§4. Україна в геополітичних міркуваннях м.Вебера

Ідею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цілком природним було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу.

Погляди Вебера на вирішення національного — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її (драгоманівської програми. — Авт.) велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними» ⁶¹. Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії ⁶², що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем» ⁶³.

Для Вебера не була таємницею російська політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)»⁶⁴ України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців ⁶⁵, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші (російські. — Авт.) демократи» ⁶⁶. Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави ⁶⁷.

Перебіг подій у Росії впродовж другого десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)» ⁶⁸, «більшовицький солдатський імперіалізм» ⁶⁹, «імперіалістична інтеліґенція» ⁷⁰, «великоросійський шовінізм» ⁷¹, «мілітаристські масові інстинкти» ⁷², «російське варварство» та «російські варвари» ⁷³, та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо» ⁷⁴. Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди... в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи» ⁷⁵. Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «...ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі» ⁷⁶. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін. ⁷⁷. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру» ⁷⁸. Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав» ⁷⁹. У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» ⁸⁰.

Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» ⁸¹ матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна.