§1. Зародки української політичної географії

В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у «Виводі прав України» Пилипа Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти аґресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку ХІХ століття в романтичній формі звертається поет Євген Гребінка (1812–1848): «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б ... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе ива при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче» ².

Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» він писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили впять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-XIX cт. державою московською, а не польською... )» ³. Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!» ⁴.

М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор’ї. Як ввжає один з кращих українських сходознавців першої половини XX сторіччя А.Синявський: «Територія України в період річкових культур та середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід» ⁵.

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.

Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя.

«Ріки, — формулює Ю.Липа ази геополітики, — ці найзручніші маґістралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торговлі, влади, звичаїв, врешті, мови і релігії» ⁶. Мережа судноплавних річок зі спокійним, рівнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрішньої єдності території, а й зміцненню зв’язків із зовнішнім світом. «Річна система українських шляхів кінчається з гирлами рік. Але це не кінець лучби, це розвинення її в ще більшу систему, систему морську. Чорне море органічно зв’язане з українськими ріками виявом і матеріальних, і духовних тенденцій української території», — твердить Ю.Липа ⁷. Він вважає, що саме система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України: «Тільки вісь Південь — Північ є віссю українських земель» ⁸. Дніпро — «це головний нерв України» ⁹. Основні порухи великих мас населення відбувалися саме на цих напрямках практично до початку XX сторіччя, коли зусиллями уряду царської Росії основні колонізаційні потоки українців Наддніпрянщини були спрямовані до Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицію уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак ці нові землі — поселення ніколи не сприймалися як етнічно українські.

Велику роль в історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міґраційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки по лінії Північ — Південь, то сухопутні маґістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшім сухопутнім шляху з Західної Європи до Індії... ¹⁰. З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.

Торговельні зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кінця XIІ століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі» ¹¹. Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні — з Німеччиною. «Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту (зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів» ¹².