§4. Східний вектор українських інтересів

У своїх дослідженнях української економіки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я і східного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськості й такою частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці та обміну продукцією. «...Природно-географічні умови й різний ступінь економічного розвитку, певна диференціація господарств держав Близького Сходу та України є певною підставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебічна проробка мусять ставити одну з актуальніших проблем нашого післяреволюційного часу» ²⁵. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напівфабрикатів для промисловості, то для країн цього реґіону — готової промислової та сільськогосподарської продукції, машин та обладнання.

Проте чорноморську орієнтацію України зумовлюють не лише економічні чинники, а й географічно-політичні: «...Уклад рік... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечністю нашу вітчизну шукати головної політично-географічної підпори на чорноморському побережжі: польська та московська політично-географічна небезпека все будуть вимагати від України, щоб вона свою політичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постійно і сильно об його побережжя й шукала зв’язків і союзів з могутніми державами, що панують і мають інтереси в Передній Азії», — писав С.Рудницький ²⁶.

Ідея зони чорноморської співпраці, така приваблива для багатьох наших сучасних політиків, була популярною в українських колах уже в першій половині XX сторіччя. Її однозначно вирішували і М.Грушевський, і С.Рудницький, і Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в реґіоні Чорного моря, ці діячі підкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — ані політичного, ані економічного.

Особливе місце в майбутній чорноморській зоні співпраці належить Кримові. Крим — це ключ до морських комунікацій Чорного моря. Хто володіє Кримом, той контролюватиме вихід України до моря і далі — до океанів. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської політики в часи УНР: «Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську державність. Бо без Криму нема самостійної України — він розбиває її головну основу і опору — чорноморський берег» ²⁷. С.Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Західної Європи проблему стратегічних партнерів. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С.Рудницький розглядає можливість утворення балтійсько-понтійської федерації в складі Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії й України. На відміну від сьогоднішніх пропаґандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що «...Польща є середньо-европейським краєм, котрого природні зв’язки лежать у Середній Европі» ²⁸.

Відносини України не мають бути спрямовані проти третіх країн за умови, що вони не загрожують нашій державі. Однак українська держава «...своїм положенням і основною ідеєю приневолена стати фронтом проти Росії, притулитися можливо тісно до своєї одиноко доброї границі — до Чорного моря. Україна потрібує тільки боротись за свою самостійність проти Росії, щоб заразом успішно боронити Середземного моря й Передньої Азії проти російських експанзійних посягань» ²⁹.

Один з організаторів СВУ А.Жук опублікував в тижневику «Дойче політик» (травень 1918 року) статтю під назвою «В які державні зв’язки повинна входити Україна».

Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного реґіону.

Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.

Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбурґ, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таґанроґ, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.

Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.

Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами ³⁰.

*  *  *

Відповідь на питання про значення України в сучасній і майбутній долі світу була для українських геополітиків однозначною: «Світово політичне значіння України полягає на цім, що вона своєю великою й довгопростягнутою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського моря, до Передньої Азії й Єгипту й робила б майже неможливою експанзію до Індії» ³¹. «Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним і геополітичним — це одна з найважливіших земель світу. Це значення України тільки зростатиме в сучасному» ³².

¹Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії.—Берлін, 1923.—С.3-4.

²Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки.—Нью-Йорк, 1968.—С.14.

³Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну. Літературно-публіцистичні праці: В 2-х т.—К., 1970.—Т.1.—С.444.

⁴Там само.—С.446.

⁵Синявський А. УРСР та Близький Схід у світлі геополітики.—У кн.: Синявський А. Вибрані праці.—К., 1993.—С.192.

⁶Липа Ю. Призначення України.—Нью-Йорк, 1953.—С.57.

⁷ Там само.—С.58.

⁸ Там само.—С.286.

⁹ Юркевич Л. Що то за Україна?—Кам’янець-Подільський, 1919.—С.7.

¹⁰ Рудницький С. Вказ. пр.—С.50.

¹¹ Грушевський М.На порозі нової України.—К., 1991.—С.14.

¹² Там само.—С.15.

¹³ Там само.—С.16.

¹⁴ Рудницький С. Вказ. пр.—С.72.

¹⁵ Липа Ю. Розподіл Росії.—Нью-Йорк, 1954.—С.13.

¹⁶ Там само.—С.88.

¹⁷ Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України.—Львів, 1994.—С.81.

¹⁸ Там само.—С.78-79.

¹⁹ Рудницький С. Українська справа...—С.53.

²⁰ Грушевський М. Вказ. пр.—С.19.

²¹ Там само.—С.21.

²² Синявський А. Вказ. пр.—С.194.

²³ Липинський В. Листи до братів-хліборобів.—Відень, 1926.—С.98.

²⁴ Грушевський М. Вказ. пр.—С.23.

²⁵ Синявський А. Вказ. пр.—С.196.

²⁶ Рудницький С. Українська справа...—С.72.

²⁷ Рудницький С. Чому ми хочемо...—С.294.

²⁸ Рудницький С. Українська справа...—С.138.

²⁹ Там само.—С.205.

³⁰ Вісті закордонної преси.—№12.—1918.—24 травня.—С.1-2.

³¹ Рудницький С. Чому ми хочемо...—С.294.

³² Липа Ю. Призначення України.—Нью-Йорк, 1953.—С.118.

ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ  ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ