§3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі

Національна катастрофа у роки війни змусила країну докорінно переглянути свою попередню політику, поміняти стратегію. У другій половині XX ст. Угорщина поступово відмежовувалася від помилок міжвоєнного періоду, відмовилась від насильницької ревізії кордонів із сусідніми державами, відійшла від прагнень формувати угорську державу «в межах Святого Іштвана», повела активний пошук примирення зі слов’янством, з румунським народом, подолання антисемітизму як державної політики.

Після зміни суспільного ладу і формування народно-демократичного устрою в 90-ті роки відбулося становлення справді незалежного зовнішньополітичного курсу Угорщини. Його найсуттєвішими елементами є визнання недоторканості кордонів, рівноправність, інтеґрація Угорщини до Європейського Союзу, й прагнення вступити до НАТО та зближення з ним, у подальшому захист прав угорських національних меншин лише міжнародно-правовими засобами.

Незважаючи на те, що Угорщина відмовилася від ірредентистської політики 20–30-х рр., зберігаються серйозні проблеми в її стосунках з Румунією, Словаччиною, Сербією. Це пов’язано з тим, що Угорщина, визнаючи встановлені кордони, не вважає задовільним становище угорців у цих країнах і справедливо відстоює права на національний, культурний розвиток усіх 15 млн. угорців, розділених між шістьма державами, намагається запобігти асиміляції угорського етносу в сусідніх країнах.

На цьому тлі якісно інакше складаються сучасні угорсько-українські стосунки. Угорщина без жодних застережень визнала незалежність української держави, перша серед усіх сусідніх держав підписала з нею 6 грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства та співробітництва — поки що єдиний договір такого значення між Угорщиною й сусідньою державою. Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги в разі аґресії проти однієї з них третьої держави, зобов’язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних і релігійних прав та свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Повноцінне угорсько-українське співробітництво зумовлене сприятливим становищем угорської національної меншини в Закарпатті, яке за оцінками угорських політиків, краще в порівнянні зі станом угорців у Румунії, Словаччині, Сербії.

Політичні діячі народно-демократичної Угорщини послідовно наголошують, що «за всяку ціну треба зберегти незалежність України та інших нових країн Європи. Угорщина не виграє від дестабілізації становища в жодній із сусідніх країн або коли СРСР відродиться і знову стане нашим сусідом» ¹³.

Симптоматичною є орієнтація Будапешта на те, що в міру зміцнення Української держави вона стане активним союзником Угорщини в захисті інтересів угорської національної меншини, в розвитку інтеґраційних процесів у Європі. Міцна й стабільна Україна в союзі з європейськими державами зможе сильніше впливати на подолання несправедливостей, пов’язаних із розділом угорської нації: на цьому шляху співробітництво України й Угорщини має перспективу і стане ефективним.

Останнім часом Угорщина також докладає зусиль, щоб разом із Україною відігравати посередницьку роль у зближенні Німеччини та Росії як основних чинників майбутньої єдиної Європи. При домінуванні інтеґраційних факторів на континенті Угорщина та Україна стануть спільними провідниками об’єднавчої політики.

¹ Magyar Orszаgos Levéltаr (MOL. K-28, 1926. L, 5272. 2, 3, 6. old.

² Fencsik I. A Kаrpаtoroszok multja és jelen. Pécs, 1939, 6, 12. old.

³ Egry I. Magyarorszаg es Ukrаnia // A Cél. 1939. mбrcius, 73, 76. old.

⁴ Ruttkay L. Az ukrаn mozgalom es a Ruténföld // Magyar Szemle. 1931, № 4. 376. old.

⁵ Magyarorszаg és Lengyelorszаg. Bp.—Warszawa, 1936, 83. old.

⁶ Kozma M. Beszédek, cikkek, elöadаsok, nyilatkozatok. 1940-1941. Bp., 1942, 145. old.; Tъrmezei L. Az ukrаn kérdés magyar szempontjai. Bp., 1939, 8. old.; MOL. K.—28, 1940, 225. t.—p—21800.

⁷Uj Magyarsаg. 1939. mаrc. 17., 2. old.

⁸ MOL. K—28, 1940—E—15363, 22, 24. old.

⁹ Kozma M. Uo. 145, 185, 195. old.

¹⁰ Hadtörténelmi Intézet Levéltаra /HIL/. VKF. I. o., 1942. 5121/eln., 277. d., 46-47. old.; Uo. 5311/eln. 278. d., 52-55. old.

¹¹ HIL. Röplapgyьtemény. 1944. 1Y. 312. sz.

¹² Літопис УПА. Том І. — К., 1995. С. 132.

¹³ Uj Magyarorszаg. 1994. februаr 18., 3. old.I.

УКРАЇНА ТА «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЦІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

Чехословацька держава, що виникла при підтримці Антанти в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну, яка взагалі не була зв’язана з чехословацькою державою ні історичними, ні етнічними узами ¹.

У такій ситуації перед Чехословацькою республікою постали серйозні зовнішньополітичні проблеми, зокрема — збереження територіального вреґулювання в Європі, встановленого Версальською мирною угодою 1919 р. З цього випливали не тільки зовнішньополітична активність молодої держави, але й її ставлення до державницьких змагань інших, насамперед сусідніх народів. Не випадково один із засновників Чехословацької республіки, міністр закордонних справ Е.Бенеш зразу після проголошення незалежності країни в меморандумі урядам країн Антанти наголошував на особливому геополітичному становищі майбутньої держави в Центральній Європі, з території якої можна «здійснювати безпосередній вплив на Австрію, Угорщину, Італію та Польщу, а тим самим — на Росію і Україну», і підкреслював значення своєї країни в блокуванні більшовицької загрози зі Сходу ².

Однією з важливих складових зовнішньополітичного курсу ЧСР від самого початку її утворення була політика щодо України. Ця політика зазнавала змін під впливом різних обставин і значною мірою була обумовлена загальним ставленням Чехословацької республіки, її керівників і політичних діячів до українського питання, української державності й українців узагалі. У той же час вона багато в чому залежала від ставлення до України Антанти, країн — учасниць Паризької мирної конференції, від розвитку подій у Росії і на українських землях, від ситуації на російсько-українському фронті, від політики Австрії, Угорщини, Польщі і Німеччини щодо України і, нарешті, від того, яка течія в політичних колах ЧСР брала гору — проросійська, імперська (К.Крамарж і його оточення) чи та, що симпатизувала національно-культурним прагненням та ідеям державності українців (Т.Масарик, Е.Бенеш та ін.) і яка стала в 20-х роках панівною.