§3. Польсько-українськи відносини в період Другої світової війни

Друга світова війна поклала початок одному з найтрагічніших періодів в історії українсько-польських відносин. У результаті подвійної аґресії проти Польщі з боку Німеччини і СРСР та розподілу між ними польських територій на підставі таємних протоколів угоди Ріббентроп — Молотов від 23 серпня 1939 р. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. У цій ситуації перед польським урядом, що опинився на еміґрації, постала проблема вироблення засад нової політики в українському питанні.

В еміґрантському уряді були прибічники як ідеї федералізму, зокрема прометеїсти, так і традиційні ендеки. Свою позицію в українському питанні польський уряд оголосив у декларації від 18 грудня 1939 р., в якій були сформульовані головні напрями його зовнішньої політики. Зокрема, у найзагальніших рисах підтверджувалися засади рівноправності і справедливості в ставленні до національних меншин ¹¹. Декларація проголошувала також боротьбу Польщі за повернення втрачених «східних кресів» ¹².

Головні умови майбутнього співіснування з українцями у повоєнній Польщі в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українців з Польщі; реальне застосування принципу «рівні права — рівні обов’язки» за наявності свободи різноманітних форм політичного, громадського і культурного життя; застосування «кантонального» розподілу територій з одночасним переміщенням населення; запровадження територіальної автономії ¹³.

Таким чином, ожили всі концепції політичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918—1919 рр. І якщо певні польські політичні групи готові були принаймні взяти до уваги ідею незалежності України в обмін на підтримку українцями боротьби проти Німеччини і СРСР, то офіційна політика уряду полягала у збереженні status quo ante bellum у справі східних територій Другої Речі Посполитої та українському питанні.

Спорадичні контакти діячів українського націоналістичного підпілля з поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидві сторони представляли цілком протилежні позиції. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлікту, що й до сьогодні отруює взаємини між двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, між іншим, зазначав: «Існують переконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір «деполонізувати» західноукраїнські території, зокрема, через примусове виселення польського населення та селективні винищувальні акції... З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто АК (Армія Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посідання» (присутності) на українських землях, і вдавалися до терористичних та військово-винищувальних методів для здійснення цього плану» ¹⁴. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін.

На перший погляд, цілком протилежну лондонському еміґрантському уряду позицію в українському питанні займали польські ліві, що діяли фактично під керівництвом комуністів. Будучи інструментом сталінської дипломатії, вони, визнаючи право націй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР західноукраїнських земель.

22 липня 1944 р., коли Червона армія вступила на територію Польщі, московське радіо оголосило про утворення Польського комітету національного визволення — тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комуністами і підпорядкованого Москві. ПКНВ у своєму програмному маніфесті проголосив уреґулювання питання східного кордону за принципом: польські землі — Польщі, українські — Радянській Україні ¹⁵. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згідно з якою за основу при визначенні радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лінія Керзона ¹⁶. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ і уряд Радянської України за вказівкою Кремля уклали угоду про обмін населенням ¹⁷.

Польські комуністи вбачали у більшовицькій Росії ґаранта свого існування, майбутнього status quo Польщі в Європі. Вони всіляко обстоювали думку про перегляд західних і північних кордонів за рахунок Німеччини, а також про доцільність відмови на сході від непольських етнічних територій. Реалізація цих планів створювала можливість побудови однонаціональної польської держави, про яку весь час мріяли ендеки.

У 1944–1946 рр. був здійснений українсько-польський обмін населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортації. Примусове виселення українців уряд Польської республіки провадив з допомогою органів безпеки і війська.