§6. Східна зовнішньополітична стратегія фрн та Україна (1949–1989)

Домінантою зовнішньої політики ФРН в 50-ті роки була «реабілітація іміджу Західної Німеччини в Європі. В умовах розколу німецької нації і жорсткого протистояння періоду «холодної війни» перевага віддавалася «західному» вектору зовнішньої політики ФРН. «Східний» напрямок обслуговував потреби конфронтації СРСР та США в Європі.

Основним завданням зовнішньої політики ФРН канцлер К. Аденауер вважав інтеґрацію держави в західні економічні, політичні та військові структури. Після вступу ФРН до НАТО і утворення ОВД, у вересні 1955 р. під час візиту К.Аденауера до Москви ФРН встановила дипломатичні відносини з СРСР. Політичні кола, суспільна думка ФРН сприймали СРСР як унітарну «супердержаву», тому реальна політика Бонна щодо СРСР концентрувалася навколо Москви. УРСР, як і інші союзні республіки, не брались до уваги. За тих історичних умов інший підхід міг бути лише утопією. Вбивство 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені С.Бандери на деякий час загострило стосунки між ФРН і СРСР, але «концептуальної революції» в ставленні Західної Німеччини до України стимулювати не могло. Співробітництво між НДР і Україною відбувалося лише в контексті стосунків «першої німецької соціалістичної держави» з Радянським Союзом.

У 1957 році ФРН підписала Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства. В.Брандт зазначав, що «через Європу Німеччина повертається до самої себе та до творчих сил своєї історії». Один із «батьків» західноєвропейського єднання Жан Монне вважав, що поглиблення західноєвропейської інтеґрації може замінити німцям ФРН національну єдність.

У зовнішньополітичній концепції ФРН тенденція відмови від «холодного миру» з СРСР виявилася лише після приходу до влади у Бонні 1966 р. «великої коаліції» ХДС/ХСС/СДПН. Канцлер В. Брандт у своїх спогадах так визначив парадигму «нової східної політики»: «Відкрити власним німецьким ключем двері, які ведуть до розрядки, і покласти край розколу Німеччини». Московський договір 12 серпня 1970 року заклав фундамент постконфронтаційного етапу в стосунках СРСР і ФРН. У історичній перспективі цей договір витяг перший камінець з Берлінського муру.

§7. Незалежна Україна в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини

Мета утворення мирним шляхом об’єднаної демократичної Німеччини визначала стратегію і тактику ФРН щодо Радянського Союзу. На етапі розпаду СРСР і в процесі об’єднання Німеччини для Бонна головним було не дратувати Москву активним спілкуванням із національними незалежницькими рухами, що набували розвитку в республіках. Тому Німеччина дуже помірковано і обережно ставилась до нових незалежних держав, які утворились після розпаду СРСР.

Місце незалежної України в зовнішньополітичній концепції об’єднаної Німеччини можна визначити, проаналізувавши стратегічні цілі політики ФРН стосовно Центральної та Східної Європи і Росії.

На початку 90-х років XX століття трансформується парадигма зовнішньої політики ФРН. Американський політолог Г.Гайпел вважає, що за часів «холодної війни» в основі зовнішньої політики ФРН були принципи «ідеалізму і прагнення балансу» ⁵³. В умовах історичних перетворень у Європі в 1990 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН Г.Д.Геншер визначив нову концептуальну парадигму: «Ми бажаємо динаміки в стабільності» ⁵⁴. Саме такий підхід визначав позицію ФРН в умовах геополітичних змін у Європі на початку 90-х років. Національні інтереси спонукали Німеччину не до втечі під дах західних інституцій, а до активної концептуальної розробки нової політики стосовно СРСР і країн Східної Європи. 3 жовтня 1990 року Німеччина стала єдиною. В серці Європи виникла велика держава з глобальними зовнішньополітичними інтересами, яка шукає для себе нову роль на світовій арені і має об’єктивну глибоку зацікавленість у східноєвропейському реґіоні.

Об’єктивно це концентрується у європейському напрямку зовнішньої політики об’єднаної Німеччини: «Створення довготривалого мирного устрою для всієї Європи; приєднання до Європейського Союзу держав Центральної і Східної Європи; економічно здоровий і політично дієздатний Європейський Союз» — ось як його визначає міністр закордонних справ ФРН К. Кінкель ⁵⁵.

Незалежна Україна практично відразу зайняла свою «нішу» в зовнішньополітичній доктрині Німеччини. ФРН з повагою сприйняла наслідки референдуму 1 грудня 1991 р. про незалежність України. Вже 17 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини між Бонном і Києвом. Першим посольством західної країни в незалежній України стало посольство об’єднаної Німеччини.

Спільна декларація про основи взаємин між ФРН та Україною наочно продемонструвала нову концепцію політики ФРН стосовно України. «Федеративна Республіка Німеччина і Україна... пам’ятають злощасні етапи нещодавної європейської історії... і прагнуть зробити свій внесок заради миру в Європі і в усьому світі. Це відповідає глибинним потребам німецького і українського народів» ⁵⁶. Однак «російський чинник» в німецько-українських відносинах залишається помітним. Росія здобула у спадок від колишнього СРСР правову базу для розвитку співробітництва з ФРН до 2010 року. Україні довелося з нуля починати створювати таку договірно-правову базу. На початку 90-х років Німеччина почувала себе зобов’язаною «віддячити» Росії за її згоду на об’єднання Німеччини. У цей час політика ФРН щодо Росії була спрямована на забезпечення сприятливих дипломатичних умов об’єднання, своєчасного виводу військ колишнього СРСР, вільного доступу до російських енерґоресурсів і сировини. Геополітично стабільна Росія з демократичним правлінням, без злиднів і без імперського експансіонізму — концептуальна мета німецької політики щодо Москви.

Разом з тим і Україна не відчула дискримінаційного підходу з боку Бонна. Поступово в зовнішньополітичній концепції ФРН формується модель рівноцінного підходу до України і Росії. Загалом саме об’єднана Німеччина стимулює в ЄС визначення політики щодо СНД. «Підписання Договору про партнерство і співробітництво з Росією, Україною і іншими державами СНД, — підкреслив К.Кінкель,— має для нас велике значення» ⁵⁷. Залучення до асоційованого членства в ЄС, реалістична економічна допомога, поступове створення умов для взаємного зближення — основні принципи німецької політики щодо України. Просування українських реформ збільшить потенціал і пріоритетність для Німеччини відносин з незалежною Україною.

Формування концептуальних засад політики Німеччини стосовно України відбувається в складних історичних умовах. Німеччина об’єктивно сприймає геополітичне значення України для стабільності в Європі та на всьому «євразійському» просторі, вважаючи, що незалежність України закріплює і робить незворотними геополітичні зміни, які відбулися в Європі у 1989–1991 роках.

Німеччина наголошує на своїх намірах послідовно розвивати дружбу та співробітництво. Реалізм, прагматизм, толерантність стали визначальними принципами політики Німеччини щодо України в останні роки.

¹ Каменецький. І. Німецька політика супроти України в 1918-му році та її історична генеза // Український історик.—1968.—1-4.—С.14‑15.

² Крах германской оккупации на Украине (По документам оккупантов).—М., 1936.—С.38.

³Ген. М.Ф.Гофман. Берестейський мир. — «Берестейський мир. Спомини і матеріали».—Львів, 1928. — С.268-269.

⁴ Telegramm in Ziffern des k.u.k. Ministerium des Aussern an Markgraf Pallavicini in Konstantinopel, Nr.776. Wien, 20 November 1914.—Haus-Hof und Staatsarchiv von Osterreich-Ungаrn. Politische Abteilung (HHSt.A. P.A.) 902 Liasse Kr. 8b. Ausfertigung. Союз визволення України (СВУ)—створений у Львові на початку серпня 1914 р. під гаслом національної незалежності України. До його складу входили відомі громадські та політичні діячі.

⁵ Австрійський консул Урбас займався у Львові організацією українського добровольчого корпусу січових стрільців, організацією повстання українців. Складнощі у реалізації цих планів Урбас вбачав у неповороткій вдачі українців, злиденності народу і відсутності політичних навичок (на відміну від поляків). І все-само, писав він, всупереч несприятливим обставинам, українська справа породжує непорівнянно більші надії, ніж польський рух. Українці, підкреслював Урбас, пов’язують політичну самостійність з Віднем, а не з Петербурґом. Поляки ж, навпаки, бажали б зіграти на суперечностях між Віднем і Берліном, а можливо, й між Віднем і Петербурґом, щоб виторгувати для себе поступки з обох сторін. Див.: Urbas an Hoyos: zur Bildung eines ukrainischen Freikorps. Frage zur Schaffung eines selbstandigen polnischen und eines ukrainischen Staates. Lemberg, 6 August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.

⁶ Privatschreiben des Grafen Hoyos an Konsul Urbas. 11. Korpskommando Lemberg. Wien; 11. August 1914.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Konzept.

⁷ Urbas an Hoyos; uber drei verschiedene Molichkeiten zur Schaffung eines ukrainischen Staates. Wien, 20. August 1914. Geheim.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII/11. Ausfertigung.

⁸ Ibidem.

⁹ Der Bund zur Befreiung der Ukraine an Urbas. Wien, 16 Dezember 1914.—HHSt.A. P.A. 903, 8b. Ausfertigung.

¹⁰ Denkschrift des Allgemeinen Nationalrates an das k.u.k Armeeoberkommando. Wien, 16. August 1915.—Kr. A. Op. Nr. 14241/1915. Ausfertigung.

¹¹ Allgemeiner Ukrainischer Nationalrat an k.u.k Minister des Aussern. Wien, 15. August 1916.—HHSt.A. P.A. 929 Kr. 11t. Ausfertigung-Auszug.

¹² Див.: Каменецький І. Вказ. праця.—С.12-13.

¹³ Kаменецький. І. Вказ. праця.—С.14.

¹⁴ Die Ukraina und Russland. Der k.u.k. Gesandte Shechenyi an Seine Exzellenz den Herrn Minister des k.u.k. Hauses ung des Aussern Ottokar Czernin. Kopenhagan, 21. August 1917.—HHSt.A. P.A. 10⁴² Kr. 58. Ausfertigung.

¹⁵ Das Prasidium der Ukrainischen Parlamentarischen Vertretung an Czernin. Wien, August 1917.—HHSt.A. P.A. Kr; 58. Ausfertigung.

¹⁶ Geheimprotokoll der Deklaration Czernins ьber die Schaffung eines autonomen Ukrainishen kronlandes, bestehend aus Ostgalizien und Nordbukowina. Brest-Litowsk 8 Februar 1918.—HHSt.A. P.A. 523 Liasse XLVII /12 g/ Ausfertigung.

¹⁷ Перед Першою світової війною Німеччина мала 539 тис.кв.км. території. Гітлер мав намір збільшити її у десять разів. При тому він рішуче відкидав колоніальний шлях прирощення «життєвого простору» заморськими територіями. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.

¹⁸ Hitler A. Mein Kampf. Mьnchen, 1939. S. 147, 152-155, 741-742, 766-767.

¹⁹ Vцlkischer Beobachter,—1936.—15. September.

²⁰ Гальдер Ф. Военный дневник: В 3-х т.— М., 1969.—Т.2.—С.60.

²¹ Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmacht fьhrupgstab). Bd. I: August 1940—31. Dezember 1941. Zusammengestellt und erlautert von H.-A.Jacobsen.—F. a. M., 1965—S.341.

²² Про характер цілей нацистської політики можна судити, зокрема, з таких вказівок: «єврейсько-більшовицька інтеліґенція... мусить бути усунута»... «Соціалістичні державні утворення», задумані Гітлером, передбачали, що підкорене населення Сходу, як і за більшовиків, буде абсолютно безправним, а вся влада і велика власність належатимуть окупантам. Див.: Ibidem.

²³ Der Nьrnberrger Prozess. Ausgewдlt und eingeleitet von Prof. Dr. P.A.Steiniger. Bd. II. — Berlin, 1957.—S.259.

²⁴ Documents on German foreign policy, 1918—1945. Series D (1937—1945). Vol. XII.—Washington, 1962 —Р.927.

²⁵ Нюрнбергский процесс. Сб. м-лов в 7-и т. М., 1958.—Т.III.—С.358.

²⁶ Там само.—С.392.

²⁷ УІЖ—1971.—№6.—С.120.

²⁸ Там само.

²⁹ Там само.

³⁰ Koehl R. L. RKFDV: German resettlement and population policy 1939—1945. Cambridge, 1957.—Р.247.

³¹ Загарбану територію планувалось обезлюдити, аби заселити її німцями. Див.:Rauschning H. Gesprache mit Hitler. Zurich; New York, 1940.—S.129.

³² Военно-исторический журнал. 1960.—№1.—С.94.

³³ Поряд з ними передбачалось створити економічно-адміністративні та військові опорні пункти, збудовані наново, тільки для німців, на перехрестях стратегічних шляхів. Див.: Hitler’s secret conversations, 1941—1944, New York, 1953.—P.13, 76.

³⁴ Ibidem.—Р.507.

³⁵ Ibidem.—Р.45.

³⁶ Dallin A. Op. cit.—Р.284. Німецькі офіційні дані.

³⁷ Ibidem.

³⁸ Ibidem.—Р.286.

³⁹ Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками, 1941– 1944 рр. Зб. док-тів.— Житомир,— 1948.—С. 105, а також карта між с. 104–105; Косик В. Україна під час Другої світової війни, 1938– 1945. К. — Париж–Нью-Йорк– Торонто, 1992.—С.272–273.

⁴⁰ Dallin A. Op. cit.—Р.286.

⁴¹ Нацистські планувальники розробляли доктрину понімечення Сходу в умовах, коли хід війни віщував їм перемогу. Вже у листопаді 1942 р.— лютому 1943 р. сталися події, що відкрили протилежну перспективу. У ході війни стався перелам. У квітні Гітлер наказав припинити роботу над планом «Ост», що, як і всі інші моделі німецької політики цього періоду на Сході, приніс страшні біди Україні.

⁴² За десятки повоєнних літ панівній комуністичній ідеології вдалося нав’язати широким колам нашого суспільства концепцію активної співпраці ОУН з гітлерівськими загарбниками в роки Другої світової війни, виставляючи українських націоналістів і перед власним народом, і перед усім світом «зрадниками», «запроданцями», «безбатченками» і т.ін. Такий погляд на діяльність ОУН під час фашистської окупації, до речі, й досі ще панує в свідомості значної частини громадян України, пропонують його й деякі історики, в тому числі—за кордоном.

⁴³ Центральний державний архів вищих органів влади та управління України—ЦДАВОВУ: Фонд 3833. —Опис 1.—Справа 5.—Аркуш 3.

⁴⁴ Центральний державний архів громадських об’єднань України—ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп.22.—С.75.—Арк. 3.

⁴⁵ ЦДАГОУ: Ф.1.—Оп. 23.—Спр. 1063.—Арк. 61.

⁴⁶ ЦДАГОУ: Ф.62.— Оп. 1.— Спр. 253.— Арк. 1.

⁴⁷ Приблизні дані—10342 окупантів, про що виголошено на міжнародній науковій конференції в Івано-Франківську в квітні 1995 р.

⁴⁸ ЦДАВОВУ: Ф. 3833.— Оп. 1.— Спр. 164. — Арк. 2-2ф, 15—17.

⁴⁹ ЦДАГОУ: Ф. 62.— Оп. 1.— Спр. 227.— Арк. 22.

⁵⁰ ЦДАГОУ: Ф. 1.— Оп. 22.—Спр. 78.—Арк. 16-18.

⁵¹ ЦДАГОУ: Ф. 62.—Оп. 1.—Спр. 227. Арк. 31-32.

⁵² Ще одне звинувачення українських націоналістів у колабораціонізмі полягає в тому, що їх, мовляв, озброювали німці. Справді, в УПА було багато гітлерівської зброї. Але її українські повстанці здобували в боях із фашистами або ж у них вимінювали за продукти. Таких фактів—безліч (ЦДАГОУ: ф. 62.— Оп.1.— Спр. 254.— арк.16).

⁵³ Gary L Geipel «Germany and the Burden of Choise//Current History, November 1995.—Р.375.

⁵⁴ Hans-Dietrich Gencher «Zukunftsverantwortung. Reden», Berlin, 1990, Seite 138.

⁵⁵ Klaus Kinkel «Deutschland in Europa» // Europa-Arhiv, 1994.—12.—S.337.

⁵⁶ Там само.—S.339.

⁵⁷ Europa-Arhiv, 1993.—17.—S.338.

УКРАЇНА У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ США

На рубежі XIX та XX століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конґресу ще у 1783 р.: «Справжній інтерес ... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав» ¹. До традиційної американської категорії ізоляціонізму додався, спричинений зацікавленням американської влади, її антипод — інтервенціонізм. Історія американської іноземної політики в XX ст. — боротьба цих двох політичних підходів.