннях м.Вебера
- •§5. «Нова Європа» р.Сетон-Вотсона
- •§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»
- •§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
- •§2. «Польща для поляків» та проект «Великої України»
- •§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни
- •§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції
- •§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві
- •§6. Становлення міждержавних відносин
- •§1. Угорська державність так у першій третині XX століття та український чинник
- •§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
- •§3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі
- •§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»
- •§2. Розвиток двосторонніх зв’язків
- •§3. Українці в чср, проблема Підкарпатської Русі
- •§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
- •§5. «Українське питання» у комуністичній Чехословаччині
- •§6. Незалежна Україна в зовнішній політиці Чехії і Словаччини
- •§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни
- •§2. «Румунія для румунів» та етнічні українські землі
- •§3. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна
- •§4. «Національний патріотизм» як засіб асиміляції національних меншин
- •§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин
- •§1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни
- •§2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.
- •§3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини
- •§4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі
- •§1. Україна у німецькій східній стратегії на початку XX ст.
- •§2. Німецько-Австрійський блок та «українське питання»
- •§3. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна
- •§4. Генеральний план «Ост»
- •§5. Політика нацистів щодо оун
- •§6. Східна зовнішньополітична стратегія фрн та Україна (1949–1989)
- •§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини
- •§1. Terra incognita
- •§2. На периферії інтересів
- •§3. «Українське питання» і «холодна війна»
- •§4. Дезінтеґрація срср і Україна: виклик для сша
- •§5. Прорив у двосторонніх відносинах
§8. Ленінська модель
Більшовицьке моделювання української державності можна сформулювати коротко ленінськими словами: «Не может быть и речи... » і сталінськими: «Прекратите играть в республику!» На цьому ґрунтувалася вся політика більшовиків щодо України. Напередодні першого більшовицького вторгнення в Україну наприкінці 1917 р. московський ЦК поінформував київських більшовиків, що він вважає формування окремої більшовицької партії для України «небажаним». Напередодні другого вторгнення, 9 грудня 1918 р., ЦК РКП(б) послав телеграму ЦК КП(б)У в Курськ із повідомленням, що Російський ЦК буде посилати свої накази прямо органам майбутньої Радянської України, а не через КП(б)У. На 24 грудня 1918 р. «Известия» надрукували лаконічне оголошення, що з анулюванням Брестської угоди з Німеччиною Раднарком більше не визнає незалежності України 33. На початку другої російської комуністичної аґресії висловлювалася претензія, що в Україні йде громадянська війна між Директорією та українським радянським урядом, хоч фактично не було української червоної армії, на Україну наступала Червона армія сусідньої держави — Росії.
16 січня 1919 р. Директорія оголошує війну Росії Леніна, і більшовики вже навіть не вдають, що війна має іншу мету, крім розширення кордонів радянської Росії. Найяскравіший прояв ленінської моделі української державності — це другий український більшовицький уряд 1919 р. Окрім київської Ради, інших рад в Україні не було. Влада була в руках призначених партією міських ревкомів і сільських комбідів. Зрештою, ці структури були покликані обслуговувати великоросійський шовінізм.
Згодом відвертий націоналізм сталінського і постсталінського періоду не лише став визначальним у діях влади, а й набув відвертої аґресивності. Традиційна російська ідея у формі пролетарського інтернаціоналізму стала рушієм аґресії проти Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Афґаністану. Зрештою, сьогоднішня Чечня — прямий доказ того, що навіть без ідеології комунізму суть російської ідеї залишається незмінною. Тому навіть російський селянин, живучи гірше, аніж його «брати по класу» неросійських окраїн, все ж сліпо вірив у свою національну перевагу над іншими націями і готовий був іти на жертви, переважно інших народів, в ім’я їх порятунку від самих себе. Прямими наслідками цього і стали геноцид в Україні 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр., сталінський терор, заслання цілих народів, варварське винищення культурних і духовних цінностей, деформації економічної системи й суспільства взагалі, з руйнівною дією яких ми всі добре обізнані сьогодні. Суть більшовицької моделі — єдина повновладна, комуністична партія, яка має повний контроль над державою, і державний апарат, який повністю поглинає суспільство.
§9. Розкольники української революції
Політична культура українського соціалізму ґрунтувалася на переконанні, що трудящі різних націй не можуть воювати один з одним. Радикальні українські соціалісти дивились на відносини з «буржуазними» державами, спроби припинити хаос захоплення земель селянськими самосудами, самозахист держави проти російських червоноґвардійців як на зраду революції. Спочатку в УПСР, а згодом в УСДРП відбулися розколи, де ліві фракції — боротьбисти та укапісти — приймали «радянську платформу», тобто ідею створення незалежної української радянської республіки з власною червоною армією, українською культурою й під керівництвом українських радикальних соціалістів. Були й серед самих більшовиків такі постаті, як Василь Шахрай, Ґеорґ Лапчинський, які сприйняли подібні погляди. І боротьбисти, і укапісти в 1920 р. марно зверталися до Комінтерну з довгими меморандумами. Вони ставили за мету створення в Україні абсолютно такої ж системи радянської влади, яка нібито існувала в Росії і яка має бути в найтіснішому альянсі з Росією Леніна.
Ленін тим часом прекрасно усвідомлював, що з українськими комуністами, якби їм вдалося створити власну червону армію, треба було б рахуватися, час від часу вести переговори й іти на певні компроміси (що для нього було найгіршим). Більше того: це призвело б до демаркації кордонів, які не можуть не перешкодити «проґресивному» процесові асиміляції інших народів (як, наприклад, і насамперед — українців) «старшим братом».
Під час українських визвольних змагань боротьбисти (колишні члени УПСР, які мали значний вплив в українському селі) пішли на все в ім’я співпраці з більшовиками, водночас прагнучи переконати своїх «товаришів» у помилковості більшовицького ставлення до українського села, що залишилося без права на будь-яке представництво у фактично російськомовній державі, державі, що 1919 р. організувала одну раду в Києві і оголосила себе владою Рад. Після переговорів у 1920 р. боротьбисти відмовилися від вимоги окремої української армії і погодилися на «злиття» з КП(б)У. Тоді ж до ЦК були допущені два боротьбистські лідери — Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський. Ленін сам розцінив нейтралізацію боротьбистів як незалежної політичної сили, як «перемогу, варту кількох добрих битв» 34.
Укапісти (Українська комуністична партія, кілька сотень членів, переважно колишні соціал-демократи) існували як напівлеґальна опозиція під безнастанною опікою ДПУ. І у своїх поглядах вони були близькі до боротьбистів.
Більшовики прийняли спочатку рішення іґнорувати їхню діяльність і ні в яку полеміку з ними не вступати, а 30 липня 1924 р. з’явилася секретна постанова ЦК КП(б)У «Справа Катеринославської УКП»: «а) Вважати недоцільною організацію політичного процесу; б) Дати директиву ДПУ найбільш активні елементи вислати поза межі України, узгодивши з секретарем ЦК» 35. В атмосфері зростаючих репресій у серпні 1924 р. укапісти ще раз звернулися до Комінтерну з заявою. 13 листопада того ж року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову:
«Про УКП (Українську Комуністичну партію)
1. Відхилити пропозиції про спільну роботу з УКП.
2. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли справді комуністичні елементи повинні порвати з націоналістичними.
3. Взяти курс на самоліквідацію УКП з входженням до КПУ, або на розкол з тим, щоб відокремити комуніст(ичні) елементи від націоналістичних.
Квірінґ» 36
Як виконувалася ця постанова, чітко видно з офіційного звернення укапістів до Комінтерну, де вказувалося на «надзвичайне загострення репресій, які обрушилися на нашу партію, особливо за останній час, котрі знайшли своє вираження у висилках в Сибір та інші місця Росії, масових арештах, які призвели до 9-денного голодування групи наших товаришів, викидання з роботи, безшабашної травлі нас у пресі і т.д.» 37.
17 грудня 1924 р. відбулося спеціальне засідання Виконкому Комінтерну, де були представники від УКП і так званої лівої фракції, ще у 1923 році виключеної з УКП і фактично організованої ДПУ. Микола Скрипник виступав з офіційної позиції КПУ, він звинуватив укапістів у антиросійській пропаґанді і в тому, що вони приховані петлюрівці. Представники лівої фракції фактично солідаризувалися зі Скрипником. Андрій Річицький — останній голова УКП — звинуватив ліву фракцію у провокаторстві і прислужуванні ДПУ. Він намагався продемонструвати свою лояльність до радянської влади і комуністичних ідеалів.
На цьому ж засіданні колишній боротьбист, теперішній Нарком освіти УСРР Олександр Шумський, той самий, котрий п’ять років перед тим вимагав створення окремої української червоної армії, пояснив заборону комуністичної програми УКП тим, що ті висунули вимогу української армії:
Доки ви не розросталися, були маленькою портативною партією в два-три десятки чоловік, ми вас не зачіпали, але коли ви йдете в маси і починаєте їх організовувати проти нас, то тут вже вибачте, ми не можемо більше залишатися глядачами. Так, наприклад, для протесту проти арешту ваших членів за розклад Червоної армії ви зібрали серед робітників 12 підписів, а в селі 350–400. (Річицький: «Серед робітників — декілька тисяч») 38.
Виступ Шумського — це яскравий вияв насаджуваної в партії більшовицької політичної культури. Щоб стати більшовиком, треба було будь-якої миті бути готовим виступати проти всього, за що ти стояв раніше, і проти всіх, хто колись був твоїм соратником чи однодумцем. Це називалося марксистсько-ленінською діалектикою, партійною дисципліною. Так само, як Шумський, на засіданні Виконкому Комінтерну виступив проти власної ж ідеї української армії, через два роки сам Річицький виступить проти економічних ідей Михайла Волобуєва, авторство яких належало самому Річицькому.
В Комінтерні укапістів було звинувачено в націоналізмі, дрібнобуржуазності, контрреволюційності, зраді інтересів робітничого класу, їхні вимоги вступу до Комінтерну оголошено провокаційними, такими, що розходяться з поглядами і статутом Комінтерну, оскільки кожна країна тут повинна бути представлена тільки однією секцією. Україну ж як окрему країну розглядати ніхто не збирався. Було прийнято рішення розпустити «ліву фракцію» та УКП і утворити спільну комісію для прийому їхніх членів до КП(б)У. У січні 1925 р. УКП офіційно розпустилася, «ліва фракція» розпустилася в березні того ж року 39. Укапісти були завжди дуже малочисельними і ніколи не становили ніякої загрози для більшовиків. Навпаки: після 1919 р. вони всіляко демонстрували їм свою вірнопідданість. Та це не врятувало їх від організаційного, а згодом — і фізичного винищення.