§4. «Пролетарський інтернаціоналізм» як засіб етнічної асиміляції

Результати Другої світової війни різко змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні комуністичної Польщі стала теорія пролетарського інтернаціоналізму. Насправді політика Польщі щодо українців базувалася на невизнанні їхніх самостійницьких устремлінь та на цілеспрямованій асиміляції, що заохочувалося Москвою.

Як відомо, на території Польщі після Другої світової війни діяли підрозділи ОУН-УПА, що в безнадійних умовах боролися за самостійну Україну. Аби остаточно вирішити українське питання і ліквідувати український національно-визвольний рух, польські комуністи здійснили сумнозвісну акцію «Вісла» ¹⁸. До 140 тисяч українців та їхніх родин було застосовано принцип колективної відповідальності. Зі східних українських етнічних земель їх виселили і розпорошили у дев’яти північно-західних воєводствах з метою остаточної асиміляції. Депортовані перебували під т.зв. адміністративним наглядом без права вільного пересування і зміни місця проживання. Деякі з подібних обмежень діяли до 70-х років ¹⁹.

Паралельно з виселенням на українських етнічних землях почалося нищення чисельних пам’яток історії і культури, церков. Тільки на Лемківщині було знищено понад 100 храмів. Ліквідовувалися топоніми, що свідчили про колишніх абориґенів. Реалізована за сталінськими зразками операція «Вісла» значною мірою досягла запланованих результатів. Позбавлені своєї землі, своїх коренів, традицій і звичаїв, депортовані українці поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремішності.

§5. Проукраїнські настрої у польському суспільстві

У післявоєнний період важливим осередком ревізії польських зовнішньополітичних доктрин і концепцій щодо України була польська еміґрація. Поряд із силами, що стояли на позиціях лондонського еміґрантського уряду в українському питанні, з’явилися авторитетні речники українсько-польського діалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Літературний інститут», де україністика посіла досить поважне місце (згадаймо видану ним знамениту антологію української літератури «Розстріляне відродження» Юрія Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед війною виказав розуміння українських проблем і шукав можливості діалогу. Його ніколи не залишала надія на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщі України, і він вбачав свій обов’язок у створенні умов для польсько-українського порозуміння. У сімдесятих «Культура» ініціювала спільну декларацію відомих представників польської і української еміґрації. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомісячник заклав якісні підвалини майбутнього діалогу обох народів, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень і стереотипів у польському суспільстві ²⁰.

На початку 80-х років важливу роль у формуванні врівноваженого погляду на проблеми українсько-польських відносин перебирають на себе демократичні і дисидентські угруповання в самій Польщі. Вони фактично діяли у напрямі, визначеному паризькою «Культурою».

Корекцію стереотипів, безумовно, здійснила діяльність «Солідарності», яка в 1980 і 1981 роках мала характер руху вільного, відкритого, позбавленого ворожості у ставленні до «інших», у тому числі й до сусідніх народів. Запровадження воєнного стану активізувало діяльність польського самвидаву. Політичною подією стала позацензурна публікація книги Казімєжа Подляського (Богдана Скарадзінського) «Білоруси — литовці — українці: наші вороги чи брати?» (1983), спрямованої на деміфологізацію польської свідомості щодо відносин із сусідами у XX ст.

«Проукраїнською» виявилася позиція такого відомого дисидентського угруповання, як Конфедерація незалежної Польщі (КНП). Очолювана старим антикомуністом Лєшеком Мочульським, вона мала помірковано-націоналістичний характер. КНП надавала і надає зв’язкам з Україною стратегічного значення, протиставляючи східноєвропейський реґіон у геополітичному відношенні як Заходові (Західній Європі і Америці), так і Сходові (власне, Росії) ²¹.

Таким чином, напередодні демократичних змін у Польщі та Україні (на рубежі 80-х — 90-х років) польські комуністи сходили з політичної арени, залишаючи за собою солідних баґаж антиукраїнських комплексів і стереотипів. Водночас пробивали собі дорогу «проукраїнські» доктрини і концепції, вироблені дисидентами і польською інтелектуальною елітою в еміґрації.