§6. Вторинність геополітичної леґітимації

Процес державного будівництва в Україні здійснюється в умовах, коли зовнішньополітичні чинники відіграють більшу роль у визначенні стратегії, ніж це могло бути. По-перше, як уже багато разів говорилось, здобуття незалежності Україною не було підкріплено деталізованою системою заходів, що виростала б на ґрунті певної історично сформованої й достатньо вкоріненої в масовій свідомості ідеології. Отож через брак леґітимної, загальновизнаної концепції державотворення поступово зросло значення суто матеріальних і прагматичних вимірів у функціонуванні держави. Можна говорити навіть про рефлекторний, безініціативний характер сучасного державотворення в Україні. Ясна річ, що за такої ситуації, коли відсутня чи не найважливіша компонента стратегії ринкових реформ, а саме — відповідний соціально-психологічний клімат, сформований певними культурними традиціями, цілком імовірною стає реставрація вчорашніх світоглядних орієнтацій або експансія сильних, розроблених ідеологій, і насамперед — євразійської ідеології.

Поняття «Євразія» міцно увійшло у мову політичних діячів посткомуністичної доби і закріпилося у лексиці багатьох видань. Реальну потребу нової універсальної, ґлобалістської побудови, яка б замінила концепцію колишнього протистояння двох систем, відчувають насамперед сучасні російські політичні стратеги. Необхідність перебудови усієї системи національної безпеки, викликаної розпадом Варшавського договору, колапс мілітаризованої економіки провокують часткову регенерацію минулої державної структури, але вже на новій основі. Не слід думати, що геополітичні погляди посткомуністичного істеблішменту, які виникають, здається, з нічого, проростають новим політичним баченням на руїнах імперського експансіонізму комуністичної ідеології. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії, відчуваючи небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, вже наприкінці 70‑х — початку 80-х років проводили пошуки й, сказати б, стендові випробування нової ідеологічної доктрини.

У 90-ті роки, після невдалого серпневого військово-партійного путчу, ця тенденція усталюється і поступово перетворюється на домінанту політичного життя сучасної Росії. Крайньою формою її виявлення стає журнал «Элементы», що має промовисту розшифровку: «Евразийское обозрение». На редакційні досвітки цього видання вчащають і вищі військові чини. Лише брутальна, а подеколи й образлива нелояльність до нової влади, нерозуміння справжніх устремлінь можновладців з єльцинського оточення, а також надмір відверта, на грані епатажу, суголосність з праворадикальними доктринами не дали можливості цьому виданню перетворитись на респектабельного виразника геополітичних інтересів регенеруючої імперської еліти.

Попри тимчасову заборону «Євразійського огляду» після відомих подій у Москві у жовтні 1993 р., слово «Євразія» стає своєрідним кодом для очевидно планованого Москвою політичного дрейфу колишніх республік СРСР, у тому числі й України, у напрямі до перетворення на функціональну частину геополітичного поясу держав- сателітів нової Росії із статусом неоколоній. Сировинні тили й розрив у цінах на робочу силу роблять такі плани вельми реальними та надзвичайно спокусливими для багатьох російських політиків.

Сьогодні ми стаємо свідками розгортання суперництва між кількома гілками російського великодержав’я за євразійський простір. Ідея повернення «втрачених» територій у лоно імперської структури або звучить у політичних деклараціях, або прочитується у конкретних діях, незважаючи на ідеологічні відтінки її носіїв.

Терени колишньої радянської імперії хоч і стали відкритими для розуміння західним світом, але не стали зрозумілішими. Ось чому чимало політиків і політологів використовують найлегший шлях — звертаються до історичних прецедентів, у даному разі прагнуть реанімувати зручний для уявлення й аналізу цілісний образ деструктурованого простору ще донедавна ворожого світу. Тим самим продукуються перетворені форми знання, які спонукають політичного діяча здійснювати професійний маневр у межах недосконалих програм, що їхня методологія зберігає чимало рудиментів доби протистояння двох систем.

Брак ефективних аналітичних систем для орієнтації у посткомуністичному просторі супроводжується езотеричними техніками вироблення політичної картини сучасного світу. До таких можна віднести всілякі ґлобалістські візії й доктрини, міфологічні образи посткомуністичного світу. Особливу роль у створенні таких образів відіграють концепції, аналогічні модній нині концепції С.Гантінґтона, побудованої на таксономії, що так відгонить історичним матеріалізмом із стадіальною схемою економічних формацій. Поділ світу на зони впливу тих чи тих ґлобальних культурно-історичних парадигм навіть у О.Шпенґлера з його віртуозною енциклопедичною системою арґументів не піддавався версифікації. А, проте, такі концепції зазвичай визначають певну геополітичну балістику, штовхаючи політиків в обійми рятівної для їхньої спантеличеної свідомості метафори. Можна сказати, що вони створюють штучну політичну реальність, за якої починає жити світ. Дотримання цих приписів є нібито свідченням чинності витвореної їхньою свідомістю геополітичної реальності й підтвердженням магічної всемогутності, що її приписують таким ґлобалістським візіям. Перформативний міфологічний образ посткомунізму породжує ілюзію володіння політичною ситуацією.

Пошуки посткомуністичною політичною елітою особливого «третього шляху» суспільно-політичного розвитку та інших форм політичної леґітимації («розбудова держави», «науковий націоналізм», «національна ідея» тощо) змінюються нині на так звані євразійські пріоритети.

Суґестивну політичну та геоекономічну силу «євразійського синдрому» відчували на собі також українські політики й політологи. Відверто демонструвала свою «євразійську» солідарність комуністично-соціалістична більшість Верховної Ради, прикладом чого може служити несамовита пропаґанда необхідності членства України у структурах СНД під наглядом Росії. Відтворення й імплантацію євразійської фразеології у новітні обґрунтування державної стратегії подибуємо також у ряді публікацій і публічних висловлюваннях впливових аналітиків з оточення Президента України (* Див., зокрема: Д.Табачник, Д.Видрін. Україна на порозі XXI століття: політичний прогноз. — К., 1995; В.Гриньов. Нова Україна, якою я її бачу. — К., 1995; А.Деркач, С.Веретенников, А.Ермолаев. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. — К, 1995.).

Звернення до леґітимаційного потенціалу модернізованої євразійської ідеології є закономірним розвитком етатизму в умовах невизначеності базових цінностей, браку колективної ідентичності. Щоправда, самі представники владних структур обґрунтовують власне тяжіння до євразійських уявлень з погляду національних інтересів, суто прагматичними міркуваннями щодо важкого економічного стану України, спричиненого, мовляв, руйнуванням старих господарчих зв’язків між реґіонами колишнього СРСР. Якщо немає остаточної загальнонаціональної згоди, тоді, міркують прозеліти новітнього євразійства, є підстави для політичного самовизначення через зовнішні, так звані геополітичні інтереси.

Сенс відродження загальних контурів сучасного політичного євразійства стає зрозумілим, якщо поставити питання про його леґітимаційні засади. Останнє підґрунтя євразійства полягає у спробах віднайти — через брак національних — зовнішні основи леґітимації. Сучасні ідеологи євразійства спираються на денаціоналізовану форму уявлень про суспільну цілісність. Спадщина «радянської ідентичності», яка набула ознак природності внаслідок свого історичного довголіття, править їм за немовби надійне опертя.

Проте не це головне для спроб, сказати б, євразійської леґітимації влади. Йдеться не про пошуки основи для леґітимації в самих зовнішньополітичних стосунках та змаганнях, але в подальшому розвитку етатистської позиції: геополітика є суто державною справою.

*   *   *

Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її «під себе». Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації.

Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу леґітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурницьким примусом вибудується леґітимаційна основа української держави — нова колективна ідентичність. Слід ясно розуміти, що творення політичної нації, державотворення в цілому, — це перспективний процес леґітимації. Українська політична нація, так само як і українська національна держава, — ще попереду. Час, який потрібний для цього, не може замінити ані суєта пришвидшеного вироблення штучної ідеології, ані завжди урочисті заклинання ідола державності, ані спрощення політичної демагогії.

 ¹ У визначеннях проблеми леґітимації ми спираємося на теоретичні розробки Юрґена Хабермаса: Habermas Jurgen. Legitimatіon Problems in the Modern State.—In: Habermas Jurgen. Communication and the Evolution of Socіety.—London, 1979,—РР. 178-183. Див., зокрема: Зиновьев А.. Коммунизм как реальность.—1980.

² Там само.—Р.179.

³ Там само.—Р. 180.

⁴ Там само.—Р. 183.

⁵ Bouretz Pierre. Désir de transparence et respect du secret. Esprit, №211, Mai 1995.—P.49.

⁶ Ницше Фридрих. Человеческое, слишком человеческое.—В кн.: Ницше Фридрих. Соч.: В 2-х т.—М., 1990.—Т.2—С. 447.

⁷ Аристотель. Никомахова этика.—В кн: Соч. в 4-х томах.—Т.4.—М., 1984.—С.150.

⁸ Рикер Поль. Герменевтика. Этика. Политика. Московские лекции и интервью.—М.,1995.—С. 49.

⁹ Див.: Adorno Theodore, Frenkel-Brunswick, Levison D.I., Newitt R. The Authoritarian Personality. Studies in Prejudice.—New-York, 1950. —Vol.I.—P.768.

¹⁰ Тынянов Юрий. Кюхля. Рассказы.—Л.,1993.—С.349.

¹¹ Foucault Michel. Surveiller et Punir.—1975.—Р. 208-210.

ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ДЕРЖАВНОСТІ

Історичний досвід українського державотворення свідчить, що вирішальне для нього значення мали насамперед геополітичні чинники. І специфіка української етнополітики полягає в тому, що вона традиційно була тісно пов’язана з геополітикою. Звідси походить брак або ж розмитість у масовій свідомості уявлень про територію як зону мешкання українського етносу, брак знання у значної частини громадян України історії її державності, належної обґрунтованості для деяких соціальних прошарків і етнічних груп українського населення леґітимних засад національного державотворення. Звідси й відчуття певної ефемерності сучасних подій, коли усталюється українська суверенна держава, очікування того, що повернеться минуле, відновиться Радянський Союз, де колишнім радянським республікам, а нині суверенним державам, уготована, за одним із радикальних сценаріїв, роль «губернії» або щось на зразок «російських штатів».